У руках – дві валізи, в очах – доросла рішучість. Сімнадцятирічна Лєра Сидорова з Нової Каховки пройшла через депортацію, російський табір, фільтрацію та небезпечну дорогу через десятки блокпостів, щоб повернутися в Україну. Її історія – не про втечу, а про вибір: залишити зону несвободи й повернутися на Батьківщину, навіть якщо там ніхто не чекає. Зрештою дівчина не лише здобула свободу – вона знайшла родину, нове життя і стала прикладом для багатьох.
Ключові моменти:
З першого дня повномасштабного вторгнення танки стояли під вікнами будинку Лєри в Новій Каховці. Швидко почались обстріли, паніка, а згодом – депортація. У 2022 році росіяни зібрали близько 500 дітей і під виглядом оздоровлення вивезли в табір у Євпаторії. Там Лєра провела два місяці.
– Діти мерзли, маленькі діти ходили недоглянуті, у них були воші, вони хворіли, кашляли, ніхто на них не звертав ніякої уваги, – розповідає Лєра. – Головне для них було, щоб зранку прозвучав російський гімн, ми зобов’язані були співати його на лінійці. До нас постійно приїжджали агітбригади, які вмовляли або піти в «Юнармію», або вступити в російські вузи, і обіцяли гроші, квартири. Гарантували, що сім’ї, що переїдуть до Росії, будуть захмарно багатими, як ніколи раніше в житті. Проводили інтродукційні уроки, де розповідали псевдоісторії, що голодомору не було, що Чорнобильська трагедія надумана, що російська нація найвеличніша в світі, бо колись давно перемогла Наполеона, що України не існує. Тобто безкінечно вливали в голови дітей необхідну їм інформацію. Я відчувала себе, як у в’язниці, наче в клініці для психічно хворих. Нам навіть виходити за територію не можна було.
Витримати це було дуже важко, тому дівчина попросила бабусю, щоб та знайшла спосіб її забрати.
Зрештою бабуся Лєри, старенька опікунка, вмовила росіян віддати їй дівчину під обіцянку оселитися в Росії. Вони виїхали до Генічеська, і саме там у Лєри почав формуватися план втечі.
Лєра вступила до Київського медичного коледжу, ще перебуваючи в окупації. Це давало їй шанс на житло в гуртожитку. Вона зібрала гроші, документи, попрощалася з бабусею й виїхала. Шлях пролягав через Мелітополь, Ростов, Бєлгород і далі – на Сумщину.
Читайте також: Тотальний контроль і жодного розвитку: як виглядає «русскій мір» на окупованій Херсонщині
На кордоні – фільтрація, допити, сканування телефону. Лєра вигадала легенду, що їде по документи й повернеться. Плакала довго, і, можливо, саме через це росіяни її пропустили.
Далі була сіра зона. Дві години пішки. У голові – страх, у серці – надія. І нарешті – український прапор. Лєра плакала знову – вже від полегшення. Саме тоді вона й потрапила в Офіс омбудсмена.
Про Лєру дізналась керівниця комунікацій фонду «Голоси дітей» Ольга Тимченко.
– Тоді ми шукали дітей, які зможуть поїхати до Великої Британії, виступити в Парламенті, розказати свої історії перед депутатами Британії. Наші психологи порадили мені дівчинку Валерію Сидорову, яка самостійно повернулася з депортації, з окупації. Вона свідома, і коли розповідає свою історію, то не травматизується, і це дуже важливо, – розповідає Ольга. – Вперше я поспілкувалася з нею онлайн, послухала її, побачила, що дійсно вона дуже гарно говорить і готова розповідати свою історію. Ми почали оформлювати документи для того, щоб можна було з нею поїхати в Британію. І ось тут ми наткнулися на проблему: оскільки Лєра сирота, то вона потрапила під державну опіку. А державна опіка виявила новий рівень несвободи. Там настільки багато треба було бюрократичних документів всіляких оформити, що ми просто не встигали. І довелося їй відмовити, а мені це було дуже боляче. Бо дитині пообіцяли, і знову їй вчергове відмовили, а для підлітка це таке розчарування. Плюс мене дуже зачепило, що дитина, яка вирвалася з однієї несвободи, потрапила в нову. І я бачила по психологічному стану дівчини, що їй дуже складно.
Ольга згадує, що тоді в Британію вони поїхали з іншими дітьми, але в думках весь час була Валерія.
– Мені прийшла така абсолютно спонтанна думка, що може це і є та дитина, якій я повинна допомогти. Бо коли почалося вторгнення, я вперше почала замислюватися про те, що могла б якусь дитину всиновити або взяти під опіку. Адже багато дітей залишається без батьків. Я тоді вирішила, що якщо зустріну таку дитину, то допоможу їй. І коли зустріла Лєру, прийшло відчуття, що це вона і є.
Далі були і зустрічі з психологом, і розмови з рідними: наскільки адекватне та виважене це рішення? Валерія прийшла в Офіс на чергову зустріч, навіть не здогадуючись, що чекає на неї.
– Ми зустрілися в Офісі. Я хотіла почати обережно, не злякати, але не витримала й сказала прямо: «Хочеш, я візьму тебе під опіку?». Вона подивилася і сказала: «Хочу» і заплакала, – згадує Ольга.
Після проходження всіх курсів і перевірок Лєра переїхала з гуртожитку до нової родини.
Сьогодні Лєра живе з Ольгою в Києві. У неї є хлопець Максим. Разом вони від самого дитинства, вчилися, дружили. Коли почалася велика війна, Максима вивезла сестра в Ірландію. Проте рік розлуки довів двом закоханим, що вони не можуть бути в розпуці. Тому, як тільки Лєра добралася до Києва, він покинув чужу країну і, повністю розуміючи, що назад шляху вже не буде, бо на той момент йому виповнилося 18, приїхав до коханої.
Максим зараз працює і навчається у вечірній школі. Лєра – студентка медичного коледжу. Вона мріє стати реабілітологом і допомагати військовим.
На жаль, бюрократичні перепони – це ще одна наша біль, внутрішня війна. Ми вирішили детальніше розібратися в різниці між усиновленням та опікунством. І з чим насправді стикаються майбутні батьки.
По-перше, необхідно звернутися в Центр соцзахисту свого міста і дізнатися, чи є на обліку діти, які потребують допомоги. Варто розуміти, що є різні процедури: усиновлення – це одна історія. Вона дуже довга, складна, через кілька судів і може тривати кілька років. Під час війни досить важко знайти дітей менше трьох років, – а саме таких зазвичай намагаються всиновити люди.
З опікою легше, тому що здебільшого під опіку беруть дітей, які вже знайомі. Познайомитися з ними можна в тих же дитбудинках або побачити інформацію чи історію в новинах.
– Коли ти береш дитину під опіку, то маєш право взяти її до себе додому жити. Вона так само може стати твоєю дитиною, – розповідає Ольга. – Різниця в тому, що, коли ти береш дитину під опіку, то після 18 років всі ваші офіційні стосунки закінчуються. Ні ти на неї не маєш прав, ні вона на тебе. Але ж психологічні, емоційні стосунки залежать тільки від вас. Мій приклад – Лєра, якій вже є 18 років, але ми так само залишаємося тією ж родиною, якою і стали від початку.
Процедура оформлення опікунства займає приблизно два місяці. Основне, що має відбутися, це спеціальні курси, на які тебе відправляють від соцзахисту. Це курси для майбутніх батьків. Там розповідають про дитячу вікову психологію, про проблеми, з якими може зіткнутися родина. Після їх проходження надається документ, з яким вже можна приходити оформлювати всі інші дозволи та документи на опіку. Також приходить служба, яка перевіряє умови проживання дитини (окрема кімната, де є ліжко, стіл для занять і таке інше) та дає дозвіл. Дуже важливо, щоб була згода дитини, щоб вона сама хотіла бути у вас під опікою. У фіналі видають документи, що ти є опікуном.
В Україні є організації, які допомагають дітям знайти батьків. Серед них «Українська мережа за права дитини». Ми поспілкувалися з головою правління Дарією Кас’яновою.
– Ми повертаємо дітей віком до 23 років. Ми бачимо, що є охочі, і вони йдуть сюди. Навіть молоді люди з Донецька, Луганська, Криму, які окуповані з 2014 року, йдуть сюди, вивчаючи українську мову самостійно, хоча вони дітьми там жили, потрапили в окупацію ще дітьми, і дуже часто їхні батьки мають іншу позицію – проросійську, але діти їдуть сюди. Ми вивезли буквально два тижні тому дитину, яка нам розповіла про інших її подруг, які також хочуть їхати в Україну. Насправді це дуже складно, це небезпечно для дівчат і для хлопців, і це дуже дорого.
Стаття на тему: День визволення Слов’янська і Краматорська: як ЗСУ вибили окупантів 11 років тому
За офіційними даними, 19 506 українських дітей вважаються депортованими або примусово переміщеними. І лише близько 1300 з них вдалося повернути. Це крапля в морі, але кожне повернення – велика перемога.
Історія Лєри – не лише про особисту мужність, а й про надію. Про те, що любов до Батьківщини, підтримка й небайдужість можуть змінити життя. І, можливо, врятувати не одне.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Через спекотну погоду на автомобільних дорогах Одеської області введено тепловий режим: рух вантажних автомобілів обмежений. Read More
Якщо вам здалося, що в Одесі стало більше української, вам не здалося. І відбувається це… Read More
Служба безпеки України (СБУ) кваліфікує вибух авто, який пролунав сьогодні вранці, 5 липня, у Київському… Read More
Сьогодні, у суботу 5 липня 2025 року, розпочалася 1228-та доба з початку повномасштабної війни в… Read More
Імпортувати електроніку з Китаю - це водночас і прибуткова можливість, і непростий процес, що вимагає… Read More
11 років тому, 5 липня 2014 року, після трьох місяців окупації, ЗСУ вдалося звільнити Слов'янськ… Read More
