«Я не жертва, я – морпіх»: як психологиня пережила полон і повернулася, щоб рятувати побратимів

Ключові моменти:

• Анастасія Курінна служить у морській піхоті з 2014 року та працює військовою психологинею поруч із бійцями на фронті
• Під час оборони Маріуполя вона отримала важке поранення й пережила полон в Оленівці та на території РФ
• Після обміну морпіхиня пройшла лікування та повернулася до служби у напрямі психологічної підтримки військових
• За мужність і службу офіцерку нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня

Історія Анастасії Курінної — це не лише особисте свідчення про оборону Маріуполя та російський полон, а й приклад того, як в українському війську змінюється ставлення до психологічної підтримки бійців. Сьогодні психологічний супровід військовослужбовців входить до системи морально-психологічного забезпечення ЗСУ, а питання реабілітації та адаптації звільнених із полону захисників визначені державними програмами підтримки ветеранів і військовополонених.

Матеріал підготовлено на основі розповіді офіцерки морської піхоти Анастасії Курінної, яка нині служить у складі 30-го корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ.

З вчителів – у морпіхи

Вона зустрічає побратимів, які повертаються з полону, завжди. З власного досвіду військовослужбовиця знає, наскільки важливо побачити у перші хвилини рідні обличчя. Психологиня бригади морської піхоти Анастасія Курінна – про любов до морської піхоти, полон і психологічну підтримку у війську.

Початок війни 2014-го співпав із закінченням університету на цілком традиційному для дівчини факультеті – педагогічному. Настя мала навчати першачків, але, здобувши паралельно й психологічну освіту, цього доленосного для країни року пішла… до війська.

– Я починала службу у легендарній 36-й бригаді, яка з берегової оборони у 2015-му стала бригадою морської піхоти. Я й досі впевнена, що ніколи, за жодних обставин, не змінила б рід військ. І справа навіть не в тому, що це справді елітні війська, а у братерстві, якого більше ніде не зустрінеш, – переконана офіцерка.

З 2016-го вона поруч зі своїми побратимами не лише у пункті постійної дислокації (ППД) у тилу, а й на полігонах, смугах перешкод та в зоні виконання бойових завдань.

– Психолог у війську не має сидіти у кабінеті, заповнюючи папери та проводячи тести. Психолог має бути там, де його особовий склад. Моя робота – підтримати людину на фронті, зрозуміти, як військовослужбовець реагує на кризові ситуації, та у разі проблем допомогти, – розповідає Настя. – Це дуже важливо, адже під час бойової роботи від психологічної стійкості часто залежить життя.

«Нам повідомили про полон у день народження моєї мами»

Повномасштабне вторгнення жінка зустріла зі своїм підрозділом поблизу Маріуполя. Її побратими тримали позиції до останнього, проте під кінець лютого були змушені увійти у саме місто. Через постійні обстріли військові регулярно переміщалися. Хлопці намагалися прориватися, а вона просто робила свою роботу. Майже одразу почалися проблеми з харчуванням, медикаментами, зброєю.

– У квітні нестача найнеобхіднішого стала критичною, – згадує психологиня. – У нас у бункерах були фантастичні кухарі! От з нічого робили шедеври. Ми ділилися одне з одним, оце наше, братерське – віддавали тим, кому більше потрібно, пораненим чи тим, хто ходив на завдання.

– Не записуйте поки, зараз…– каже Настя, намагаючись опанувати емоції, тим більше, що розмова наближалася до ще болючіших спогадів.

Місяць із пораненням у бункері та звістка про евакуацію

– Це була авіація. У бункер влучила ракета і мене поранило, сильно. «Пощастило», – подумала я, поки не побачила себе у дзеркалі. Обличчя, зуби – все було понівечене, це страшно для жінки. Але згодом, у полоні я зрозуміла – поранення було моїм порятунком, – розповідає військовослужбовиця.

Морпіхи перемістилися на «Азовсталь». Настя через поранення вже не могла повноцінно виконувати свої обов’язки – тепер вже побратими підтримували її. Було боляче, страшно – рятували лише друзі та надія.

Тимчасовий виконувач обов’язків командира 36-ї бригади 16 травня зробив оголошення: за рішенням президента України з метою збереження життя починається евакуація військових.

– Так тоді звучало повідомлення про майбутній полон. Емоції у кожного були різні – від безвиході до радості, – згадує Настя. – На той момент це була практично єдина можливість залишитися в живих, проте ми розуміли, що полон для морпіха може бути гірше смерті.

Того дня у моєї мами був день народження та унікальна можливість їй зателефонувати. Проте її не було вдома, я поговорила з вітчимом і попросила передати привіт. Ми не могли сказати, що йдемо у полон. Тож просто намагалася його заспокоїти й попередила, що не знаю, коли вдасться поговорити наступного разу.

«28 жінок у шестимісній камері та цькування собаками»

Її разом з іншими жінками відвезли до Оленівки. Тримали українських військовополонених у жахливих умовах. Жінкам було легше, хоча у камері замість шести було 28 посестер. Чоловіки, особливо у ДІЗО, потерпали більше – там навіть сісти не завжди можна було, так і «сиділи» – стоячи.

Була Анастасія в Оленівці і під час теракту.

– Ці крики, прохання про допомогу… це було жахливо. Багато хто з хлопців загинув одразу, інші померли від наслідків поранень, адже лікування не було практично жодного.

Далі Настю перевезли до Росії, де умови перебування стали ще гіршими: цькування собаками, посилився і психологічний тиск.

– Вони називали буцегарню «місцем для перевиховання», у якому нам поставлять мізки на місце, – згадує Настя. – Нам треба було не зламатися морально, тож домовилися якомога менше розмовляти з росіянами. Натомість спілкування між собою збільшилося в рази: спогади про дитинство, мрії про майбутнє.

Били всіх: і жінок, і чоловіків, комусь діставалося менше, комусь більше. Деякі з жінок пройшли дуже складний шлях.

– Ось тоді я подякувала долі за своє понівечене вибухом обличчя – мною, певно, росіяни гидували, – продовжує згадувати жінка.

Народжена вдруге

– У кожного полоненого своє уявлення про першу мить свободи. Коли нас кудись повезли, думок про обмін не виникло. Адже фраза «з речами на вихід» могла означати просто переміщення до нового місця тримання. Лише коли ми вийшли з машин і щось очікували – а чекали ми на транспорт з полоненими росіянами – у голові промайнула думка: обмін! Морпіхів привітав представник України і далі по одному вже колишні полонені прямували до наших автобусів.

– Знаєте, нам назустріч йшли ті, кого Росія забирала. Вони так разюче відрізнялися від нас: вгодовані, ніби з курорту. Але їхні очі не світилися щастям, ми ж просто сяяли. 17 жовтня для кожної з нас – другий день народження. Це дата, коли у нас почалося життя. Бо полон – це просто існування, не життя, – впевнена Анастасія.

Далі було лікування, реабілітація і повернення на службу.

– Рідні, звісно, після пережитого були проти, – каже Настя. – Я запевнила родину, що тепер служба у мене буде не такою небезпечною. Їм було складно, але вони підтримали мій вибір.

«Я не люблю образ «жертви». За три роки після полону

За словами Насті, повернутися з полону колишнім, – неможливо. Така вимушена ізоляція з тортурами змінює всіх: когось в гіршу, когось в кращу сторону. Це важко прийняти, але військовослужбовцю необхідно розуміти, що полон – це етап його служби, не обов’язковий, але вірогідний.

– Я змінилася після полону, тепер я більше ціную прості миті життя, будь-що знаходжу час для зустрічі з рідними. Ці розмови, обійми для мене стали більш вагомішими. Не так реагую на труднощі, бо знаю, що  насправді важко. Не люблю образ жертви. Я отримала досвід полону – для себе я це визначаю так. А ще, за будь-якої нагоди нагадую й українцям, й світу про тих побратимів і посестер, які в полоні, – ми їм винні свободу. Жодної перемоги не може бути, поки наші захисники і захисниці у російському пеклі.

Зараз Анастасія Курінна продовжує службу за напрямом психологічної підтримки персоналу в складі 30-го корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ і дуже любить те, чим займається.

Психологічна підготовка, супровід, тестування, відновлення після виконання бойових завдань – вона здійснює психологічну підтримку, що охоплює всі етапи служби військовослужбовців. Анастасія знову у строю, з рідною морською піхотою.

Згідно з Указом Президента України Анастасію Курінну було нагороджено орденом за мужність ІІІ ступеня.

Раніше ми розповідали, як ветеранка перевірила «безкоштовну» стоматологію в Одесі та чи довелося платити за лікування зубів.

Читайте також: «Бачу навіть, як зайчик кущ пересуває»: як морпіхи у небі полюють на ворога.