Херсон рік потому: спогади про телевежу, яку підірвали рашисти

Народження і смерть херсонської телевежі

Чому я пишу про це в одеському ЗМІ? Та тому що в Одесі зараз ДУЖЕ багато херсонців. Тепер вони читають «Одеське життя», а раніше читали херсонську газету «Гривна», якій я віддав чверть століття свого життя. Її вбили окупанти, точно так само, як убили херсонську телевежу. 

Газета померла тихо — на відміну від багатосоттонної металоконструкції телевежі. Спочатку синхронні потужні вибухи підрубали їй «ноги», а потім ця 199-метрова велетенська громадина лягла на землю з гуркотом, від якого здригнулося безліч будівель у місті. Сталося це 10 листопада 2022 року, за день до того, як наші військові зайшли в Херсон. Це був їхній спосіб «грюкнути дверима», забираючись із єдиного захопленого ними обласного центру України. 

Здавалося б, рік тому про це було писано-переписано, що ще може додати журналіст? Відповім: багато що може. 20 років я відпрацював там після інституту зв’язку. І в останні роки щільно займався будівництвом нової телевежі.

Висоти 147-метрової «старенької»-щогли (вона працювала з кінця 1950-х і спочатку ловила телесигнал безпосередньо з Одеси) стало не вистачати для збільшення охоплення телебаченням прилеглих до міста районів. Народилося рішення поруч із нею зводити нову вежу, на монолітному залізобетонному фундаменті, оскільки вдосконалити стару конструкцію технічної можливості не було. 

У 1986 році, за тиждень після вибуху на ЧАЕС, мене відрядили до Києва, в «УкрНДІпроектстальконструкцію», забирати готові документи щодо вежі. Квитків не було, але телебачення — це ж вам не хухри-мухри, а компартійна ідеологія. Тому обком зняв бронь на квиток в один бік, і я вперше в житті поїхав у СВ-вагоні. Усе компенсувалося на зворотному шляху: зі здоровенною пачкою документів я всю ніч їхав у Херсон стоячи, навіть не в плацкартному, а в загальному вагоні. Це був час втечі городян із «чорнобильського» Києва.

Як то кажуть, ламати — не будувати: вежу орки підірвали за секунду, а будівництво її тривало багато років. До речі, за участю Маріупольського заводу металоконструкцій. Запам’яталася поїздка туди з головним інженером УКБу. Маріуполь — красень, весь у квітах, завод — гігант! А зараз — ні міста, ні заводу…

Початок будівництва херсонської телевежі

Під фундамент майбутньої вежі екскаватори вирили котлован 30х30х3 метри (це 2700 кубометрів), монтажники «нафарширували» його товстостінною сталевою арматурою. Три доби безперервно Херсонський завод залізобетонних виробів гнав сюди бетоновози. Минуло чимало часу, поки бетон «устаканився», і почався монтаж сталевого колоса. Про гелікоптер і мови не йшло — над центром міста, та ще й поруч 147-метрова «голка». Монтували вельми мудрованим методом: поставили верхівку, під неї підвели нижню секцію, під цю — наступну і так далі. Роботи велися зовсім не «в темпі вальсу», адже поруч на щоглі у звичайному режимі працювали передавальні антени, що випромінюють небезпечні дози надвисокочастотного опромінення. 

Через 10 років вежа була в експлуатації лише частково. Річ у тім, що залізо-то зібрали, а ось антенно-фідерні пристрої в ті роки взяти вже було ніде. Збирали, де могли.

Після звільнення Херсона я лише одного разу побував біля вбитої вежі: у радісному натовпі на площі в центрі міста хтось із тих, хто знав моє «зв’язківське» минуле, вказав на мене телевізійникам. Проковтнув клубок у горлі і дав інтерв’ю. А нещодавно зателефонував колезі, який останні 10 років був там директором. 

— Саня, — кажу, — ну ти ТАМ був? 

— Жодного разу не був, — не одразу пролунав у відповідь хрипкий, змінений голос. Значить, теж клубок у горлі.