Що одеський журналіст побачив у зоні відчуження Чорнобильської АЕС?

В останні роки українців дедалі більше залучали пропозиції щодо внутрішнього туризму. Окрім «класичних» поїздок до Києва, Львова, Одеси та Карпат, є й нестандартні пропозиції — суміш екзотики та екстриму — тури до Чорнобильської зони відчуження. Пропонують одно-, двох та навіть триденні тури. Я вибрав для себе ознайомлювальну подорож на один день.

Дорогами сталкера

Поїздка до Зони розпочинається у Києві на Південному залізничному вокзалі. Прийшовши за 30 хвилин до відправлення автобуса, я був одним із перших і міг поспостерігати, як збирається гурт. Склад учасників різноманітний: чоловіки та жінки, компанії та одинаки, студенти та пенсіонери, очкарики у штанях та сандаликах, бородачі у камуфляжі і я – журналіст з Одеси.

Наш провідник Юрій майже 20 років їздить до Зони . Історик за освітою, він проходив практику у місті Славутич, яке замість Прип’яті відбудували для працівників ЧАЕС вже після аварії. Там, спілкуючись із чорнобильцями, Юрій зацікавився темою. Кілька разів з’їздив і затягло. Намагався кинути і зайнявся іншою справою, але туга за Зоною через півроку змусила повернутися.

Тільки автобус рушив, Юрій розповів, що за 30 років запустіння будівлі та інфраструктура в Зоні руйнуються . Тому відхилення від шляху загрожує небезпеками не тільки здоров’ю, але й життя. Дивно, але в «вітальній» промові провідника не було ні слова про радіацію. Мабуть, для нього людини з емблемою радіації на грудях це взагалі не питання для обговорення.

Через дві години ми прибули на пункт пропуску Дитятки . Це кордон із Зоною. І справді, складається враження, що ти на кордоні: шлагбаум, скупчення транспорту (переважно мікроавтобуси та автобуси), озброєні люди у камуфляжі.

З автобуса всім довелося вийти . Автоматник у камуфляжі спочатку перевірив порожній автобус, а потім почав викликати членів групи за списком та впускати нас у автобус за паспортами (в’їзд до Зони відчуження дозволено лише за паспортом, а дітям до 18 років – заборонено).

За шлагбаумом – 30-кілометрова зона відчуження Чорнобильської АЕС . На цю територію площею 2600 кв. кілометрів (трохи більше за таку європейську країну, як Люксембург), заборонено вільний доступ. Але якщо в Люксембурзі проживає 570 тисяч людей, то у цій «країні» мешкає близько 300 осіб. Це так звані самосели — люди, які відмовилися від евакуації або самовільно повернулися до своїх будинків.

Ви також можете дізнатися: Факти про Чорнобильську катастрофу

Країна у країні

Потрапивши до Зони, ми не відчули, що щось змінилося . Не було ні величезних грибів, ні тварин і рослин, що мутували. Поїздка нагадувала типову екскурсію.

Фотостоп біля знака з емблемою міста Чорнобиль – чистенький, гарний, свіжий. Пасажири автобуса швидко побігли робити селфі. Не втримався і я.

За кілька хвилин друга зупинка – біля меморіального комплексу «Зірка Полин», присвяченому трагедії . Автобус зупинився біля відреставрованого та гарно розфарбованого колишнього кінотеатру «Україна». Основний елемент комплексу зроблена з арматури скульптура «Трубить ангел», за якою починається алея, вздовж якої встановлені покажчики з назвами всіх населених пунктів у Зоні відчуження.

Перші півгодини поїздки Зоною ніяк не вписувалися в моє про неї уявлення. Рівні дороги, охайні будинки, доглянуті пам’ятники. Тим сильнішим був шок від відвідування дитячого садка у селі Копачі. Це був миттєвий перенесення з нашого світу — світу тих, хто говорить, шкодує, пам’ятає, переживає, у світ тих, для кого ця трагедія не абстрактне, а частина життя, переломний момент. Щось зіпсувалося від часу саме, щось понівечили мародери, але загальна атмосфера життя, що зупинилося, невимовна. Виходячи звідти, не хочеться казати. І навіть сонячний день непомітно став похмурим.

Ще буквально кілька кілометрів, і ми бачимо щось схоже на величезний ангар. Це новий саркофаг четвертого енергоблоку ЧАЕС, який закінчили монтувати наприкінці 2016 року. Поруч головний вхід та адміністративний корпус ЧАЕС. Тут же видно залізничний міст через охолоджувальний канал. У гонитві за видовищністю деякі журналісти люблять показати величезних сомів, що мешкають під мостом, які нібито виросли через радіацію. Соми тут, справді, великі (але не величезні), через те, що їх не ловлять, а лише годують: і туристи, і співробітники станції, які цим мостом ходять в їдальню і назад.

Втім, фауна Зони справді різноманітна . Але аж ніяк не через радіацію, а через відсутність людей — двоногих ворогів звіра. Тепер тут водяться рисі, олені, козулі, лосі, вовки, кабани, лисиці, борсуки, видри. А також табун коней Пржевальського, кілька десятків яких як експеримент переселили сюди із заповідника Асканія-Нова. Коні не лише прижилися, а й активно розмножуються.

Читайте також: Питання – відповідь: які пільги є у чорнобильців у 2022 році?

Місто привид

Залишивши Чорнобиль, ми прибули до Прип’яті — міста, яке спеціально було збудовано у 1970 році для співробітників електростанції, всього за два кілометри від неї. Кількість жителів на момент евакуації 1986 року становила близько 50 тис. осіб. При в’їзді в Прип’ять ще один КПП.

Ще трохи проїхавши автобусом ми вийшли і, розділившись на групи, продовжили шлях вже пішки — більшість доріг заросли деревами і проїхати тут неможливо. Якби не зустрічаються п’ятиповерхівки, дитячі майданчики та залишки лав, то можна було б подумати, що гуляєш лісом.

Витягнувшись у ланцюжок на вузькій стежці в міжквартальному проїзді, ми наткнулися на живу перешкоду — перед нами стояв величезний лось, дивуючись, звідки взялися двоногі прибульці в цьому дикому краю. Я покрутив головою — картина сюрреалістична: праворуч — п’ятиповерховий будинок, ліворуч — іржава дитяча гірка, майже з’їдена чагарником, ззаду — двадцять моїх колег-туристів, а попереду — величезний лось, що дивиться на нас здивованими очима. Ліниво відвернувшись, звір пішов у якихось своїх справах, а ми продовжили шлях, уже розуміючи, що це далеко не міська прогулянка.

Мені вдалося зайти в кілька квартир: у багатьох меблі, якісь речі, посуд — видно, що збиралися поспіхом . Потім час і мародери приступили до знищення решти. У мультфільмі Мауглі теж було місто, поглинене джунглями. Але те місто було стародавнє, а в «джунглях» Прип’яті ще відносно недавно їздили машини, сміялися діти та гуляли закохані парочки… Було місто-сад — стало місто-ліс.

Вийшовши з житлових кварталів, ми вирушили до центру . Переступивши через бетонну основу паркану (це все, що він залишився) ми потрапили у великий простір з деревами. Міський парк, здогадався я! Але вдалині за деревами були видні широкі дерев’яні сходи. Коли ми підійшли ближче і придивилися, то здогадалися, що це трибуни. Як на стадіоні. Стоп! Це не парк, цей ліс — футбольне поле, яке за 30 років заросло деревами та чагарником.

Прип’ять — місто, де багато речей не відповідають тому, як вони виглядають . Навколишня реальність ламає всі наші уявлення про навколишній світ. І при словосполученні футбольне поле мозок малює нам картинку зеленого газону, а не важкопрохідного лісу.

Відвідування Прип’яті справило гнітюче враження . Це не книжка у жанрі постапокаліпсису і не комп’ютерна гра. Це живий (вірніше мертвий) приклад того, що місто, сповнене життя, може перетворитися на примару. Це причина замислитися про те, що таким неживим може стати будь-яке місце на землі — чиясь халатність, дурість, жадібність або фатальний збіг обставин.

Дві години на зворотному шляху до Києва в автобусі не було чутно гучних розмов чи веселої музики . Кожен знайшов, про що подумати. Проте це місце чіпляє, притягує, сюди хочеться повернутися.

Після повернення мене запитують: «Ну як? Чи варто поїхати? Не страшно? Сильно опромінився?”». Хочу відповісти всім і одразу. По місцях, що сильно фонять, туристів не водять. З нами був представник Служби радіаційної безпеки Олексій із величезним дуже чутливим дозиметром. Кожен міг до нього підійти і переконатися, що тло в нормі. Тож про ризик отримати опромінення говорити не варто. Та й при виїзді із Зони всіх двічі перевіряють на наявність радіації на спеціальних рамках. Екстрім скоріше для психіки. І тут кожен має ухвалити для себе рішення – їхати чи ні. Але те, що це дуже цікаво і пізнавально, – це однозначно. Тур до Чорнобильської зони відчуження – це одна з найяскравіших подій у моєму житті за останні роки.

Кирило ВОРОНКОВ