Через дев'ять місяців війни Одеса залишається тиловим містом. Саме сюди стікається безліч українців, які змушені втекти від навали рашистів. Хтось прямує далі за кордон, а хтось залишається в Одесі. Як живеться вимушеним переселенцям у нашому місті, дізнавалася «Одеське життя».
Христині Сторчилової 23 роки. У неї троє дітей: п’ятирічна Іра, дворічна Настя та півторарічний Микита. А у селі на Миколаївщині залишився напівзруйнований будинок.
8 березня її рідне Засілля було окуповане військами росії. У будинку Христини оселилися російські військові.
– Заступник голови сільради мені сказав: «Не хвилюйся. Ви їх не чіпайте, і вони вас не чіпатимуть». У результаті – приходжу додому, приходить до мене російський військовий, наставив на мене автомат і каже: «Посмаж нам млинців». Я йому говорю – а більше вам нічого не посмажити, – згадує Крістіна. – На той час у людей через цих росіян немає нічого. Страшно було – сусідні села постійно обстрілювали ракетами. А виїхати дуже складно. У перші ж дні росіяни єдину в селі заправку знищили.
Але все ж таки за допомогою Червоного Хреста виїхати з окупованого села Кристині з дітьми вдалося. Спочатку – до Миколаєва, потім – до Одеси.
Хотіла їхати далі – за кордон. Але її відмовили – де гроші візьмеш, щоб назад додому повернутися?
Прямо на вокзалі Христина підійшла до волонтерів та пояснила ситуацію. І її з малечею поселили в одному з пансіонатів Суворівського району.
– Там були дуже хороші умови – кожній дитині виділили дитяче ліжечко. І ставилися до нас дуже добре, – ділиться Христина. – Але поряд знаходився об’єкт військової інфраструктури, і море близько, нам сказали, що залишатися там небезпечно. І запропонували переїхати до Пункту тимчасового розміщення біженців у Чорноморці. Ми погодилися, звісно. Зрозуміло, що заради дітей хоч на край світу поїдеш – аби їм було безпечно.
Раніше в Пункті тимчасового розміщення мешкали біженці із зарубіжних країн – вихідці з Афганістану, Африки, деяких пострадянських держав. З початку війни більшість із них поїхали за кордон. І зараз тут мешкають українці – близько 80 біженців, які змушені залишити свої будинки. А нерідко – і зовсім без даху над головою. Вимушені переселенці з Херсона, Харкова, Миколаєва, Маріуполя, Лисичанська, Ірпеня.
Кожній сім’ї у Пункті тимчасового розміщення виділяють кімнату. А якщо у сімействі понад п’ять осіб – надають дві.
Живуть тут біженці безкоштовно за рахунок держави. Не сплачують навіть комунальні послуги. При цьому, за словами Христини, у будинку завжди є гаряча вода, опалення, рідко відключають світло.
Кухня – загальна. А в кімнатах, де мешкають сім’ї з дітьми, є невеликі холодильники. Можна скористатися пральною машинкою-автоматом.
Поверхи, сходи, балкони прибирає прибиральниця. Кухню, туалети, душ, коридори постояльці упорядковують самі. Складають графік збирання.
Здебільшого живуть тут люди дружно. Але, на жаль, без конфліктів також не обходиться.
– Люди ж різні. Хтось – вдячний за кожен шматок хліба, а хтось крутить носом, – зізнається Христина. – Я за кожну крупинку говорю «дякую» . Бо маю троє дітей, і я ціную все, що їм дають. Просто у такому місці побувала на початку війни. Уламки ракет, снарядів падали на подвір’ї, дах пробило. І я знаю, що означає сидіти з дітьми без їжі. Ти плачеш, бо діти їсти хочуть. А ті, хто такого не відчув, кого війна реально не торкнулася – просто поїхали на її початку, цього не розуміють.
В Одесі Христина опинилася вперше. Хоча побувати тут мріяла завжди. За її словами, у нашому місті дуже гарно. Кілька разів переселенцям пропонували безкоштовні квитки до оперного театру та філармонії. Ось тільки прикро, що на морі не була.
– Тут дуже гарні парки, Дерибасівська, – захоплюється дівчина. – І в Одесі, я зауважила, люди сміття під ноги не кидають. А в Миколаєві – пішов, кинув…
До того ж, вважає Христина, в Одесі дуже люблять дітей Тут роблять все для того, щоби маленькі переселенці забули жахи війни. Двічі на тиждень із дітьми працюють психологи. Для таких занять у Пункті тимчасового розміщення обладнано спеціальний клас – з іграшками та розмальовками.
Приїжджають до дітлахів волонтери. Грають із ними, влаштовують різні конкурси, привозять частування та іграшки.
– Я дуже вдячна цим психологам та волонтерам. Спочатку, коли діти чули сирену повітряної тривоги, починали плакати , – згадує Христина. – Зараз старша дочка каже спокійно: «Мамо, повітряна тривога. Пішли до підвалу». І спочатку всі, справді, в підвал бігли – бо страшно. А діти, тільки-но чули якийсь гучний звук, плакали, кричали.
Влаштувавшись із житлом, Крістіна зайнялася оформленням довідок внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Людям, які отримали такий статус, належать грошові виплати від держави.
– Черги по ці довідки дуже великі. Дуже багато переселенців – людей, які не мають вдома, – розповідає дівчина. – У нас у Заселлі зараз половини села немає. А сусідні села взагалі навіть з карти прибрали. Їх просто стерли з лиця землі.
Довідки ВПО Крістіна отримувала у ЦНАП Київського району. І, за її словами, довго чекати не довелося. Черга рухалася дуже швидко – настільки в ЦНАП все було правильно організовано. Тому часу на отримання необхідних документів вона витратила небагато.
Крім виплат від держави, вимушені переселенці отримують гуманітарну допомогу від Червоного хреста, благодійної організації «Карітас».
Допомагають і волонтери. Спочатку навіть готову їжу біженцям привозили. А нещодавно Центр ініціатив Чорноморки передав переселенцям від міжнародних благодійних організацій Kviten Association та Swiss Aid to Ukraine SA2U ковдри, павербанки, ліхтарики, термоси. А також – восьмикіловатний генератор для забезпечення електрикою Пункту тимчасового розміщення під час вимкнення.
Адреси, де можна отримати гуманітарну допомогу, повідомляє своїх постояльців керівництво Пункту. Там роздають одяг, продукти, постільну білизну.
– Здебільшого одесити шкодують, співчувають. А ось одна бабуся в церкві адвентистів, де продукти роздавали, нас заробітчанами обізвала. У її поданні це, мабуть, дуже страшна образа. Кричала: «Чого ви прийшли? Це наш хліб! Я так зрозуміла, що в цій церкві раніше просто потребували одеситів продукти давали. А зараз ми, переселенці, приїхали. Вона й почала обурюватися – тому, мабуть, їй одна булка хліба дістанеться, а не три. Ми пояснюємо: ми ж не винні у тому, що в нас дома немає. Сиділи б собі вдома та заробляли самі для своїх дітей на той шматок хліба. Думаєте, нам хочеться ходити та просити: дайте, будь ласка. Нам кожному хочеться плакати.
У серпні до Одеси приїжджала міністр із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук. У ЦНАПі на Косівській вона зустрілася з багатодітними сім’ями вимушених переселенців із Донецької, Херсонської, Луганської, Запорізької та Миколаївської областей.
Зараз в Одесі проживає близько 400 багатодітних сімей, які втекли від війни. Для зустрічі з Верещуком обрали 10 із них – опинилися у найскладнішому становищі.
Дітям на Косівській подарували ноутбуки – щоб вони могли займатися. Сім’ям вручили продуктові набори, комплекти посуду, кожного – грошові сертифікати на 2200 гривень.
– Можна сказати – мені пощастило, – зізнається Христина. – Старшій доньці ноут подарували. А на отримані сертифікати я могла закуповувати у «Сільпо» будь-які продукти – окрім алкоголю та тютюну.
Відразу після переїзду Христини до Пункту тимчасового розміщення туди приїхали працівники Центру зайнятості Запропонували роботу та можливість безкоштовного професійного навчання. Христина обрала курси манікюру та педикюру. Пройшла практику, працювала у салоні. Але довелося піти – за станом здоров’я. Зараз працює вдома та за викликами. Щоправда, клієнтів не дуже багато – адже майстер Христина лише початківець. А ще вона планує вивчитися на перукаря.
– До війни я мріяла салон свій відкрити – перукар, манікюр, – ділиться Христина. – У мене на кухні були дві кімнатки невеликі. Там я хотіла влаштувати салон. Дай Боже, війна закінчиться – зробимо. Щоправда, через російську федерацію мій салон розбомбили. Саме кухню – задньої стіни взагалі немає, даху немає. Ну, нічого – відбудуємо. Найголовніше, що будинок поки що цілий.
Наразі російських військових із Заселля вигнали. Але село, як і раніше, обстрілюють. Адже до Миколаєва – рукою подати. І люди тут досі живуть без світла. Електрику відключили з перших днів війни.
– Але люди в Заселлі, – ділиться Христина, – кажуть: «Без світла можна прожити. Найголовніше – щоб ми були живі, здорові та щоб своє відвоювали».
Читайте також:
Поблизу села Комишівка Саф'янівської громади Ізмаїльського району зареєстровано спалах африканської чуми свиней (АЧС). Це вже… Read More
Сьогодні, 22 листопада, в Одесі спостерігається потужний вітер, що призвів до падіння дерев та пошкодження… Read More
Руслан Тимченко пішов серед перших захищати Україну добровольцем. Спочатку потрапив на Миколаївський напрямок, потім –… Read More
Викладачі проводять лекції в бомбосховищах, студенти навчаються з окопів, але конкурси та престиж вишу зростають,… Read More
На узвозі Віталія Блажка невдовзі почнеться будівництво нової дренажної системи. З 23 листопада 2024 року… Read More
Ми живемо в час історичних подій. 10 років Революції Гідності, 20 років Помаранчевої революції, роковини… Read More
