З Рені — до Голлівуду: як на Одещині виховують майбутніх акторів

Ключові моменти:

• У Рені театральний колектив «Соняшник» став стартовим майданчиком для майбутніх акторів
• Один із вихованців уже працює в Голлівуді, інші вступили до мистецьких вишів
• У театрі грають не лише діти, а й дорослі — від працівників пошти до підприємців
• Художня керівниця Галина Дюріс доводить: талант можна розкрити навіть у невеликому місті

Щоб розповісти про театральне життя Рені наша місцева корреспондентка Антоніна Бондарєва відправилась на зустріч з з художньою керівницею місцевого театру Галиною Дюріс. Та доповнила статю коментарями учасників колективу та глядачів.

Ми дізналися як працює Обласний центр національних культур у Ренійському районі та як його керівниця отримувала професійну освіту у Одеському училищі культури.

Також при створенні матеріалу враховано культурний контекст — діяльність аматорських театрів у регіонах України та їх роль у розвитку творчих навичок.

«Дайте драми, дайте сліз!»

Чи може провінційна самодіяльність стати кузнею кадрів для світового кінематографа? У місті Рені знають відповідь: так, якщо за справу береться Галина Дюріс. Її вихованці сьогодні штурмують Голлівуд та столичні академії, а дорослі мешканці міста після робочого дня перевтілюються у Жанну д’Арк чи Бабу Ягу. 

До Міжнародного дня театру «Одеське життя» розповідає історію художньої керівниці, яка вчить людей бути собою за допомогою гри. 

– Скільки пам’ятаю своє дитинство, я завжди була режисером, – розповідає пані Галина. – Поки інші діти ліпили в пісочниці паски, у мене в голові народжувалися п’єси – драматичні, кумедні, казкові. На сусідських дітлахів я дивилася як на акторський склад. Розписувала ролі, роздавала слова, і починалося: ми збирали декорації по сараях, зі старих простирадл, робили костюми з маминих штор та суконь. На репетиціях я була таким собі Станіславським і вимагала від друзів то справжніх сліз, то шекспірівської драми в голосі, демонструвала, як вони це мають робити. Для мізансцен підбирала музику – все було серйозно. Коли постанова була готова, збиралися мешканці всіх навколишніх домівок на прем’єру. Дорослі завжди раділи виставам та аплодували.

Шлях до мрії: через терни до Одеси

У дев’ятому класі я прийшла в Будинок культури до Зої Ніколаїді, яка вела драматичний гурток. Я закохалася в її хист, а вона – у мою здатність перевтілюватися. Мені давали головні ролі, запевняли в таланті – і батько повіз мене в Кишинівський інститут культури.

Підготувалася я на совість, але комісія відійшла від регламенту і попросила виконати молдавську пісню. Я не передбачила такого повороту – і у Молдові мене навіть не допустили до екзаменів.

Повернувшись додому, пішла до начальниці відділу культури Євгенії Мозер. Вона мене на сцені неодноразово бачила, тому одразу прийняла на роботу інструктором.

Наступного року я взяла реванш – вступила до Одеського училища культури на режисерський факультет. Оце була моя стихія! Я вчилась з величезним задоволенням і отримала червоний диплом.

І прийшла з ним гордо в той самий Кишинівський інститут. Але навчання у виші розчарувало: Одеське училище з його шаленою практикою дало мені значно більше, ніж інститут.

В той період я вже працювала художнім керівником Клубу залізничників, де на сцені виступали машиністи, працівники технічного відділу депо, старшокласники школи №1 – ото в мене були артисти!

Коли на Одещині були епоха «буржуйок» та аншлагів

Коли клуб закрили, я пішла в Ренійську школу №6 педагогом-організатором. Ми готували вечори, тематичні заходи. Свої сценарії я почала наповнювати ще й віршами власного авторства. Особливо шкільна родина полюбляла влаштовувати «Клуб веселих та кмітливих» між командами учнів та вчителів – у залі завжди був аншлаг.

То були часи, коли в Україні почалися відключення світла, а зарплату затримували на довгі місяці. Проте в школі світло було завжди – і ми бігли на репетиції.

Я безмежно вдячна директорці школи Ганні Дьяконовій, яка зібрала талановиту команду педагогів і в усьому нам сприяла.

І Жанна д’Арк, і Наталка Полтавка від «Соняшника»

Згодом мені запропонували очолити Обласний центр національних культур у Ренійському районі. Нам виділили приміщення колишнього дитсадка, де все було розбите, ми грілися біля «буржуйки». Проте на цій посаді я пропрацювала недовго: де ви бачили творчу людину, яка була б водночас і вправним господарником?

Я й досі працюю тут, але на посаді художнього керівника та очолюю театральний колектив «Соняшник».

Починали з постановок на Масляну та Івана Купала. Згодом ставили «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці» і навіть створили виставу за мотивами рок-опери «Біла ворона» Юрія Рибчинського: образ Жанни д’Арк, як символ жертовності та внутрішньої свободи, є надзвичайно актуальним у наші часи.

Юнак, який у моїй виставі грав роль нареченого Жанни д’Арк, сьогодні – уявіть собі! – вже працює в Голлівуді. Починав там із масовок, але поступово піднімає планку. А виконувач ролі Короля зараз навчається в Академії кіномистецтва у Києві.

Достатньо аркуша паперу і мети

Серед моїх вихованців є юнаки та дівчата, які вступили на акторські факультети. Вони дзвонять, дякують, а я пишаюсь ними. Також створюю ролі й для дорослих – людей найрізноманітніших професій, які прагнуть розкрити свої акторські здібності.

Мене часто запитують: «Як ти пишеш сценарії? Мабуть, приходить натхнення?». У мене немає такого слова – натхнення. Якщо є чистий аркуш паперу та олівець, якщо я поставила собі мету, то обов’язково напишу сценарій. Я просто це знаю.

«Вона – майстер»: які відгудки дають учні

Євгенія Кічук, директорка Ренійського опорного ліцею №1:

– Наша співпраця з Галиною Дюріс має довгу історію. Ми дуже вдячні за її постанову «Дім мого серця» за п’єсою Асі Котляр. Ця вистава – саме для наших старшокласників, вона про духовні цінності. Галина Дюріс – майстер, вона чудова!

Володимир Кириленко, глядач вистави «Біла ворона»:

– Жанна д’Арк була звичайною дівчиною з села, але в її серці жила біль за країну. І тепер, в умовах війни Росії проти України, нам потрібна така історія, як «Біла ворона», що буде давати мотивацію для боротьби. 

Ірина Дергачова, співробітниця «Укрпошти», учасниця театру:

– Для мене театр – це натхнення, адреналін та цілюще джерело. В одній із вистав мені довелося грати одразу дві ролі – Баби Яги, яка танцювала канкан, та Курочки Ряби, що носилася зі своїм єдиним яйцем. Галина пише чудові п’єси і дає нам, самодіяльним артистам, можливість додати щось від себе, часом навіть експромтом. Тому ми просимо: «Галю, пиши ще!»