Культурний геноцид проти України: як Росія віками знищувала українську ідентичність

Ключові моменти

• Знищення української культури — частина геноцидної політики РФ, яка триває від часів імперії та масових репресій проти української інтелігенції.
• Масовані удари по енергетичній інфраструктурі створюють загрозу знищення музейних колекцій і пам’яток через відсутність світла, тепла та стабільних умов зберігання.
• На деокупованих територіях зафіксовано масштабні втрати культурних цінностей, а документування руйнувань ускладнене нестачею електрики та обладнання.
• Міжнародна підтримка у форматі «культурного ленд-лізу» стала критично важливою: матеріали, техніка та обладнання допомагають рятувати музеї, архіви та колекції по всій країні.

Геноцидна війна Росії проти України

Однією з цілей виставки було засвідчити самопожертву українських волонтерів заради порятунку України, співвітчизників і культурних цінностей.

Серед таких експонатів — обгорілий генератор. Пристрій разом з іншим необхідним обладнанням передала на запит Штабу порятунку спадщини Міжнародна організація швидкого реагування з питань культурної спадщини (CHIEF, Італія). Генератор везли до Чернігова, який у березні минулого року перебував майже в повній облозі, і планували передати місцевому історичному музею імені Тарновського, підвал якого слугував цілодобовим укриттям для кількох десятків містян. Неподалік Чернігова волонтерський гуманітарний конвой потрапив під обстріл росіян. Троє волонтерів загинули, четверо отримали поранення.

Експерти проєкту «Воєнні злочини в Україні: музеї та нематеріальна культурна спадщина під прицілом» — юрист Тимур Короткий і журналістка Ірина Назарчук — запитали Ігоря Пошивайла:

– Яким є Ваше ставлення до так званої «концепції культурного геноциду» в юридичному, соціальному та політичному аспектах? Чи можна говорити, що знищення культурної спадщини України є формою реалізації Кремлем геноциду українського народу?

– Переконаний, що спроби знищення української культурної ідентичності є складовою частиною геноциду. І це відбувається не вперше. Так було, коли більшовицькі війська Муравйова захопили Київ у 1918 році й убивали містян лише за те, що вони були одягнені у вишиванки, і в 1930-х, коли сталінський режим системно нищив українську інтелігенцію та культурну спадщину.

Ми чітко усвідомлюємо, що російсько-українська війна триває не з 2014 року. Століттями російська та радянська імперії здійснювали геноцидні спроби: забороняли українську мову, театр, україномовні спільноти та товариства, національне мистецтво й народну культуру — усе, що є проявом української ідентичності. Це не окремі епізоди, а системна цілеспрямована політика знищення нас як нації.

– Чи є, на Вашу думку, масовані російські удари по енергетичній інфраструктурі України додатковими факторами знищення української культурної спадщини?

– Вважаю, що так. Руйнування енергетичної інфраструктури унеможливлює повноцінне зберігання культурних цінностей.

Під час наших експедицій і допомоги закладам культури, особливо на деокупованій Харківщині, Чернігівщині, Сумщині, Херсонщині тощо, ми, по-перше, стикалися з тим, що навіть документування пошкоджень і втрат, інвентаризацію неможливо проводити без електрики й тепла. Особливо коли йдеться про масштабні процеси.

По-друге, у невеликих містечках і селах ми бачили пошкодження культурних цінностей непрямої дії. Коли, скажімо, через обстріл у музеї пошкоджена система опалення, що призводить до підвищення вологості, розвитку грибка й плісняви — тобто створює загрозу для експонатів.

Тому відсутність світла й тепла вважаю прямою загрозою для колекцій та історичних будівель — навіть там, де немає обстрілів.

– Що мається на увазі, коли говорять про «культурний лендліз» для України?

– На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну це фактично стало першою реакцією світу на втрати й загрози українській культурній спадщині.

Пакувальні матеріали, фондові меблі, захисне обладнання, осушувачі, зволожувачі, генератори, безперебійники, вогнегасники, гігрометри, спецодяг, реставраційні матеріали та багато іншого — до повномасштабної війни більшість цих необхідних речей були або маловідомими, або недоступними українським закладам культури. Тому міжнародні урядові та неурядові організації, інститути, культурні установи й приватні особи активно допомагали нам придбати все потрібне для перших дій зі збереження культурної спадщини. Перемістити культурні цінності у безпечніші місця — лише частина роботи; потрібно також правильно їх упакувати та слідкувати за умовами зберігання.

У перші тижні війни ми насамперед оцінили потреби, сформували запит і відправили його міжнародним донорам. І, чесно кажучи, були приємно вражені швидкою реакцією. Глобальна допомога українській культурній спадщині перетворилася на своєрідну зброю для захисту державних і комунальних музеїв, бібліотек, архівів і навіть приватних колекцій.

***

Публікацію створено в межах проєкту «Воєнні злочини в Україні: музеї та нематеріальна культурна спадщина під прицілом», який реалізує ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» — член Коаліції «Україна. П’яте ранок» і здійснює в межах проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства» (вводиться ІСАР «Єднання» за фінансової підтримки Європейського Союзу). Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.