Як командир понтонерів виводив своїх бійців з оточення у перші дні війни

Таким, запам’ятав 24 лютого, 28-річний командир роти плавальних машин однієї із частин Сил підтримки. Той день офіцер разом зі своїми підлеглими зустрів на Херсонщині, звідки згодом упродовж близько тижня під виглядом місцевих жителів пробирався до своїх, вириваючись з російського оточення.

Одночасне запрошення до Литви та до військкомату

На початку свого дорослого життя Олександр навіть не замислювався про військову кар’єру. Так, батько – тракторист-трудівник, радив синові, аби він став або військовим, або поліціантом, але Сашко тривалий час із такою перспективою не погоджувався, надаючи перевагу суто цивільній професії інженера-технолога.

За цим фахом він спочатку навчався у Хмельницькому політехнічному коледжі, а згодом – у Хмельницькому національному університеті. Там же, у виші, паралельно вступив на кафедру військової підготовки та працював оператором верстатів з числовим програмним керуванням на одному з державних підприємств.

Олександр все встигав: вранці поспішав на навчання до університету, а після обіду або ввечері заступав у другу або третю зміну на завод. Ну й опановував фах військового інженера, двічі на рік упродовж місяця інтенсивно вивчаючи військову справу на базі Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.  

Влітку 2017-го в нього був вибір: в одній руці наш герой тримав повістку з військкомату про призов на військову службу офіцерів запасу, а в іншій – запрошення на роботу до одного з престижних підприємств Литві.

— Я вже пройшов відповідну співбесіду, виконавши завдання, яке мені поставили закордонні підприємці. Литовці вже навіть готові були оплатити мій переїзд до Каунаса, але водночас з військкомату надійшла повістка про призов на військову службу офіцерів запасу. Ухилятися, ховатися – це не про мене… Тим більш, що я вважав, що мені бракує організаторських здібностей. А де ще їх можна було набути, як не у війську, командуючи якимось підрозділом?.. Тому я, молодший лейтенант запасу, і пішов служити. Гадав, що лише на півтора року, а виявилося, що командую підрозділом вже шостий рік поспіль, — розповів капітан Олександр.

Молодший лейтенант та командир роти

На початку офіцерської служби він упродовж трьох місяців проходив перепідготовку на базі Національної академії сухопутних військ  імені гетьмана Петра Сагайдачного, навчаючись за спеціальністю «управління діями інженерних підрозділів військ». Згодом кілька місяців обіймав посаду командира взводу 20-го арсеналу інженерних військ. І з листопада 2017-го несе службу в складі окремого полку підтримки.

Будучи молодшим лейтенантом, вже в березні 2018 року офіцера призначили на посаду командира роти. А навесні цього року йому достроково було надано звання «капітан».

Годі й казати, що для випускника військової кафедри пройти такий кар’єрний шлях за  невеликий термін служби – це показник, який насамперед красномовно свідчить про його добрі командирські та організаторські якості, які, власне, і намагався набути Олександр, вступаючи до війська. І по-справжньому ці якості можна продемонструвати й оцінити на війні. Тоді, коли від твоїх дій залежить не лише успішне виконання дорученої тобі справи, а й життя людей – 18 та 19-річних хлопців, які волею долі у перший день від початку широкомасштабного російського вторгнення опинилися у смертельній небезпеці та фактично в тилу ворога.

Війну зустрів на Херсонщині

— Війну я зустрів на Херсонщині, поблизу селища Лазурне, куди мене на чолі взводу військовослужбовців-строковиків відрядили ще влітку 2021-го з метою мінування морського узбережжя на випадок висадки російського десанту.

Вже тривав дев’ятий місяць нашої ротації, і в середині березня ми готувалися до повернення у пункт постійної дислокації на Одещину. Але всі плани зіпсувала розв’язана росією повномасштабна війна, — каже командир роти плавальних машин.

Виконав своє завдання та замінував берег

За його словами, 24 лютого ворог просувався територією Херсонщини досить швидко. Часу на роздуми було обмаль. Передусім загарбник намагався захопити мости, щоб відрізати нашим військам шляхи відходу через Дніпро.

Що робити? Зв’язок зі старшим командуванням ще був. І, отримавши наказ від командира, понтонери спочатку зробили те, заради чого вони, власне, й перебували впродовж майже дев’яти місяців на морському узбережжі – здійснили мінування визначеної ділянки місцевості. 

— Доки тривали певні підготовчі заходи до здійснення покладеного на нас завдання я паралельно тримав зв’язок як із представниками місцевої влади, так і з командуванням інших військових частин, розташованих неподалік від нас. Інформація від них надходила  дуже тривожна. Вони повідомляли, що в районі Голої Пристані та Каховки тривають бої. Локаторники взагалі розповіли, що їхню частину розбомбили. Навіть біля нас, на відстані лише близько кілометру, була помічена колона ворожої техніки, що спочатку рушила в наш бік, але згодом розгорнулася та попрямувала в іншому напрямку. Тож, своє завдання щодо мінування ми виконали, — згадав комроти плавальних машин.

Довгий та не простий шлях виходу з оточення у вигляді місцевих

Того фатального дня на озброєнні в нього були вантажний автомобіль ЗІЛ-131, два плавучих транспортери ПТС-2, а в підпорядкуванні взвод строковиків з одним автоматом та боєкомплектом 120 патронів. За задумом, спочатку понтонери мали виходити з оточення на техніці через Каланчак.

Але як виходити, якщо там нещодавно закінчився бій, і це селище вже знаходиться під контролем ворога?.. Та й взагалі на той час Олександр вже добре усвідомлював, що виходити на техніці означає одразу стати мішенню для рашистів. Тим більш і заправки б не вистачило. Адже лише до берега Дніпра необхідно було подолати кілька сотень кілометрів. І ще близько 30 кілометрів треба було долати по воді на плавучих транспортерах.  

Необхідно було терміново ухвалювати єдине на той час правильне рішення. І, зваживши всі «за і проти», ротний командир його ухвалив.

— Десь по обіду 24 лютого я вирішив виводити техніку з ладу, щоб вона не дісталася ворогу, перевдягатися у цивільний одяг та виходити з оточення під виглядом місцевого населення. Це був єдиний варіант залишитися живими та не потрапити в полон рашистів. Адже вступати в бій з колонами танків ми не могли. У нас не було для цього озброєння. І після здійснення запланованих нами заходів ми вирушили до своїх, — розповів Олександр.

Це був важкий, дуже тернистий і тривалий шлях додому. Щоб не привертати зайвої уваги офіцер розподілив підлеглих на чотири групи. І в такий спосіб, орієнтуючись за допомогою мобільного навігаційного додатка, вони різними напрямками попрямували у бік Кінбурнської коси.        

Пересувалися, звісно, приховано та переважно вночі. Харчувалися тим, чим пригощали місцеві сільські мешканці, які надавали військовим нічліг. І, за словами офіцера, таких дбайливих людей на своєму шляху було чимало.

— Так, багато хто нам допомагав, добрі, не байдужі до проблем інших в нашій країні мешкають люди. Пам’ятаю, як один із фермерів, який також надав нам притулок, пропонував, аби ми затрималися в нього на більш тривалий час, мовляв, залишайтеся, доки все не стихне, а, якщо навідуються окупанти, скажу, що ви – наймані мною працівники. Я, звісно, подякував, але кажу, що тільки-но вони нас побачать, одразу зрозуміють, які перед ними насправді «працівники». Та й наражати людей на небезпеку не хотілося. Тож, на одному місці ми, як кажуть, тривалий час не затримувалися, а на нічліг зупинялися у невеликих селах, щоб не привертати увагу, — розповів капітан Олександр.

Вже на третю добу свого шляху він вирішив знов зібрати всіх разом. Зв’язок із всіма групами був, який офіцер тримав один-два рази на добу зі старшим в групі. Будучи вже у відносній безпеці, надалі, на його думку, разом просуватися до своїх вже було зручніше. У визначений час та визначеному місці вони зустрілись, обійнялися, розповіли одне одному про свої пригоди та далі разом ще кілька днів рушили централізовано аж допоки вночі 2 березня їх не переправили на малому десантному кораблі з Кінбурнської коси до Очакова. 

— Завдяки чому або кому це сталося? Допомогли наші військові моряки. Увесь цей час я тримав зв’язок з командиром окремої роти локаторників, частину якого, як я вже розповідав, розбомбили в перший же день широкомасштабного вторгнення рашистів. Він і дав мені номер телефону одного з офіцерів ВМС, з яким я погодив місце і час нашого прибуття на борт. Коли ми були на місці, корабель вже на нас чекав. За годину ми вже були в Очакові. А ввечері 2 березня вже дісталися пункту дислокації нашої частини на Одещині, — згадав офіцер.

Того ж місяця йому достроково присвоїли звання «капітан» та нагородили медаллю «За військову службу Україні». 

З серпня 2022 року на обороні Півдня України

Олександр вивів свої хлопців з оточення. Але війна проти російських загарбників триває. І сьогодні на чолі свого підрозділу він несе службу на південних рубежах оборони нашої Батьківщини, виконуючи відповідальні завдання командування щодо транспортування та здійснення переправи через водні перешкоди десанту, артилерійського озброєння, броньованої колісної та гусеничної техніки, а також виконання евакуаційно-рятувальних робіт. 

Безпосередньо на фронті він перебуває з серпня місяця.

— Після повернення з Херсонщини в нашій частині тривав непростий етап щодо доукомплектування особовим складом і технікою за штатами воєнного часу. А в серпні надійшло бойове розпорядження про виїзд на передову. Чотири години на збір, і ось вже майже п’ять місяців я перебуваю в районі ведення бойових дій, — каже комроти.

Обсяг та спектр виконання завдань напряму залежить від ситуації, що складається на фронті. Приміром, коли українські військові йшли в контрнаступ і треба було робити переправи через річку Інгулець, роботи у військових інженерів ставало більше. Нині ж тут активні бойові дії не ведуться. Відтак зараз Олександр та його бойові товариші перебувають в стані очікування та  передусім зосередженні на проведенні навчань й тренування з водіння, завантаження й закріплювання на вантажні платформи техніки, а також проведенні її поточного ремонту.

Загибель підлеглого під час арт-обстрілу

Про що, як командир, він зараз найбільше шкодує? За його словами, про загибель свого підлеглого механіка-водія. Це сталося саме тоді, коли здійснювалася десантна переправа й біля водної перешкоди на своїй штатній техніці працював один з екіпажів, підпорядкованих комроти Олександру. Раптом розпочався потужний ворожий артилерійський обстріл, зв’язок з підлеглими зник. Але, попри все, під цим «прильотами» рашистів пробивався до своїх комроти плавальних машин. Техніку та двох бойових товаришів з-під обстрілів він вивів, а ось третього – Петра не встигнув. 

— Коли я був на місці, біля переправи, солдата вже евакуювали до лікарні. Під час обстрілу осколок залетів під бронежилет і пробив легені. На превеликий жаль, поранення виявилося смертельним, і тієї ж ночі він помер, — з сумом каже Олександр.

Але, попри все, життя продовжується і, війна, на превеликий жаль, теж. І попереду в офіцера ще багато завдань, головною метою виконання яких є перемога над російськими агресорами та вигнання окупантів з нашої рідної землі. 

***

Колись, влітку 2017-го, цивільна людина Олександр пішов до війська задля того, щоб набути організаторських здібностей. Пішов послужити півтора року, але уклав контракт та продовжує виконувати свій військовий обов’язок вже шостий рік поспіль. На цій жахливій кровопролитній війні він вже себе проявив і як організатор, і як справжній командир, вивівши своїх хлопців з оточення, тим самим не давши їм загинути або потрапити в російський полон. І, напевно, це добре, що замість працевлаштування в Литві, чоловік обрав професію військового. Адже справжнім дбайливим командиром та добрим старшим товаришем для своїх підлеглих став за ці п’ять років Олександр. А такі люди війську потрібні  І за ними – наша перемога!

Фото Дмитра Завтонова 

В’ячеслав Діордієв

Читайте також: Іноземні добровольці в лавах ЗСУ: скільки їх в Україні та з яких вони країн