Золотий вік Ніни Коротун: як легендарна вчителька з Рені долає самотність

Ключові моменти:

• Ніна Коротун із Рені присвятила школі 44 роки та виховала кілька поколінь учнів.
• У 85 років вона живе сама, справляючись із побутом і самотністю після втрати родини.
• Жінка знаходить підтримку у тваринах, сусідах і рідкісних поїздках у справах.
• У громаді діють соціальні програми допомоги літнім людям, зокрема догляд удома та стаціонар.

Легенда на «полюванні»… за продуктами

В одному із супермаркетів міста Рені «полювала» на продукти жінка зимового віку, з німбом білосніжного волосся навколо обличчя. Вона спиралася на свій вірний ціпок – натруджена за довге життя спина ну зовсім відмовляється розгинатися.

Ось тобі задачка: одночасно триматися за палицю, розкривати торбу та ще й набирати товар із холодильника. Ну не виросло в людини третьої руки. Дівчата-продавчині, побачивши цю «багатозадачність», тут же підлетіли на допомогу.

– Мені головне – моїх собачок нагодувати, – примовляла пенсіонерка, наповнюючи пакет бюджетними делікатесами для хвостатих: курячими лапками та шийками. – Дівчатка, мені ще миючих засобів треба набрати.

– Як же ви це все донесете, бабусю? – запереживали продавчині, дивлячись на важкі пакунки.

– Не хвилюйтеся, впораюсь. Мене машина чекає під магазином, – бадьоро відрізала вона.

Дівчата й не здогадувалися, що називали «бабусею» справжню легенду міста Рені. Перед ними була Ніна Іванівна Коротун – людина, яка 44 роки «сіяла розумне, добре, вічне» у школі, виховавши стільки поколінь, що їх вистачило б на невелике містечко. Вчителька-методистка навчала молодих педагогів, а свій предмет – німецьку мову – викладала так, що її учні блискуче здавали іспити у вишах, а потім підкорювали інші вершини. Один із них – професор Всеволод Самохвалов, який викладає у Кембриджі.

У кожного – свій життєвий «серіал»

Вже чверть століття Ніна Іванівна на заслуженому відпочинку. П’ять років тому її чоловік пішов у засвіти, а єдиний син трагічно загинув. Тепер вона господарює в хаті сама.

Самотність для нашої героїні незвична. Вона виросла у багатодітній сім’ї – була дев’ятою дитиною у своїх батьків. Тому зараз Ніна Іванівна має численних племінників, але особливої уваги не вимагає, адже розуміє – часи важкі, у кожного свій «серіал» у житті, свої діти.

Проте на її 85-річчя численна рідня прийняла спільне рішення: «Кидаємо справи і збираємося всі! Будемо вітати наймудрішу представницю роду».

Пташиний зоопарк і кулінарний секрет родини Коротун-Байрактар

Колись дім Ніни Іванівни був справжньою меккою для всієї рідні та колег-педагогів. Її чоловік, Опанас Петрович, із гучним прізвищем Байрактар (з турецької – прапороносець), був зоотехніком від Бога. На подвір’ї він розвів пташиний зоопарк: дивовижних кольорів качок, гусей різноманітних порід, чудернацьких курей… А індики! Кожен – по двадцять кілограмів живої гордості. Були навіть мальовничі фазани з перепілками.

– Коли приходили гості, виносили «вирок» курці, – згадує племінниця Галина Абрамова. – Це було не просто порізати курку, це була особлива церемонія. Господар її общипував, а потім – увага, кулінарний секрет! – пропарював тушку через рушник праскою. Після такої «спа-процедури» ще раз вискубував пір’ячко і починав мити. Птиця ставала білосніжною та ідеально чистою. Ніна Іванівна накривала такі столи, що гості забували про всі свої проблеми. Опанас Петрович брав баян, хтось діставав гітару… Про ці посиденьки старше покоління Рені згадує й досі.

Найкращий час – коли немає вільного часу

Але головне місце в житті Ніни Іванівни займала школа.

– Я вся була в роботі, вона мене поглинала повністю, – розповідає пенсіонерка. – Була вчителем-методистом, старшим учителем, завучем з навчально-виховної роботи у першій школі міста Рені. Посада організатора – це така справа, що треба думати про кожного. Наша школа тоді «гриміла» на весь район і навіть на область. Оце і був мій золотий час – коли життя вирувало. Часто згадую наші поїздки з дітьми культурними центрами країни. У такі подорожі ми обов’язково брали всіх «важких» підлітків – тих, до кого треба було шукати особливий ключик. Цей період був найщасливіший для мене.

«Головне, щоб поруч було щось живе»

Після такого бурхливого життя налаштуватися на хвилю «самотності» – це особлива мудрість. Як це вдається педагогині?

– У мене є котики й собачки, – розповідає Ніна Іванівна. – Час від часу купую собі декілька дорослих курей-несучок. Мені головне, щоб поруч було щось живе. Тримати господарство сил немає. Це раніше ми вставали разом із сонцем, щоб до роботи встигнути нагодувати живність. Після уроків – бігом додому, щоб усе проконтролювати. Не завжди встигала. Думала: «От вийду на пенсію – і зроблю в хаті ідеальний порядок». Не вдається. Очима б усе зробила, а сил – тільки поїсти приготувати.

До можливості скористатись допомогою соціальної служби Ніна Іванівна ставиться скептично: каже, там безліч обмежень – що вони мають робити, а що не входить в обов’язки. Тому вона має помічницю – знайому жінку, яка приходить раз на тиждень. Вона робить все, що потрібно. Пенсіонерка розраховується «по-божеськи» із власної пенсії.

Раз на місяць – променад на машині

З подвір’я, за хвіртку, наша героїня ніколи не виходить – боїться зашпортатися і впасти. І переживає не за ризик наставити синці чи підвернути ногу, а про власну репутацію.

– Не дай Боже впаду, а перехожі подумають: «От нажерлася, стара п’яниця!» – посміхається вона.

Але як же Ніна Іванівна виживає у самоізоляції?

– Раз на місяць я беру машину і роблю всі свої справи, – ділиться досвідом наша пенсіонерка. – По-перше, їду в банк за пенсією. По-друге, одразу розраховуюся за всі комунальні до копієчки, щоб совість була чиста. По-третє – у супермаркет, скупитися на цілий місяць. Машиною сусід допомагає, золота людина. Та й взагалі, сусіди в мене чудові: то Таня свіжого хлібця принесе, то племінниця Галина заскочить.

Дехто з колишніх колег, учнів та їхні батьки телефонують мені, згадуємо минуле. Ці дзвінки для мене дуже дорогі, вони дають сили жити далі.

Як працює система опіки над самотніми старенькими

Ніна Іванівна Коротун – справжній боєць. І, що б там не було, їй є на кого покластися – вона має велику родину. Але як бути людям поважного віку, які не мають такого тилу?

Якщо на схилі літ людина залишилася самотньою і вже не в змозі дати собі раду в побуті, вона може оселитися у стаціонарі для самотніх громадян, що розташований у селі Новосільське. Зазвичай тут мешкають 20-25 стареньких, які забезпечені всіма побутовими зручностями, чотириразовим харчуванням та постійним наглядом персоналу. Заклад фінансується з місцевого бюджету та частково – коштом пенсій самих мешканців.

Є така соціальна послуга, як допомога вдома, нею користуються майже 240 самотніх мешканців Ренійської громади.

Ренійська міська рада надає фінансову підтримку громадському об’єднанню ветеранів, діяльність якого має соціальну спрямованість.

– У нас на обліку 85 літніх людей віком 80+, а також пільгові категорії населення, – розповідає голова громадської організації Валентина Степаненко. – Зокрема, ми опікуємося ветеранами Другої світової війни – це люди, які підлітками працювали задля фронту. Є у нас вдови ветеранів війни, особи з інвалідністю внаслідок війни, а також «чорнобильці» та ВПО. Організація співпрацює з усіма релігійними громадами, які допомагають малозабезпеченим громадянам зазвичай продуктами харчування.

У Центрі культури та дозвілля для людей поважного віку діє хор ветеранів, який, по суті, став справжнім клубом за інтересами.

А в Ренійській публічній бібліотеці на постійній основі працює клуб «Цифра»: бібліотекар Володимир Нікула дає персональні уроки пенсіонерам, які прагнуть опанувати нові технології – наприклад, навчитися сплачувати комунальні послуги через мобільні додатки.