Щоденник переселенця: «Було холодно та голодно, але відчувалася безпека»

Всі ці історії дуже різні — якісь закінчилися хепі-ендом, а якісь ще чекають на свій щасливий кінець. Як люди відреагувати на війну, чому вони вирішили поїхати, з якими труднощами зіштовхнулися і як їх прийняли на чужині — читайте в «Одеському житті», все з перших вуст.

Катерина Окопна, 35 років: «Було холодно і голодно, але відчувалася безпека»

Вранці 24 лютого я проспала всі вибухи. Точніше, почула, але не зрозуміла, що це було і лягла далі спати. А коли мій чоловік повернувся з нічної зміни, приголомшив новиною про те, що почалася війна. У той момент наше звичне життя закінчилося. Я досить спокійна людина і трималася до останнього, доки не побачила у свого старшого сина паніку на обличчі через вибухи та сирену. Тоді я зібрала всі необхідні речі, і ми на своїй машині виїхали до Молдови. Попереду чекала довга і важка дорога з нескінченними блокпостами та дев’ять годин простою на кордоні. Мені з двома дітьми було холодно і голодно, але відчувалася безпека.

Життя у Молдові

У Молдову ми прибули 1 березня, там на нас чекали друзі, які допомогли дістатися і влаштуватися на місці. Добре пам’ятаю, що тоді було дуже тяжко з житлом. Нам запропонували безкоштовно квартиру, але коли ми приїхали на місце — це виявився холодний напівпідвал із матрацами. Я зрозуміла, що не піду туди з дітьми та попросилася до своєї подруги з Кишинева. Ми переночували в неї одну ніч. Ця чудова жінка і її сім’я готові були дати притулок нам на довгий термін, але я розуміла, що ми будемо їх обмежувати. І четверо дітей у двокімнатній квартирі — це занадто. Я почала шукати окреме житло, але нічого не було навіть за великі гроші.

Я наївно сподівалася, що війна — це ненадовго і переговори щось дадуть, але з кожним днем ​​надія згасала. А жити треба було далі… У мене навіть був підробіток у Кишиневі: я робила зачіски, макіяж і провела два професійні майстер-класи. Справа в тому, що я викладаю у сфері краси вже шість років і неодноразово їздила з уроками Україною. Але цього було недостатньо і я почала шукати роботу в інших країнах, щоб можна було рухатися і розвиватися далі. Була на межі відчаю, бо стиліст-візажист у Європі ніде не потрібен. Тільки перукар, майстер манікюру та бровист. У Молдові я вирішила піти на курси з брів, але у соціальних мережах випадково побачила оголошення про те, що в Литві потрібен візажист.

Переїзд до Литви

Про Литву, як про країну, я мало що знала, ніколи не думали щоб поїхати туди. Але я написала власниці салону Кароліні, оголошення якої випадково знайшла. Виявилося, що вона розмовляє російською мовою. Ми з нею поспілкувалися і вона прийняла мене на роботу на посаду стиліста за зачісками та викладача майстер-класів. Я одразу ж почала читати про Литву, вивчати інформацію про те, як зараз приймають українців. І інтуїція підказала, що треба їхати. Кароліна дала контакти своєї подруги Грети, яка знайшла нам безкоштовне житло у місті Каунас.

Три довгі дні в дорозі з Кишинева у бік Литви на машині і 19 березня ми опинилися в місті Каунас. Сказати, що в Литві привітні та чуйні люди — нічого не сказати. Стільки гуманітарної допомоги від держави та від волонтерів я навіть уявити не могла. Хоча я ні в кого нічого не просила, я звикла розраховувати лише на свої сили. Але не можна відмовляти людям, які хочуть щиро допомогти. У Каунасі ми прожили два місяці безкоштовно та переїхали до Вільнюсу. Через роботу так було зручніше. Зараз орендуємо квартиру за 450 євро на місяць плюс комунальні послуги. Знайти квартиру українцям із дітьми складно: або ніхто не хоче здавати, або дуже дорого. Але нам ще пощастило! Якщо потрібне безкоштовне житло, його можна знайти в передмісті, з підселенням до господарів.

Як литовці допомагають

Литва досі дуже допомагає українцям: на кожного члена сім’ї дають продуктові картки — сума 115 євро, одноразова допомога, але це залежить від міста. У Каунасі ми отримали фінансову допомогу – 250 євро на сім’ю, у Вільнюсі – 242 євро на людину. На постійній основі платять дитячу допомогу — 73 євро на місяць. Але я ще не отримала їх, довго розглядають. До речі, мій старший син Максим, йому 9 років, закінчив українську школу в онлайн-режимі, тепер готую його морально до того, що треба йти до школи у Литві. А ось для молодшого сина Тимофія, якому 2 роки, запрошую няню за 5 євро на годину, коли потрібно на роботу, бо в саду у Вільнюсі місць поки що немає.

Все в Литві чудово, і сама країна, і люди! Але як то кажуть: «В гостях добре, а вдома краще!». Дуже хочу до Одеси, до рідних. Насамперед, коли повернуся додому, ляжу у своє ліжко і схожу у свій душ, та на улюблений пляж до моря. Вірю, що дуже скоро ми повернемося до мирної України!

Катерина за роботою 

Підготувала Анастасія Епур

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту з NDF. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.