Село Каракурт, що в Болградському районі, унікальне – тут живуть видатні поліглоти. Мешканці розмовляють п’ятьма мовами – албанською, болгарською, гагаузькою, російською і, звичайно, українською. Ми побачили, як в цьому селі відроджують свято Пеперуда, та дізнались багато цікавого про минуле і сучасне життя албанців України.
Обряд Пеперуда зазвичай проводять у перші числа травня. По суті це – закликання рясних дощів на поля. Пеперуда з албанської та болгарської – метелик.
Як ви здогадуєтесь, у радянські часи ні про які «закликання» не мало бути й думки – і з часом про свято забули. Але у дев’яності роки дві небайдужі тітоньки вирішили відродити обряд.
– У нас по сусідству жила Мотрона Младінова, яка збирала дівчаток та розучувала з ними пісні, – згадує мешканка Каракурта Олена Іванова. – Вона їх навчила, і вони приходили до нас, до сусідів, і виконували все, як казала тьотя Мотя.
– В дитинстві я не розуміла, про що ми співаємо і для чого все це робиться, – розповідає директорка Каракуртського Будинку культури Ганна Желяскова, яка була серед учениць іншої бабусі – Яни Долгової, що жила на Зарічній вулиці.
Коли Ганна Желяскова очолила Каракуртський Будинок культури, вона та її велика творча команда вирішили повернути свято Пеперуда у життя свого села. В цьому році обряд виконував дитячий ансамбль «Веселка» під керівництвом Катерини Плукчі.
З польових квітів дівчата плели вінки, прикрашали себе ними та відвідували хати односельців, де водили хоровод. У його центрі – дівчинка-Пеперуда, огорнута польовими квітами. Вона окропляла всіх водою та молила Бога про дощі.
– Вважається, що роль Пеперуди має виконувати сирота: Бог буде до неї більш прихильний, почує молитви дівчинки з важкою долею – і буде дощ, і буде врожай, – розповідає Ганна Желяскова. – Що для наших предків було найважливішим? Вони займались землеробством, тому життя залежало від врожаїв. Хліб був найважливішим.
Господарі будинків радо зустрічали дівчат, дарували їм борошно, олію, яйця. Але яйця обов’язково розбивали у бідончик: вважалося, що вони символізують град, який нашкодить полям.
А ще по подвір’ю катали сито: якщо воно впаде вниз дном, то буде дощ – таке було повір’я.
– Нам було цікаво ходити по хатах, співати пісні, і за це нам давали солодощі, для нас це було щастя, – розповідає Ганна. – В цей день всіх обливали водою – дітей і дорослих. Не жаліли воду. Що цікаво: хлопчиків на свято не брали – воно було суто дівоче. Тому підступні хлопці робили пастки на кожному кроці, зненацька вистрибували з кущів та поливали дівчат водою.
Після відвідування сусідів дівчата йшли до річки, щоб кинути віночки на воду зі словами: «Скільки в річці води – хай стільки буде жита». А потім розгорталася справжня мелодрама. Учасниці обряду з річкового мулу ліпили ляльку, на ім’я Керванчо*, клали її у маленьку труну, прикрашали квітами та гірко плакали над «покійником». Хоронили на березі річки чи пускали труну по воді.
– Вже ніхто не знає, хто такий Керванчо, – каже Ганна. – Для чого це робили, я не знаю. Але ми дуже плакали.
Останній ритуал цього дня – приготування пирога з продуктів, що дали односельці.
– Нам дорослі не допомагали, ми самі все робили, – згадує Ганна Желяскова. – Того дня ми почувалися дорослими, самостійними, і від цього звичайний пиріг нам здавався найсмачнішим.
Тітоньки теж часу не гаяли.
– Тітка Мотя казала сусідкам: «Аді, подруги, збираймося на сидянку – та робота ніколи не скінчиться», – згадує Олена Іванова. – І ось ми брали гюзлємі, міліну (національні мучні страви з бринзою або сиром), хліб, яйця, кисле молоко, овочі – у кого що було, і йшли до тьоті Моті. Трохи пили вина, після чого танцювали хоро та співали. Ми з вдячністю згадуємо Мотрону Младінову і Яну Долгову, завдяки яким свято збереглося і сьогодні відновлюється.
Познайомилися ми і з жінками, які шанобливо ставляться до традицій, записують старі пісні, зберігають автентичні вбрання та прикраси.
Обов’язковим елементом одягу албанської жінки завжди був фартух, зазвичай темних кольорів, а на свята – яскравих.
– Пам’ятаю, що моя бабуся завжди тримала руки під фартухом, коли виходила з дому, – розповідає Галина Тащі. – Одного разу я запитала її – навіщо ховаєш руки? Бабуся пояснила: щодня ми працюємо в полі, на городі – і руки у нас не зовсім охайні. Тепер, коли я сама стала мамою та бабусею, і теж працюю в полі, розумію бабусю. Руки справді не відмиваються, скільки їх не три.
Любов Іванова – майстриня з плетіння традиційних круглих килимів зі старих речей. У двадцять першому сторіччі вони надають кожній хаті особливого тепла.
– Навчила бабуся, – розповідає пані Любов. – Вона подарувала мені свій крючок, який ще дід зробив з ложки – всі ці роки я використовую лише його. В’яжу взимку, коли більше часу. Замовляють люди, чимало килимів я зв’язала на замовлення етнографічних музеїв.
В Каракурті ми завітали у бібліотеку, щоб побачити – чи є книжки албанською мовою? Виявилось, трохи є, але…
– Ми не вміємо читати та писати албанською, – приголомшила нас бібліотекарка Марія Бітова. – Справа у тому, що наші пращури залишили рідні місця п’ять століть тому, коли Албанію захопили турки. Рятуючи свою мову, релігію, вони побігли спочатку до Східної Болгарії, де прожили три століття, а потім разом із болгарами перейшли сюди, у пониззя Дунаю, і розселялися на вільних землях. І весь цей час албанська мова передавалася просто з вуст у вуста, від батьків – дітям. Сьогодні наша мова вважається діалектом албанської.
Коли до нас приїжджають гості з Албанії, ми просимо їх привезти дитячі книжки, щоб ми могли з азів вивчати літературну мову.
– Я з юності закохана в рідну мову, – розповідає вчителька албанської Наталія Кірчєва. – Коли мені було вже сорок п’ять років, з’явилась можливість поїхати до Албанії, щоб пройти курси, і я стала студенткою. Спочатку на батьківщині пращурів я зовсім розгубилася – нічогісінько не розуміла! Щодня плакала. Але поступово вивчила мову, і ось зараз факультативно викладаю літературну албанську в школі. На жаль, з моїх учнів лише троє вільно розмовляють нею. Решта розуміють, але майже не розмовляють – не спілкуються з ними батьки албанською.
А ще албанці – справжні поліглоти. Більшість дорослих мешканців володіють п’ятьма мовами.
Так склалося, що в Каракурті мешкають не лише албанці. Тут були вулиці, на яких селилися болгари, гагаузи. В перший період існування села змішані шлюби були суворо заборонені, але ж серцю не накажеш.
– Моя мама – гагаузка, батько – албанець, а я вийшла заміж за болгарина, – розповідає мешканка Каракурта Олена Іванова. – Я знаю три мови.
– Мій тато в юності був на заробітках на Донеччині, де познайомився з мамою, вона була росіянкою, – розповідає історію своєї родини Олена Кірчєва. – Коли батьки переїхали до Каракурту, мама змогла вивчити лише окремі слова, але все розуміла. Так і жили: з мамою ми, діти, говорили російською, а з татом – албанською. Коли я вийшла заміж, моєю сусідкою стала болгарка, а з іншого боку жив дідусь-гагауз. Якщо до мене літня людина звертається, я ж маю відповісти її мовою – ось так ми і вчимо всі мови.
– Мешканці Каракурту – яскравий приклад того, як треба жити у злагоді і порозумінні, – каже Наталія Кірчєва. – Якщо не володієш мовою сусіда, намагайся зрозуміти і поступово опановуй його мову. Наші пращури навіть румунську вивчали, коли Бессарабія опинилась під юрисдикцією Румунії.
Якщо ви завітаєте в Каракурт, то звернете увагу на старі криниці, які є на кожній вулиці. І хоча сьогодні у багатьох тут є артезіанські свердловини, старі джерела води намагаються зберігати.
Одне з таких знаходиться на обійсті Іванових. До старої криниці зроблено окремий вхід – і хвіртка завжди відкрита для всіх.
– У нас із чоловіком вдома три джерела води, – розповідає Олена Іванова. – В одній криниці вода привізна, в іншій збирається дощова з дахів, також беремо воду зі старої криниці, в яку встановили електронасос, бо вона дуже глибока – 46 метрів. І ми беремо воду, і сусід бере – усі можуть брати. За моїми підрахунками, цій криниці не менше ста п’ятдесяти років. Це – не наша власна криниця, не ми її копали, ми лише облаштували, і вода – для всіх. Є правило: чим більше береш води, тим краще вона прибуває.
Відомо, що каракуртом називають чорного отруйного павука. Невже село назвали на його честь? Про це ми запитали вчительку албанської мови Наталю Кірчєву.
– У назві села два кореня – «кара», що з тюркської «чорний». «Курт» можна перекласти, як павук, черв’як і вовк, – пояснила вчителька. – Тож є три версії, і ми не знаємо, яка з них правильна.
«В албанському обряді «Пеперуда», під час якого дівчата просять дощу, ритуал поховання ляльки «Керванчо» з глини пов’язаний зі звичаями вшанування предків.
Поховання ляльки є обрядовим актом, який служить основою для встановлення генетичних зв’язків свята «Пеперуда» із вшануванням померлих, що вказує на закликання предків в рамках ритуалу викликання дощу».
Єрмолин Денис Сергійович: «Весінньо-літні обряди. Етнографія Балканських країн – Навчальний посібник. Погрібально-поминальна обрядовість албанців Буджаку».
***
У деяких регіонах, якщо обряд Пеперуда не приносив дощу, проводили додатковий ритуал з глиняною лялькою, яку часто називали «Герман». Її ліпили із землі або глини, ховали у маленькій труні, оплакували, а іноді навіть відкопували через дев’ять днів і кидали в річку, щоб посилити викликання дощу.
Більше про свято Пеперуда, побут албанців, які зберігають свої традиції, та рецепт простого пирога – в нашому відео на ютуб-каналі «Одеське життя».
Проєкт «Мультикультурна Одещина» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю видання «Одеське життя» і не обов‘язково відображає позицію Європейського союзу.
Читайте також:
Неділя, 17 серпня 2025 року, обіцяє бути в Одесі неспокійним: після невеликої перерви російські терористи… Read More
Серпень в Одесі – це спека, що палає, мов полуденне сонце, і літо, яке тане,… Read More
За даними синоптиків, завтра, в понеділок, 18 серпня 2025 року, в Одесі та Одеській області… Read More
В Одесі є Ланжеронівська вулиця, Ланжеронівський узвіз, нарешті перший міський пляж — Ланжерон. Історію Одеси… Read More
На території Одеської області до кінця вересня 2025 року діє заборона на вилов річкових раків… Read More
Під час війни експозиція археологічного музею була демонтована, цінності евакуйовані. Про те, як зберегти колекцію,… Read More
