Виноградники замість прибутку: чому аграрії Бессарабії не кидають збиткову справу

На півдні Одещини виноградарство, яке десятиліттями було однією з основ сільського господарства Бессарабії, опинилося перед серйозними викликами. У 2026 році виробники збирають урожай за умов низьких закупівельних цін, проблем зі збутом, нестачі робочих рук та конкуренції з імпортною сировиною.

Журналістка «Одеського життя» Юлія Валієва побувала на виноградниках у Петрівську Першому та Ламбрівці, поспілкувалася з керівниками місцевих господарств і побачила, як сьогодні живе виноградарство Буджаку: одні підприємства змушені скорочувати плантації, інші — всупереч обставинам відновлюють їх і продовжують робити бессарабське вино.

«Та який він хазяїн? В нього навіть вина немає в підвалі!»

На півдні Одещини закінчується збір винограду. Через торішню посуху та морози до -18 градусів урожай цього року не дуже тішить виноградарів. До цього додається ще купа проблем, викликаних війною, – складна логістика, низькі ціни на виноград, нестача робочих рук та наплив у країну імпортного вина. Але, попри всі ці труднощі, в українському Буджаку продовжують займатися виноградарством, бо, як кажуть місцеві, «жити в Бессарабії і не мати свого вина в підвалі, – це те саме, що жити біля моря і не вміти плавати».

Сільгосппідприємство «Петросталь», що знаходиться в селі Петрівськ Перший (стара назва Петросталь) Бессарабської громади, півсторіччя займається виноградарством. Колись в господарстві було близько 300 гектарів виноградників. Але через проблеми зі збутом, складні кліматичні умови, погану логістику частину довелося викорчувати. Зараз у «Петросталі» обробляється всього 76 гектарів.

Для Петра Ламбова, керівника господарства, виноградарство – улюблена галузь. Деякі його колеги-аграрії часто кажуть: «Навіщо тобі той виноград, з ним одні клопоти. Краще викорчуй та посади льон чи ріпак – хоч прибуток матимеш». Але Петро Георгійович усе одно продовжує справу предків.

– Я родом із Твардиці (Молдова). Скільки себе пам’ятаю, дід та батько завжди займалися виноградарством. Це одна з найдавніших та найважливіших галузей Бессарабії. Для мене викорчувати виноградники – це як зрадити свої коріння, – каже Петро Ламбов. – У нас про безладного господаря кажуть: «Та який він хазяїн? В нього навіть вина немає в підвалі!». І вдома, як і мої односельці, маю виноградник, який доглядаю, обробляю, підсаджую нові сорти.  

Врожайність краща, ніж торік

На полі збір винограду добігає кінця. Серед збирачів сонячної ягоди – самі жінки. Є декілька чоловіків – це механізатори, які допомагають вантажити виноград в човен.

– Не сказала б, що цей рік поганий – весняні дощі таки додали вологості, – розповідає бригадир Галина Ковач. – Наше господарство спеціалізується на технічних сортах. Врожайність цього року краща, ніж минулого та позаминулого.  

В бригаді виноградарів постійно працюють дванадцять жінок, серед них лише один чоловік. На збирання врожаю набирають ще працівників. В цьому році знайти людей було складно, і це стало гострою проблемою: через війну багато хто виїхав, чоловіки на фронті. Довелося долучати пенсіонерів 65-70 років. Але, попри це, виноград встигли прибрати до дощів.

«П’ятий рік не бачимо прибутків від винограду»

Господарство «Петросталь» не має власної виноробні, тому весь зібраний виноград продає. Раніше його відправляли на Київський завод шампанських вин, але через подорожчання пального, складнощі з логістикою кияни перестали приїжджати за ягодою. Тому цьогорічний урожай поїхав на Болградський, Ізмаїльський та Овідіопольський винзаводи.

– Від Петрівська до Молдови менше кілометра. За останні десять років молдавани зробили квантовий стрибок у розвитку виноробства. Нещодавно в Дюссельдорфі на міжнародній виставці молдавські вина забрали майже половину медалей. В нас же картинка сумна – вже п’ятий рік ми не бачимо прибутків від винограду. Виноградарство любить робочі руки, це трудомісткий процес: обрізка, підв’язка, збір врожаю – усе робиться вручну. Молодь вже не йде працювати на виноградники, а досвідчених спеціалістів з кожним роком стає все менше. Навіть думати не хочу, що наш край залишиться без традиційної галузі, – розповідає Петро Ламбов.

Як перетворення коньяку на бренді вплинуло на… вино?

На розвиток виноградарства в Україні вплинули і рішення Кабміну,  які спочатку обмежили використання імпортної сировини з метою стимулювання вирощування українського винограду. Але згодом – з 2017 року – український коньяк вже міг містити 80% імпортного спирту. У 2019-му Кабмін відмінив ліцензування при імпорті коньячних, плодових та виноградних спиртів, виноградних алкогольних напоїв, а з першого січня 2026 року українські виробники повністю відмовилися від назви «коньяк» і перейшли на найменування «бренді» – це зняло обмеження щодо обов’язкової частки саме українського коньячного спирту.

Виноробна компанія «Карпати» працює на території села Лісне Буджацької громади понад тридцять років. Компанія обробляє 145 гектарів виноградників і співпрацює з місцевим сільгосппідприємством «Правда» та має власний винопереробний завод. На лісненських плантаціях вирощуються технічні види: «мерло», «шардоне», «каберне», «сапераві», «одеський чорний». Раніше «Карпати» співпрацювали з Ужгородським коньячним заводом, куди відправляли виноматеріал. Але після того, як в Україну почали завозити імпортні спирти, «Карпати» майже втратили свого партнера.

За словами Михайла Попазова, керівника «Карпат», великим заводам стало вигідніше купувати імпортну сировину, ніж вирощувати свій виноград. Якщо раніше на виготовлення кінцевого продукту йшло два-три роки, то тепер – лише два-три місяці.

– Європейські винороби отримують значні державні дотації – 50% вартості пляшки, що робить їхні спирти та виноматеріали дешевшими за українські. Отже ми стали неконкурентоспроможними. Ринок захопив дешевий імпорт, – підсумовує Михайло Попазов.

Залишилися три виноробні з десяти

У колишньому Тарутинському районі залишилися три виноробні. Ще 15 років тому їх було десять.

Керівництво «Карпат» вирішило перейти на розлив вина в бег-ін-бокси*. Але це не допомогло. Трилітровий бокс коштує 200 гривень, десятилітровий реалізується по 500, а сам бокс обходиться заводу в 65 гривень. Намагалися вирішити і проблеми з логістикою. Дорога до Лісного – повне бездоріжжя, тому їхати сюди невигідно і складно. Пробували продавати виноматеріал в Румунію, адже поряд кордон із Молдовою – але через війну в Україні румуни знизили ціну на закупівлю українського виноматеріалу.

Нагальною проблемою є й нестача робочих рук. Керівництво «Карпат» мінімізувало технологічний процес, наскільки можливо. Але ж на збирання врожаю потрібні люди. Наразі збір майже закінчується. Виноградників багато, а людей мало. Тому до дощів весь виноград зібрати не встигли – ягоди потріскалися та грона почали текти.

– Розумію, що в країні війна і державі не до нас. То хоча б не заважали – через масове ввезення імпортних спиртів вітчизняне виноградарство опинилося на межі знищення. Ми вже не кажемо про прибутки, дай Бог зберегти те, що залишилося. Для багатьох сільгосппідприємств Бессарабії ця галузь стала як «валіза без ручки: і нести важко, і кинути шкода», – сказав Михайло Попазов.

«Наші вина не гірші за європейські, а навіть кращі»

Попри все, у виноградній галузі ще є відважні люди, які навіть під час війни інвестують гроші у виноградарство, відновлюють виноградники та популяризують бессарабське вино на світових ринках.

У Буджацькій громаді таким інвестором стала Наталя Бурлаченко, топ-менеджерка компанії Big Wines. Три з половиною роки тому Наталя взялася відновити 80 гектарів старих виноградників у селі Ламбрівка. А ще висадила 20 гектарів молодих. У бригаді задіяні здебільшого місцеві виноградарі, які раніше працювали в «Гроні».

Цього року непоганий результат показали «одеський чорний» та «каберне». Більшу частину винограду компанія переробляє на своїх виноробних майданчиках, що знаходяться в Ізмаїлі, під Одесою та в Київській області. Частину винограду реалізує. До 35-річчя незалежності України компанія випустила лімітовану колекцію вина бессарабського походження. Етикетки пляшок прикрашають репродукції картин українського художника Івана Марчука.

– Я побувала з нашим вином у багатьох країнах світу і хочу сказати, що наше вино не гірше за французьке, іспанське чи італійське і може конкурувати зі світовими брендами за якістю. Чого дійсно не вистачає нашим виноробам – це підтримки держави. Ми працюємо зараз в тяжких умовах, – каже пані Наталя. – В Україні діє державна фінансова допомога на закладання та розвиток виноградарства, але отримати її дуже складно – забагато бюрократичної тяганини. Але ми не припинимо вирощувати виноград, робити вино, бо воно поєднує в собі українські стійкість, наполегливість, працьовитість і любов до рідного краю. 

* Бег-ін-бокс – (з англ. «мішок у коробці») м’який пакет з внутрішнім краником, поміщений в картонну коробку.

Вартість винограду вже п’ятий рік поспіль залишається низькою – 10-12 гривень за кілограм.

Нагадаємо, на Одещині фермери не можуть продати врожай: що рятує господарства від боргів.

Раніше ми розповідали, що корови стають екзотикою та чому селяни Одещини відмовляються від худоби.

Читайте також: На Одещині селяни планують годувати свиней пшеницею: що не так з урожаєм у 2026 році