«Трубадур» на сцені Одеської опери: іспанські пристрасті, циганська помста та пошуки кохання (фото)

В Інтернеті та на сцені

Виставу було оновлено у вересні 2019 року. Шанувальники ж опери, які не змогли оцінити її через карантинні обмеження, могли почути і побачити запис нової постановки в Інтернеті. Одеський оперний «не поскупився» викласти прем’єрну виставу у відкритий доступ. Хоча, звісно, ​​із живим театральним дійством ніякий запис конкурувати не може. Тим більше що класичну оперу режисер представив практично кривавим трилером. А типова романтична драма із заплутаною інтригою у його постановці стала оповіддю про приреченість кохання у світі егоцентризму, жорстокості та помсти.

Відсирілі стіни та палаючі бочки

Сценографія вистави геть чисто позбавлена ​​лубочної оперної строкатості (художник-постановник Карел Спанхак). Середньовічні замки скоріше нагадують сирі бункери, покриті сіро-зеленим нальотом. У покоях шляхетної дами її світла, лірична каватина звучить на тлі стін, пофарбованих криваво-червоним з чорним – немов гар від бойових згарищ.

До того ж кожна сцена вистави відзначена лаконічним та виразним штрихом – знову-таки криваво-червоні квіти в руках закоханого графа, призначені у дарунок його обраниці; гітара, з якою не може розлучитися дівчина, що втратила свого коханого, навіть перед чернечим постриженням. Бочка, що палає вогнем, біля якого гріється циганський табір, стає вічним нагадуванням про катівське багаття.

Свято для меломанів

Незважаючи на заплутаний і не особливо логічний сюжет, «Трубадур» ось уже понад 150 років залишається однією з найпопулярніших опер у світі. І, безсумнівно, одна з причин невпинної любові до неї меломанів – багатство співучих мелодій, що надовго запам’ятовуються.

Усю красу насиченого, експресивного музичного полотна опери вдалося передати оркестру театру під керівництвом головного диригента Одеської опери В’ячеслава Чорнухо-Волича. Могутнє, рельєфне звучання хорів (хормейстер Валерій Регрут). Партії ж героїв повні не лише вокальної майстерності, а й драматичного напруження.

Фатальний трикутник та прокляття циганки

До страшного колоритні графські найманці під командуванням брутального володаря оксамитового баритону Феррандо (Віктор Шевченко): казармові приколи та ледь не хтива готовність катувати та вбивати.

А ось табір циганський набув феміністичного ухилу. Поки жінки кують і точать мечі, чоловіки затишно відсиджуються осторонь. До того ж циганки зі зброєю в руках визволяти викрадену красуню теж вирушать.

Прекрасна Леонора (Ганна Бондаренко) настільки поетична і ніжна, що зовсім не дивно, що за володіння нею б’ються на смерть двоє палких іспанців. Безтурботна та мрійлива на початку вистави, у фіналі актриса досягає високого драматичного напруження, торкаючись глибини душі.

І цілком зрозуміло, чому прекрасна пані обрала трубадура Манріко (Едуард Мартинюк). Як не закохатися хоча б у його прекрасний голос, сповнений сили та пристрасті?

Хоча граф ді Луна (Віталій Білий) герою-коханцю у харизмі аж ніяк не поступається. Правда, пристрасть на шматки не рве. Але голос чудовий – сильний, вільний, мужній.

Ось тільки на благородних лицарів суперники аж ніяк не схожі – у запалі сварки розлючені альфа-самці просто відкидають Леонору. Втім, Манріко і матір свою убік може відкинути. Такі вже вони, іспанські пристрасті – безглузді та нещадні.

Знову ж таки, мати-циганка тільки й робить, що до помсти єдиного сина закликає. Згустком, голосом непереборного болю, пропікаючої ненависті постала стара циганка Азучена у зворушливому виконанні заслуженої артистки України Тетяни Спаської.

Реквієм коханню?

Кохання приречене на смерть серед насильства та жорстокості. Тому гине Леонора – єдина людина, яка воістину вміє любити.

У фіналі ж понівечена тортурами Азучена співає над мертвим тілом про сповнену помсту. І ніби не усвідомлює, що вбито її улюбленого, хоч і прийомного сина. Головне – помста відбулася! Син проклятого циганкою сімейства вбив свого рідного брата.

Глядач же, після вистави переповнений чудовою музикою та пристрастями, замислиться, ймовірно, чи може вижити любов у нашому світі. Адже з часів середньовіччя людська природа не змінилася.