Наш Дюк: декілька таємниць найвідомішого одеського пам’ятника

Ключові моменти:

• Музей-кафе «Стара Одеса» зберігає рідкісні артефакти доби Дюка.
• У фундамент пам’ятника під час закладки було поміщено монети різних епох.
• Пам’ятник створив українець Мартос, син якого глибоко вивчав історію України.
• Справжня велич Дюка – не в статусі «засновника», а в його щирій прихильності до міста, куди він мріяв повернутися аж до останніх днів.

Речі, що пам’ятають його час

Він стоїть на бульварі, як і стояв майже два століття тому – спокійний, стриманий, нині ніби відсторонений у зв’язку з війною. Але якщо придивитися уважніше, за цією бронзовою тишею – цілий вир історій.

У Музеї-кав’ярні «Стара Одеса» ці історії оживають буквально на відстані витягнутої руки. Тут не просто розповідають про Дюка – тут зберігають його присутність. Автографи, старовинні гравюри, речі, що пам’ятають його час… І навіть рідкісна пам’ятна медаль 1822 року, викарбувана в Парижі – у рік, коли він пішов із життя. Кажуть, це перша відома медаль, де згадується Одеса – місто, до якого він, уже після кар’єри прем’єр-міністра Франції, збирався повернутися.

Є в цій історії щось майже кінематографічне. Людина, яка керувала Одесою, а згодом і Францією, все одно подумки поверталася сюди – до цього південного міста з вітром і пилом, базарами й морем. А ще в Музеї можна побачити портрет Дюка (старовинна гравюра) та його автограф.

Де історія дихає

– Коли закладали фундамент пам’ятника, всередину поклали монети різних епох і правителів. До речі, медаль, про яку ми розповіли, теж знайшла там своє місце. Наче заклали не просто пам’ятник, а капсулу часу – щоб майбутнє знало, в якому світі він з’явився, – розповідає засновник музею Петро Манелис.

Іронія історії теж поруч. Для імперської пропаганди Рішельє став символом «заснування» Одеси росіянами. Але правда складніша й глибша: місто жило задовго до нього – ще з XV століття. А сам пам’ятник створив українець – Мартос, син якого, Олексій Мартос, писав багатотомну історію України і захоплювався Іваном Мазепою.

І ось ти стоїш перед Дюком. Дивишся на нього – а він ніби дивиться крізь тебе. Крізь століття, імперії, міфи й правду. Крізь Одесу, яка змінюється, але вперто залишається собою.

А десь у Парижі, в Сорбонні, є місце його спочинку…

А стара гравюра зберегла будинок, де він жив в Одесі – крайній праворуч, ніби завжди трохи осторонь.

Може, саме тому він і став символом міста. Не тому, що «заснував». А тому, що… не зміг забути.

Якщо хочеш відчути цю історію не як текст, а як дотик – зайди в «Стару Одесу». Там вона не в підручниках. Там вона дихає…

Фото авторки