Петрівськ чи Петросталь: село на Одещині, де кімнати одного будинку знаходяться в різних країнах

Ключові моменти

• Петросталь стоїть на самій межі з Молдовою — у селі є будинок, частина якого географічно розташована в іншій державі.
• Попри війну, мешканці активно розвивають інфраструктуру: оновлюють освітлення, облаштовують майданчики, ремонтують школу та запускають генератори для безперебійної подачі води.
• Медициною понад 35 років опікується медсестра Домнікія Кульчу, яка приймає виклики у будь-який час, але бідкається через відсутність аптеки та транспортної підтримки.
• Петрівський ліцей відомий активними батьками: вони власноруч встановлювали вікна й робили ремонти, а діти вирощують врожаї у шкільній теплиці.
• Будинок культури з народними колективами «Възраждане» та «Роден край» став культурним серцем села — тут проводять фестивалі, благодійні ярмарки та підтримують традиції навіть у найтяжчі часи.

Власна хвіртка у… Молдову

Якщо ви спитаєте когось у Тарутинський громаді, де знаходиться Петрівськ Перший, то навіть місцеві вам не скажуть одразу. А щойно почують – Петросталь, миттєво зрозуміють, про яке село ви питаєте. Ця назва неофіційна, але місцеві надають перевагу саме їй.

Тож, Петросталь знаходиться на самому кордоні з Молдовою, за сорок кілометрів від селища Бессарабське – центру Тарутинської громади. Це компактне мальовниче село, до речі, одне із самих чистих в Одеській області. У 2023 році воно посіло друге місце в обласному конкурсі з благоустрою.

Коли кажуть – на кордоні, це не перебільшення. Доходить до смішного: у Петрівську є будівля, одна житлова частина якої знаходиться в Україні, а інша – в Молдові.

Тобто коли ти проходиш у дальню кімнату, відкриваєш вікно – опиняєшся в Молдові. Саме подвір’я розташоване прямо на контрольно-слідовій смузі. Отже, щоб запобігти несанкціонованому перетину кордону через двір цього дому, прикордонники тримають хвіртку паркану на замку і, звісно, постійно контролюють цю ділянку.

До речі, а як господарі потрапляють до власного будинку? Власники дому мешкають зараз в Одесі. А коли приїздять в село, звертаються до прикордонників, щоб вони відчинили їм замок у власний будинок.

«Наш золотий фонд – це жінки»

Про історію села знає все Петро Ламбов, який є не лише керівником сільгосппідприємства «Петросталь», а й великим патріотом рідного села.

– У Вікіпедії вказано, що село було засноване в 1828 році, але це не так. У 1828 році німцями-переселенцями було засноване село Куржика. Воно зараз покинуте, там залишилось декілька людей. До речі, моя дружина Юлія звідти, її прабабка була німкенею. Місцеві краєзнавці з’ясували, що саме німці з Куржики заснували в 1870 році наше село і назвали Петерстал. У 1919 році сюди переїхало 15 родин із сусідньої Твардиці, мої батьки також були серед них. У селі мешкає більшість болгар, є молдавани. Наш золотий фонд – це жінки. Старості не треба просити навести лад на обійстях: кожного дня жінки прибирають, метуть кожна біля свого подвір’я. Це не просто традиція – це правило, яке у нас в крові. На знак великої поваги засновникам в центрі на їх честь встановлено меморіальний комплекс.

Знаєте, у мене було багато можливостей виїхати в місто, але я село ніколи не зраджу – таких чудових людей, як тут, більше ніде немає.

Облрада гроші обіцяла, але не дала

Незважаючи на війну, село завжди впорядковують.

Сергій Бугор, староста Петрівського старостату:

– За останні роки ми зробили дитячий майданчик, побудували склад для зберігання дров, вугілля при школі, в Будинку культури зробили санвузол, оновили вуличне освітлення. На цьому тижні запустили генератор на свердловині, щоб блекаути не впливали на подачу води.

До речі, за друге місце в обласному конкурсі з санітарного порядку Одеська облрада обіцяла нам 300 тисяч гривень, за які ми планували встановити бювет. Але гроші нам так і не дали.

Фінансову допомогу надає Тарутинська громада. Однак всі роботи ми виконуємо самотужки – є комунальне підприємство, яким керує Іван Балтажи. Маємо трактор, нещодавно від громади отримали екскаватор.

Через село проходить газова труба, але ж підрядники «заломили» такі великі гроші за підключення будинків, що люди відмовилися. У більшості – електроопалення, в усіх встановлені на випадок відключень світла ще і котли на твердому паливі. Взагалі ми звикли більшість проблем вирішувати самостійно. І нам це добре вдається.

Єдине, що не можемо – побудувати дорогу від Серпневого до Петросталя. Тому постачальники продуктів не хочуть їздити по бездоріжжю, тож залишають товари в Серпневому чи в Бессарабському, а наші підприємці їдуть і забирають.

Ми одними з перших в громаді почали проводити благодійні ярмарки на підтримку захисників. Тільки з кожним роком людей усе менше. Зараз із 1460 прописаних в селі мешкає половина.

Про що журиться Дуся-лікарка?

В центрі села знаходиться фельдшерсько-акушерський пункт, яким 35 років завідує медсестра сімейної медицини Домнікія Кульчу. Петростальці її називають Дуся-лікарка.

– У нас є все необхідне для надання першої допомоги, – розповідає Домнікія. – Враховуючи, що «швидка» нешвидко сюди доїжджає, то виклики навіть серед ночі – норма. Два рази на місяць приїздить бригада лікарів з Бессарабського. Це дуже зручно – люди приходять на прийом, лікарі роблять призначення, а я виконую. Одне погано – в селі немає аптеки. Щоб тримати аптечний пункт у ФАПі, потрібно мати фармацевтичну освіту, купу дозволів. Це, вибачте, якась дурість з боку влади – закрити в сільських ФАПах аптечні пункти. Раніше наші люди їздили в молдавську Басарабяску, зараз це складно. Бессарабський центр первинної медичної допомоги підтримує – надає ліки, люди замовляють також поштою. Хотілося б, щоб за ФАПом був закріплений якийсь транспорт, бо в екстрених випадках доводиться шукати машину.

Дуже засмучує, що за останні два роки в Петросталі не народилася жодна дитинка. Уся молодь майже виїхала, нема кому народжувати, – хвилюється Домнікія.

Головні помічники – батьки школярів

Батьки учнів Петрівського ліцею дуже активні – самотужки встановлювали там вікна. Зробили також ремонти у шкільних коридорах і деяких кабінетах.

Тут дітей змалечку привчають до праці. Цьогоріч Тарутинська громада подарувала ліцею обладнання для теплиці. Діти вже виростили і зібрали перший врожай томатів, огірків, солодкого перцю, зелені, на підході – зимовий сорт капусти, а ще тут цвітуть хризантеми.

П’ятий рік ліцеєм керує вчителька української мови та літератури Ірина Парлікова.

– Наша школа – сучасна, в більшості кабінетів є мультимедійні дошки, проектори, нещодавно ми встановили інтерактивну дошку, яка працює, як планшет. Є великий спортзал – спортивні досягнення наших спортсменів відомі не тільки в громаді, а й в області.

Харчування для всіх школярів безкоштовне – кухарка Наталія Доломанжи готує смачно, як вдома.

У школі навчаються 110 учнів і працюють 19 педагогів. На жаль, учнів стає усе менше: в молодших класах – 5-6 дітей.

В перший клас пішло шість діточок. А в дитячому садочку усього дев’ять малюків.

Зараз ми беремо участь в європейському проекті «Психологічна підтримка шкіл України», за отримані гроші хочемо зробити в теплиці крапельний полив і зимовий сад в колишній шкільний майстерні. Головні наші помічники – батьки.

Більшість мешканців – болгари, отже болгарська викладається як предмет. Ми вчимо дітей шанувати традиції.

В пам’ять про нашого героя односельця Олексія Кару, який загинув на війні, на вході в школу встановлено меморіальну дошку.

Хто влаштує свято дідусю, якщо не ми?

Будинок культури у селі – один із найкращих у громаді. Він славиться на всю Одещину двома народними колективами – танцювальним «Възраждане» (керівниця Ірина Доломанжи) і вокальним «Роден край» (керівник Іван Каламанов).

Тут є чудовий музей, де зібрано багато унікальних експонатів. Керівниця музею Степанида Паскалова постійно поповнює музейну колекцію. Працює бібліотека, де бібліотекарка Парасковія Паскалова влаштовує заходи до свят, виставки. Ще в Будинку культури працює звукорежисер і акомпаніатор Ігнат Аріков.

Керує Будинком культури Світлана Шаркова.

– У минулому році в нас відбувся Болгарський собор. Традиційно відзначаємо свято «Тріфон Зарізан», на який приїздить багато гостей і учасників. Проводимо благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ. І дуже любимо вітати своїх ювілярів – у жовтні влаштували свято на честь 90-річчя ветерана праці Антона Гайдаржи. Запросили його в Будинок культури, накрили стіл, влаштували невеликий концерт. Антон Миколайович мешкає один – дружина померла, діти далеко. Хто йому влаштує свято, як не ми? Він був дуже розчулений.

В нас молодь шанує традиції – юнаки і дівчата дуже люблять приймати участь в обрядах. А від охочих колядувати – відбою немає. І під час війни людям потрібен відпочинок, особливо психологічний. Для нас традиції понад усе. На тому і тримаємося.

Петросталь – розвинуте село

Тут є Будинок культури, будівля старостату, школа, парк, меморіальний комплекс, ФАП, крамнички з кафетеріями, офіс сільськогосподарського підприємства «Петросталь», їдальня для робітників господарства, хлібопекарня, дитячий садок, православна церква Архангела Михаїла, спортивний майданчик, відділення «Укрпошти».

Поряд із селом знаходиться залізничний контрольно-пропускний пункт Карабуцени – раніше тут була зупинка пасажирського поїзда.

Щоб проїхати в Молдову, яка в декількох метрах від Петросталя, треба їхати близько 20 кілометрів до селища Серпневе на Міжнародний пункт пропуску.

Читайте також:

• Чому жителі Серпневого заздрять сусідньому містечку: Як живе прикордонне селище на Одещині
• Як Кульм став Підгірним: про село на Одещини із норовливим характером

Фото авторки