«Незалежність. Наша спільна»: як Варшава відзначила День Незалежності України

Ключові моменти:

• Варшава 24 серпня була наповнена українськими та польськими прапорами.
• На Замковій площі говорили про пам’ять, вдячність, солідарність і надію.
• Борис Тинка не побачив атмосфери взаємної неприязні під час заходу.
• Автор побачив у спільному святкуванні простий образ польсько-української солідарності.

Є такі дні, коли людина їде кудись не тому, що мусить, а тому, що хоче стати свідком чогось важливого. І саме тому в понеділок, 24 серпня, я сів у Кракові на потяг і поїхав до Варшави. Мета була одна: Замкова площа та відзначення Дня Незалежності України. Звичайно, я усвідомлював, що їду не на фестиваль. Я також не їхав на концерт. І не їхав для того, щоб знайти підтвердження атмосфери, яка останнім часом панує в Польщі і яку мені дуже важко зрозуміти. Я їхав побачити людей. Тих, хто в понеділок увечері вирішив прийти до самого центру Варшави, щоб сказати Україні: ми пам’ятаємо про вас і ми з вами. І, мабуть, саме це сьогодні було найважливішим.

Варшава в українських кольорах

Цьогорічний захід проходив під гаслом «Незалежність. Наша спільна». Організаторами були Фундація Stand With Ukraine та громадська ініціатива Euromaidan-Warszawa, а захід відбувся, зокрема, під патронатом столичного міста Варшави та Посольства України в Польщі. У програмі були виступи, вшанування пам’яті загиблих українських військовослужбовців, подяки українським захисникам, вручення Stand With Ukraine Awards та концерти. Але програма це одне, а атмосфера святкування – зовсім інше.

Цього дня дорога з Кракова до Варшави мала для мене особливе значення. Що ближче я був до столиці, то чіткіше усвідомлював, що їду не на звичайний захід. Адже День Незалежності України відзначається за особливих обставин. Уже понад чотири роки Україна живе в умовах повномасштабної війни. Щодня внаслідок жорстоких російських обстрілів українських міст гинуть невинні цивільні. Гинуть діти. Тому мені важко сприймати це свято лише як чергову річницю. Адже це свято держави, яка досі бореться за можливість нормально святкувати власну незалежність.

Коли я прибув на Замкову площу, одразу стало зрозуміло, що цього дня Варшава має інші кольори. Синій і жовтий. Прапори були всюди. Сьогодні Варшава була синьо-жовтою. На плечах, у руках, на транспарантах, на футболках. Синій і жовтий з’являлися в натовпі так часто, що через деякий час могло здатися, ніби хтось на кілька годин змінив кольорову карту столиці. Але була одна деталь, яку не можна оминути. Поруч з українськими прапорами були також польські. Біло-червоні та синьо-жовті змішувалися між собою. І саме цей вид був для мене важливішим, ніж сама домінація українських кольорів.

Адже про польсько-українську дружбу можна говорити в офіційних промовах. Можна писати про неї в заявах, ухвалах та статтях. Можна нагадувати, що Польща була однією з перших держав, які визнали незалежність України. Але дружбу найкраще видно тоді, коли люди просто стоять поруч. Поляк із біло-червоною хоругвою. Українець із синьо-жовтим прапором.

Підтримка України не обмежувалася кольорами

Вона була присутня в розмовах. Була у промовах. Була в реакціях людей. Була в тому, як учасники слухали тих, хто говорив про війну, свободу та ціну незалежності. Це дуже важливо, адже так легко звести подібний захід до картинки: натовп людей, прапори, сцена, музика. Тим часом на Замковій площі йшлося про щось більше. Про пам’ять. Про вдячність. Про солідарність. І про звичайну людську присутність. Організатори, зрештою, саме так і анонсували захід – як вечір пам’яті, вдячності, польсько-української солідарності та надії.

На сцені виступив український фольклорний музичний гурт DakhaBrakha. Також виступив Кшиштоф Залевський. Музична частина заходу стала одним із елементів, що поєднували польську та українську культури. Це також було надзвичайно важливо. Адже культура під час війни не зникає. Навпаки. Вона стає одним зі способів нагадати світові, що нація – це не лише кордони на карті та державні інституції. Це мова, музика, література, пам’ять, традиція та люди.

Коли на варшавській Замковій площі лунала українська музика, це було не лише мистецьке дійство. Це було нагадуванням про те, що Україна має свою культуру, свою ідентичність і своє право на існування. А водночас той факт, що поруч з українськими артистами виступив польський артист, показував ще дещо: солідарність не обов’язково означає замикання у власній спільноті. Вона може означати спільне перебування на одній сцені.

Звичайно, були промови. І саме тоді найсильніше можна було відчути, що це не звичайний концерт. Виступали дипломати, журналісти, митці, активісти та люди, залучені до підтримки України. Були також представники української громади та люди, які роками працюють задля польсько-українських відносин. Однак найбільше з цього вечора я запам’ятаю дещо інше. Не промову. Не конкретну пісню. Не прапор. Я запам’ятаю відсутність негативного послання. Принаймні з того, що сам бачив і чув під час демонстрації. Я не стикався з меседжами, спрямованими проти поляків. Так само я не чув меседжів, спрямованих проти українців. Не бачив атмосфери взаємної неприязні. Натомість домінувала підтримка.

Польща стоїть поруч з Україною

Звісно, це не означає, що вся Польща думає однаково. Це також не означає, що в Польщі не існує суперечок щодо України, історії чи майбутнього наших відносин. Вони існують, і було б наївно вдавати, що це не так. Але цього дня я не відчув цих розбіжностей, і це дуже багато говорить про характер цьогорічних урочистостей.

Після кількох годин на Замковій площі гасло «Незалежність. Наша спільна» я почав розуміти трохи інакше. Адже не йдеться про те, що польська та українська незалежність є одним і тим самим. Це не так. Польща має свою історію, свій досвід і власну державність. Україна має свою. Але є дещо, що може бути спільним. Переконання, що держава має право сама вирішувати своє майбутнє. Що кордони не повинні змінюватися силою. Що народ має право обирати власний шлях. Що свобода не є привілеєм лише великих держав. І що незалежність однієї країни не обов’язково означає загрозу для іншої. У цьому сенсі незалежність справді може бути спільною.

Польські прапори там були потрібні. Якби Замкова площа була заповнена виключно синьо-жовтими барвами, можна було б сказати: ось українська діаспора святкує своє свято. Але коли поруч із ними з’явилися біло-червоні прапори, змінилося значення цієї картини. Польща стоїть поруч з Україною. Це принципова різниця. У такому простому образі найкраще можна побачити сенс слова «солідарність». Варшава була синьо-жовто-біло-червоною. І, мабуть, саме так має виглядати образ польсько-української солідарності. Дві історії. Два народи. Один простір.

*****

Повертаючись вечірнім потягом до Кракова, я дійшов висновку, що насправді поїхав на Замкову площу не просто на демонстрацію. Я поїхав побачити, як виглядає солідарність тоді, коли вона перестає бути лише словом. І побачив її у найпростішій можливій формі. У розмові двох людей, які, можливо, раніше не знали одне одного. У поляку, який стояв поруч з українцем.

Я не знаю, що буде далі. І, мабуть, не варто вдавати, що одна демонстрація розв’язує всі проблеми. Не розв’язує. Демонстрація на честь незалежності також не завершить війни. Не поверне життя тисячам людей. Не усуне складних тем із польсько-української історії. Але вона може зробити щось інше. Може нагадати, що між державами все ще є люди. А між людьми можна будувати стосунки навіть тоді, коли політика є складною. Можна пам’ятати про власну історію і водночас допомагати сусідові. Можна бути поляком і підтримувати Україну. Можна бути українцем і поважати Польщу. У цьому немає суперечності.

Солідарність не обов’язково має бути криком проти когось. Вона може бути криком за когось. За те, щоб польський та український прапори ще довго могли висіти поруч не тому, що цього вимагає війна, а тому, що два сусідні народи зуміли побудувати між собою справжню дружбу.

Читайте також:

• Дюк знову дивиться на море: поляк розповів, що для нього означає звільнений символ Одеси
• Поляк закохався у Старокінний ринок в Одесі: що його там вразило