Родина Максименків із села Пужайкове Піщанської громади, що на Подільщині Одеської області, вже третю весну зустрічає без свого героя. Олексій Максименко не повернувся з бойового завдання під Мар’їнкою у грудні 2023 року, поповнивши реєстр зниклих безвісти.
Юлія Максименко на акції у Києві
Ключові моменти:
Про пошуки через ДНК-тести, портрет на гігантському прапорі України та про те, як дитячі мрії про повернення батька стають головним сенсом життя для цілої родини, розповіла журналістці «Одеського життя» Любові Кузьменко сестра воїна Юлія.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, брат поділився зі мною, що хоче піти добровольцем у «штурмовики», – каже Юлія Максименко. – Я, звичайно, просила зачекати, мовляв, може, війна незабаром скінчиться. Але він був непохитним у своєму рішенні.
Дружині і мамі Олексій сказав, що йому вручили повістку на блокпосту, а сам пішов до Балтського військкомату і попросився у штурмову бригаду.
– Життя чудове, але чорти лізуть, нам жити не дають. Треба країну боронити, – сказав Олексій, довіривши сестрі свою таємницю.
Добровільний вступ до лав Збройних сил України дозволяє обрати бажаний підрозділ, спеціальність та місце служби. Олексій попросився у штурмову бригаду. Так він був мобілізований 12 жовтня 2022 року і потрапив до Миколаївської частини у 79-ту десантно-штурмову бригаду.
Пройшов навчання у Житомирському навчальному центрі й у жовтні відправився на Донеччину. Захищаючи Мар’їнку, обморозив ноги. У шпиталі довелося ампутувати п’ять пальців.
– Мамі сказав, що стояв в охороні у тонких шкарпетках та й відморозив пальці. Ми думали, що він залишиться вдома або переведеться на легшу службу. Але Олексій сказав: «Хлопцям там тяжко. Я їм потрібен», – розповідає Юлія. – Він розповідав мені правду, а мамі та дружині говорив, що стоїть в охороні на воротах.
Брат ділився із сестрою своїми воєнними буднями. Вони тримали від рідних у секреті правду про те, де він насправді знаходиться. І коли Олексій ішов на позиції, Юлі перекривало дихання. Щоб позбутися тяжких думок, вона брала сапу і йшла на город.
– У мене не було жодного бур’янчика на городі. Бо він не встигав вирости – мені потрібно було щось робити, щоб пережити хвилювання за брата. Рідним і знайомим казала: все з Олексієм нормально, відсиджується в охороні, – продовжує Юлія.
У вересні 2023 року Олексій отримав контузію, в результаті якої на 80 відсотків втратив слух.
– Я з тобою говорю, а чую, як через порваний динамік, – жартував Олексій.
Як згадує Юля, мама з татом – на ферму, а її залишали доглядати за малим. Старший Василь щось завжди майстрував. А Олексійко любив, щоб грало й співало. Отже коли батьки купили йому шарманку, він постійно був із нею. І всі чули і знали, де він.
Вся рідня Максименків живе у селі. І тільки Олексій, подорослішавши, вирішив перебратися у місто. Але, приїжджаючи додому з Одеси, він ходив на долину, до річки. Якось зізнався сестрі: «Знаєш, Юля, як я хочу додому! Тут тиша, пташиний спів, навіть жаби квакають ностальгічно».
А сьогодні його син Даня каже: «Бабуся, тато приїде і ми будемо жити вдома, у Пужайкові. Ти не плач, ти будеш жити разом із нами».
Данилко дуже чекає на тата. Він і на бокс почав ходити, бо його батько завжди хотів, щоб син займався цим видом спорту. Син хоче порадувати татуся своїми здобутками у спорті, і впевнено виборює призові місця.
– Ми були щасливі, а тепер щастя немає через війну. Я не хочу спілкуватися з ріднею з Росії. Я навіть не хочу звертатися до них по допомогу у пошуках Льошки, – ділилася думками Ірина з Юлею.
Зненацька постукала ще одна біда – у дружини Олексія виявили онкологію. Він приїхав на десять днів у відпустку за сімейними обставинами. Рідні знов умовляли його залишитися: без пальців, глухий, дружина хвора, дітей троє. Не погодився, як і на пропозицію керівництва навчати хлопців у Житомирському навчальному центрі.
– Я не можу навчати хлопців по книжці, а так, як я знаю, не маю права, – пояснював він свій вибір.
Олексій був з рідними на зв’язку 5 грудня 2023 року, а 10 грудня зв’язок зник. Юля зателефонувала його другу і почула: «Розумієш, Льошка не вийшов. Був приліт, всі вийшли, а його немає».
Мамі та дружині видали сповіщення, що Олексій Максименко зник безвісти 9 грудня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі села Новомихайлівка Покровського району Донецької області.
– Брат не міг загинути. Адже вмів аналізувати та робити обґрунтовані висновки. Це завжди дозволяло йому моделювати ситуацію, розв’язувати проблеми, знаходити рішення. Я вірю, що він знайшов вихід, – з надією каже Юлія.
Після цього рідні почали пошуки. Зверталися у всі державні структури, зокрема до Національної поліції, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Міжнародного Червоного Хреста, ООН, НАБУ, здали тести на ДНК.
18 березня 2024 року померла дружина Олексія Ірина. Дітьми опікуються її батьки.
Перед смертю Ірина просила: «Юля, знайди Олексія. Він живий, просто не може про себе дати знати».
Дивні знаки отримала і Юля.
– 19 квітня 2024-го мені з номера брата прийшло два виклики. Я одразу почала телефонувати. Проходить два гудки і вибиває. А ми з Олексієм так домовлялися: якщо він відбивається після двох гудків, значить, живий і у нього все добре. У 2025-му його номер засвітився у Телеграмі. Я починаю писати, і акаунт видаляється. Що це означає, не знаю, але вірю, то подав знак брат, – каже Юлія.
Як згадують побратими, Олексій Максименко обрав собі позивний «Манул», бо він такий волелюбний, як лісовий кіт. А тепер його портрет – на найбільшому прапорі України, що має 380 метрів і присвячений полоненим та зниклим безвісти українським захисникам. На полотнищі, серед понад 12 600 портретів воїнів, які перебувають у полоні чи зникли безвісти, Юля впізнала свого брата Олексія Максименка.
– Найбільший прапор України – це нагадування суспільству, владі та міжнародній спільноті про наших захисників, які зникли або знаходяться в російському полоні. Олексій надзвичайно волелюбна людина. За волю пішов боротися з ворогом. Дивилася на портрет і ніби знайшла його, і без нього додому з Києва їхати не хотіла, – каже з сумом Юля.
Юлія їздить на всі акції, що проводяться на захист безвісти зниклих. Тримає зв’язок з 79-ю групою, бере участь в онлайн-зустрічах, їздить до Києва, Одеси.
– Знаєте, війна показала, що треба радіти кожному дню, сонцю, вітру, квітам… Але третя весна без Олексія для нас просто сіра, – ділиться Юлія.
Жінка знайшла в Інтернеті фото, на якому видно дуже побитого військового, схожого на її брата. Але російська сторона не дає підтвердження, що він у них в полоні.
– Даня мені запропонував: «Юля, давай будемо мріяти, що тато повернувся, і він повернеться». Ми так і робимо. Я не вірю, щоб Олексій не знайшов вихід, він вибирався з такого пекла в Красногорівці, Мар’їнці. Тож і з цього пекла брат вийде і повернеться додому, – впевнена Юлія.
За офіційними даними, від початку повномасштабної війни зникли безвісти понад 90 тисяч українців, серед яких військові та цивільні (включно з дітьми).
Раніше ми розповідали, як родина полоненого «азовця» з Одещини бореться за його звільнення самотужки.
Ще «Одеське життя» повідомляло, що в Одесі відкрили виставку про зниклих безвісти та полонених
Читайте також: «Я вірю, він живий»: мати з Одещини шукає сина, який зник на війні
Вранці четверга, 7 травня 2026 року, Одесу знову атакують ударні дрони російських терористів. Жителі центру… Read More
Одеса зустріла свого Героя: до міста після чотирьох років розлуки з родиною та жахів ворожого… Read More
Багато хто прагне оновити свій зовнішній вигляд, змінивши колір очей за допомогою контактних лінз. Read More
У місті Березівка Одеської області відпочинок школярів на воді завершився трагедією. 15-річний підліток пішов купатися… Read More
Сьогодні, у четвер, 7 травня 2026 року, в Одесі фахівці КП «Міські дороги» та підрядні… Read More
У 2026 році вступ до 5-х класів в Одесі проходитиме за чіткими правилами: частина дітей… Read More
