Тисячі овець, 70 тонн вина і дідусів скарб: чим вражає старе село на Одещині

Ключові моменти:

• У Болградському районі після адмінреформи опинилися одразу три Виноградівки, через що виникає постійна плутанина
• Історична назва села — Курчу. Місцеві жителі продовжують використовувати її у повсякденному житті
• Колись у селі утримували понад сім тисяч овець і виробляли близько 70 тонн вина щороку
• За свою історію населений пункт побував у складі Російської імперії, Молдавського князівства, Румунії, СРСР та України

«Одеське життя» продовжує досліджувати маловідомі сторінки історії півдня Одещини та бессарабських сіл. Цього разу увагу привернула Виноградівка Болградського району — село, яке місцеві жителі вперто називають старою назвою Курчу.

Основою для матеріалу стали дослідження краєзнавця та депутата Болградської райради Бориса Кальчева, спогади місцевих мешканців, історичні документи та архівні світлини. У авторській статті йдеться про переселенців із Балкан, зміну державних кордонів, занепад села після 1990-х та спроби зберегти гагаузьку культуру на Одещині.

Одна Виноградівка – добре, а три – плутанина

Після адміністративної реформи було утворено укрупнений Болградський район, у якому опинилися три села з однаковою назвою – Виноградівка.

Коли вони перебували в окремих районах – Болградському, Арцизькому та Тарутинському, – незручностей і плутанини не було. А зараз виникають проблеми у працівників зв’язку, пошти, транспорту та у самих жителів. Нещодавно у ЗМІ була публікація про надзвичайну подію в селі Виноградівка – то зацікавлені пів дня з’ясовували, в якій саме.

На сесії райради у січні 2021 року депутати підтримали мою пропозицію звернутися до Арцизької, Болградської та Бессарабської об’єднаних територіальних громад, де ці села розташовані, щоб вони розглянули питання про повернення історичних назв селам відповідно: Бургуджи, Курчу та Чумлекіой. Повернувши первісні найменування, вдасться домогтися унікальності топонімів цих населених пунктів.

До речі, Виноградівок в Україні близько півтора десятка.

А чи був у діда скарб?

Майже всі, хто проживає в Бессарабському краї, є нащадками переселенців з Балкан.

Понад 200 років тому предки моєї родини по материнській лінії прибули в поселення Курчу з болгарського села Гяур Сюютчюк.

Родоначальник нашої сім’ї прибув у Буджак з дружиною, 12-річним сином на ім’я Нікуш та своїм батьком. За розповідями, дід, якому на момент приїзду було близько 55 років, дуже тужив за батьківщиною і хотів повернутися до Болгарії. Але його син, невістка та онук, освоївшись на новому місці, не хотіли їхати назад. Тоді дід сказав, що в Гяур Сюютчюку він залишив скарб. Але діти зрозуміли, що дідусь таким чином намагається вмовити родину повернутися.

Нікуш виріс, одружився і став батьком шістьох синів. Вони мали прізвисько «Нікуш ооллари» – сини Нікуша. Таким самим було і прізвище. Згодом їхніх нащадків почали записувати як Чобан або Чебан, оскільки вони мали велику кількість овець.

Сім тисяч овець і море вина

Жили наші предки в Курчу важкою селянською працею: сіяли жито, пшеницю, кукурудзу, льон, вирощували овочі. У господарствах в кожного були коні, корови, вівці, птиця.

Господарювали з розмахом. Через сорок років після заснування в Курчу вже стояли 35 кам’яних будинків і ще понад сотня чамурних та хат-мазанок. У селі крутилося більше десятка вітряків. На луках паслися понад сім тисяч овець, більше тисячі коней, волів та корів. Були розбиті виноградні плантації – щорічно сільчани робили по 70 тонн вина. У садах плодоносили понад 11 тисяч фруктових дерев.

У багатьох селах були підприємства та цехи з виготовлення цегли, черепиці, гончарних виробів. У селі Курчу працювали чотири теслярі, стільки ж кравців та два шевці.

Говоріть рідною мовою, щоб не забути її

Період розквіту села почався в 1960 році. За наступні тридцять років тут були побудовані Будинок культури, школа на 1147 учнів, літній кінотеатр, будівля лікарні, Будинок побуту, магазини, будинок для вчителів, заасфальтовані дороги майже по всіх вулицях і провулках. Виросли тваринницькі ферми, консервний завод, приміщення для рослинницьких бригад тощо.

До початку 1990-х років життя в селі вирувало, але зі стартом реформ все почало змінюватись.

На жаль, в останні роки села порожніють, молодь виїжджає, традиції забуваються. Благо, що в листопаді 2014 року у Виноградівці було створено Одеський обласний центр гагаузької культури з музеєм історії та побуту цього народу, а також бібліотекою гагаузької літератури. Але все рідше можна почути, щоб діти говорили рідною гагаузькою чи болгарською мовою. Хоча насамперед людина має володіти рідною мовою.

Чому «курчу» – це не про полювання на вовків?

Слово «курчі», «курчу» тюркською означає «з’єднання трьох балок» або «місце, де сходяться луки».

Останнім часом з’явилося припущення, що назву села слід писати з літерою «т» – Куртчу. Пояснюють це тим, що в турецькій мові, близькій до гагаузької, слово «курт» означає вовк. Отже, село має називатися Куртчу – мисливець на вовка. Але в гагаузькій мові «курт» – це черв’як, а вовк – «джанавар» або «йабани».

Займаючись краєзнавством, мені довелося ознайомитися з багатьма документами, але в жодній книзі, науковій праці, на карті я не зустрів назви «Куртчу». Навіть у період 22-річного перебування села у складі васала Туреччини – Молдавського князівства – на всіх документах збережено назву «Курчу», або «Курчі», що залишилася з часів татарського селища. Гагаузи, які оселилися тут, стали називати село «Курчу».

Відомі уродженці села Курчу

• Микола Терзі (Ванканин Нікулаї), 1884 року народження, – капітан запасу, президент Сільськогосподарської палати повіту, епітроп (керівник майном церковних установ), входив до керівництва банку колоністів Болграда. Кавалер ордена «Корона Румунії» у званні лицаря.
• Степан Булгар – доктор історичних наук, краєзнавець-дослідник, автор понад 40 книг, зокрема літопису рідного села, та близько 300 наукових статей.
• Ілля Каракаш – доктор юридичних наук, обіймав посади ректора Міжнародного гуманітарного університету, проректора та завідувача кафедри Одеської національної юридичної академії.
• Костянтин Таушанжи – доктор економічних наук, депутат парламенту Молдови першого скликання, неодноразово обирався примаром (мером) столиці Гагаузії. Нині – професор Комратського державного університету.

Історія в датах

• Виноградівка – Курчу – заснована у 1811 році переселенцями-гагаузами із сіл Сюютчюк та Акдере Північно-Східної Болгарії. Зараз вони носять назви Болгарево та Бяла.
• За свою історію село входило до Прутського, Кагуло-Прутського (з центром у селі Хаджі-Абдул), Ренійського та Болградського пласів (у румунський період) та Болградського району.
• З 1814-го по 1817 рік у Курчу та інші населені пункти Бессарабії переселилися ще 630 сімей «старожилів болгар» – вихідців з-за Дунаю.
• 25 квітня (за старим стилем) 1821 року в селі Курчу була освячена побудована кам’яна церква в ім’я святого Георгія Побідоносця.
• У 1829 році до колонії прибула група переселенців-болгар з Румелії (Південно-Східна Болгарія).
• У російсько-турецькій війні 1877-1878 років, завдяки перемозі у якій Болгарія здобула незалежність, брали участь курчійці Колі Ангелов, Ілія Дімов, Спиридон Дімов, Ілія Колчев.
• Для участі в Першій світовій війні було призвано 107 курчійців.
• До кінця 1950-х років вулиця Першотравнева чітко ділила село на гагаузьку та болгарську частини. Понад третина курчійців були болгарами за національністю.
• Голод у 1946-1947 роках забрав життя 247 жителів Виноградівки.
• У 1948 році органами безпеки за участю місцевої влади Болградського району було складено списки з 286 сімей «куркулів, торговців, колишніх підприємців, які жили на нетрудові доходи». У цьому «чорному списку» опинилися 16 сімей з Виноградівки. Їх відправили до Сибіру.
• З 1946 року у Виноградівці почали створювати колгоспи.
• У 1950-1954 роках у селі спробували культивувати бавовник. Але природно-кліматичні умови Південної Бессарабії не відповідали вимогам щодо його вирощування – бавовна не встигала дозрівати. Тому від нової культури відмовилися.
• У 1980 році в селі проживали 4498 осіб, а станом на травень 2025 року зареєстровано 3811 осіб. Фактично ж проживає значно менше.

Вісім прапорів над одним селом

Виноградівка пережила багато політичних подій:

• 1811 – 1856 роки – у складі Російської імперії;
• 1856 – 1878 – Молдавське князівство, Королівство Румунія;
• 1878 – 1918 – знову у складі Росії;
• 1918 – 1940 – вся Бессарабія відійшла Румунії;
• 1940 – 1941 – у складі СРСР;
• 1941 – 1944 – знову була частиною Румунії;
• 1944 – 1991 – у складі СРСР;
• З 1991 року – Україна.

Читайте також:

• Порожні хати, корова і городи: чим сьогодні живе українське село на півночі Одещини
• Озеро з лебедями, порожні хати і три учні у школі: чим живе село на Одещині
• Молдавські вишиванки на Одещині: майстриня створює сорочки, яких «немає у світі»

Автор – Борис КАЛЬЧЕВ, краєзнавець, депутат Болградської районної ради