«Одеське Життя» продовжує публікувати свідоцтва українців, які спромоглися врятуватися з окупованих територій. Цього разу про жахи, що творили росіяни, нам розповіли працівники ритуальної служби.
У перші дні війни російські війська зайшли в місто Старомлинівка Донецької області. По цей час територія залишається під російською окупацією.
З перших днів війни напрацьований роками бізнес місцевих підприємців зазнав великих втрат, а згодом взагалі припинив існування. Актуальна справа у всі часи, ритуальні послуги, також не витримала рашистської навали.
Як працював похоронний бізнес під окупацією, розповіли підприємець Микола Власенко і його робітник Ігор Бондар.
(Імена, прізвища та назву міста, де відбувалися описані в статті події, змінено на прохання героїв публікації. З тієї причини, що в окупації досі залишаються їхні рідні і треба зберегти їх життя).
Мертвих ховали якомога швидше, ризикуючи життям живих, без відспівування та родичів
Власник одного з місцевих бюро ритуальних послуг Микола Власенко розповів, що у перші дні війни, як тільки ворожі війська зайшли у місто, зник мобільний зв’язок. Йому весь час доводилося чергувати на робочому місці. Або він лишав записку зі своєю адресою, куди могли звернутися люди з приводу поховань.
Було складно надавати звичайні раніше послуги. Деякі замовлення не вдавалося виконати всчасно через постійні обстріли у місті, переміщення військової техніки та присутність озброєних солдат на вулицях.
Коли з’являвся мобільний зв’язок, ставало легше координувати роботу. Але почалися інші проблеми. Ставлення окупантів, які втручалися в будь-які справи місцевого населення, в тому числі і в поховання, з кожним днем змінювалось на гірше. Все ретельніше окупанти проводили обшуки людей і автотранспорту. Кожне поховання з часом несло в собі ризиком для життя.
«Кілька разів, під час робочого процесу, ми ставали свідками того, як місто накривало градами. Обстріли велися за кілька сотень метрів від нас. В цей момент хлопці ховалися у вириту для небіжчика яму.
Поховання проводили як можливо швидко, без відспівування, без присутності родичів та інших традиційних ритуалів. Священнослужителі повиїжджали з міста раніше», – розповів Микола Власенко.
За його словами, морг окупанти зачинили. Провести впізнання померлої особи стало неможливим. Ніхто не міг видати документи на поховання, які б підтверджували особу небіжчика. Доводилось проводити поховання поза законом і правилами, без документів про смерть. Далі співробітники ритуального бюро почали працювали як волонтери – багатьох доводилося обслуговували безплатно або за ті гроші, що люди могли дати.
За словами власники ритуальної служби, померлих щодня ставало більше. Доводилося хоронити й тих, що загинули від куль, уламків, хто потрапив під артобстріл, або був закатований російськими військовими.
«Був випадок, – каже Микола Власенко, – коли до мене звернулися з проханням поховати чоловіка, тіло якого пролежало просто неба кілька днів. Виявилось, що молодого чоловіка просто розстріляли, нізащо».
Молодих людей, які загинули насильницькою смертю, було значно більше, ніж тих, хто помер природним чином.
«Крім нас у місті продовжували працювати інші ритуалки. Але і того, що ми побачили на власні очі, вистачило, щоб зрозуміти, що це не кінець російським звірствам. Пропрацювали в окупації майже два місяці і більше не витримали», – розповів бізнесмен.
Микола Власенко каже, що щодня і щоночі він із сім’ю, разом з іншими мешканцями міста, переживали жахливі обстріли. Це погано відобразилося на психіці його малих дітей. Було таке, що під час обстрілів, йому доводилося лягав на дітей аби захистити їх своїм тілом від уламків.
«Все частіше російські солдати навідувалися до мене додому, – розповідає він. – Я розумів, що не зможу спостерігати як знищують наших містян, серед яких більшість знайомих людей. Розумів, що подальша робота на окупованій території передбачала б співпрацю з ворогом, чого я не волів всім серцем. Сім’єю вирішили їхати на підконтрольну Україні територію.
Підприємець каже, що із вторгненням російських військ будь-який бізнес на території міста вмер. Працював тільки ритуальний. Але і його зруйнували, коли віджали автомобілі. Без транспорту здійснювати поховання стало неможливо. Окупанти відібрали все. Через обстріли постраждала і будівля його підприємства.
«Наскільки мені відомо, хтось із конкурентів залишився у місті і продовжує працювати донині. Для мене ж подальша праця можлива виключно за умови повного звільнення територій. Відновити і відбудувати можливо все, головне дочекатися перемоги» – впевнений Микола Власенко.
Через окупацію міста, всі підприємства в місті зупинилися. Завод, на якому працював, Ігор Бондар, теж постраждав. Він змушений був шукати якогось підробітку і пішов працювати до знайомого, власника похоронного бюро.
В наші обов’язки працівників ритуального бюро входило риття ями, перевезення та поховання небіжчиків.
Перші кілька днів ховали людей, які померли власною смертю. Але швидко почали з’являтися жахливі випадки. Довелося хоронити людей, що померли в результаті насильницьких дій окупантів.
«В таких випадках ми змушені були робити те, що вимагав “замовник”, – каже Ігор Бондар, – Якось раз під дулами автоматів на підприємство приїхали російські солдати на БТРі і “попрохали” нас поховати двох небіжчиків. Окупанти сказали, що вони якісь алкаші. Як з’ясувалося, це були звичайні мешканці нашого міста.
Коли ми побачили їх тіла, вони мали вогнестріл, безліч гематом на тілі. Це були люди молодого віку, чоловік і жінка, які перед смертю напевно зазнали знущань сексуального характеру. Все те, що там відбувалося, не вкладається в розуміння реальності. Я не можу розказати про усі подробиці, бо вони жахливі».
У скорішому похованні цих людей, окупанти були зацікавлені. Вони супроводжували працівників на місце і чекали допоки ті не закінчать поховання. Зробити фотофіксацію цих трупів було неможливо. Але довелося надивитися жахливих картин котрі не зітреш із пам’яті.
Інший випадок, коли довелось ховати біженця який проживав кілька тижнів у нашому місті. Його тіло знайшли просто обабіч дороги де він пролежав невідомо скільки днів. За словами Ігоря Бондара, всі витрати на поховання цього небіжчика взяв на себе керівник похоронного бюро.
За таким же принципом доводилось ховати одиноких пенсіонерів. Чиї діти, наприклад, виїхали. В такому разі сусіди померлого звертались у бюро і його працівники проводили поховання.
«Знаю про випадки коли люди, які не мали грошей аби оплатити поховання, робили самопоховання. Родичі небіжчика закопували тіла просто на подвір’ях.
Ще одну смерть, свідком якої я став, мені не забути ніколи. Одразу двох молодих жінок вбило вибуховою хвилею. Дівчата якраз відійшли від дому у пошуках мобільного зв’язку, коли неподалік прогримів вибух. Їх зачепило… Я особисто знав дівчат, у них залишилися осиротілі діти», – каже Ігор Бондар.
Атмосфера депресії, відчаю і смутку витала у повітрі. Зарадити цьому ніхто не міг. В ритуальному бюро працювали, так би мовити, на автоматі, намагаючись відсторонитися від реальності. Але неможливо було позбутися відчуття безпорадності і безвихіддя.
«До моїх обов’язків входив візит до моргу поки заклад працював. Ще та картина. На місці знаходилось багато тіл. Вони були усюди, лежали просто на підлозі. Серед цивільних померлих були й вбиті російські військові. Спочатку окупанти дозволяли нам заходити до моргу, через деякий час, коли пройшла ротація, заборонили. Тіла небіжчиків виносили на поріг у мішках. Їх видавали рідним. Інколи не дозволяли забрати по кілька днів. З чим це пов’язано, не знаю. До кладовища везли бусом. Домовини на фірмі тоді ще були в наявності.
Якось ми були на цвинтарі і копали яму, зненацька почався обстріл з важкої зброї. Над нами летіли гради, касетні снаряди. Довелося стрибати у викопану яму і ховатися від обстрілів в ній», – росповів працівник ритуальної служби.
Окрім поховань співробітники поховального бюро намагались допомагати людям, що постраждали від обстрілів. Один місцевий бізнесмен вмить втратив будинок, бізнес та майно. Його будинок підірвали ракетою. Все згоріло, але мешканці вціліли, бо вчасно сховалися у підвалі. Від вибухової хвилі постраждали сусідні будинки. Йому допомагали перевозити залишки речей, що вціліли після вибуху.
«Працювали, відповідно до введеної рашистами комендантської години, – розповідає Ігор Бондар, – Коли робота затягувалася допізна, ризикував не встигнути повернутися додому. На жаль, чоловіка який працював у іншій ритуальній фірмі, застрелили, коли той повертався з роботи пізніше початку комендантської години».
За словами чоловіка, орки здійснювали на містян і психологічний тиск: казали, що їх обстрілюють українські військові, а російські війська захищають.
Живучи на окупованій території, ризикуєш життям постійно, не важливо чим ти займаєшся. Але його співробітники та він сам не дивилися на небезпеку, намагалися, поки були в змозі, робити свою справу.
Але тиск окупантів постійно посилювався. Якщо перші тижні на блокпостах поховальні процесії пропускали без обшуків, то чим далі, тим вимоги ставали все жорсткіші. Перевіряли документи, телефони, робочу автівку, роздягали, оглядали.
«Ми розуміли, що в подальшому мали б й інші «замовлення» від цих нелюдів. Вирішили залишити дім, місто і виїхали на підконтрольну Україні територію», – так завершив свою розповідь Ігор Бондар.
Спілкувалась Влада ДНІПРОВСЬКА
Фото: ВВС
Цю публікацію здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проекту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте також:
Італія заявила про готовність підтримати відновлення Одеської області через реалізацію низки спільних проєктів. Це питання… Read More
Ця історія про учнів херсонської школи та їхню вчительку Олену, які підтримують українських захисників на… Read More
Новорічні свята вже не за горами. Саме час задуматися про подарунки. Кожна дитина вірить у… Read More
Поблизу села Комишівка Саф'янівської громади Ізмаїльського району зареєстровано спалах африканської чуми свиней (АЧС). Це вже… Read More
Сьогодні, 22 листопада, в Одесі спостерігається потужний вітер, що призвів до падіння дерев та пошкодження… Read More
Руслан Тимченко пішов серед перших захищати Україну добровольцем. Спочатку потрапив на Миколаївський напрямок, потім –… Read More
