День святого Валентина: нічого не треба, крім шоколаду

Так дозвольте вже зараз нагадати, що серотонін міститься в бобах какао, з яких людство здогадалося робити шоколад. В Одесі не особливо ламали голову, що дарувати одне одному цього дня, та й в інші не настільки святі дні, – таке місто, як Одеса, заслужило право жити щасливо в усі відпущені йому дні. Коротше, шоколад був популярний в Одесі завжди, бо вже багато століть він дарував людям щастя.

Какао – пожива богів

Бога Кецакоатля дуже поважали в імперії ацтеків, і це зрозуміло: він не лише виконував обов’язки служителя культу, але у вільний від культу час ще підробляв садівництвом. Коротше, вирощував квіточки до круглих дат, днів народження, не кажучи вже про день ацтекської міліції. Але одного разу він помітив дивні плоди, в яких причаїлися невеликі коричневі зерна. Зерна були гіркими, але вони збудили його божественний інтерес, бо збудили не тільки інтерес, але його самого як чоловіка. Для перевірки такого відкриття нерозумно було не провести експеримент у масштабах країни. Результат перевершив усі очікування: незабаром Кецакоатль вже міг перепочити і не трудитися особисто над підвищенням народжуваності в імперії.

Так легенда, але, головне, так дерево какао отримало офіційну латинську назву «Theobroma kakawa», що дослівно перекладалося: «Какао – пожива богів». Цікаво, що транскрипція «какава» живе до цього дня, особливо в елітних магазинах Одеси, де VIP-продавщиці, які закінчили філфак університету, так і кажуть «какава», бо так промовисто виражаються в їхньому Кілійському районі, який VIP-дівчата покинули, щоб окультурити одеситів.

Так от, уперше європейці зіштовхнулися зі священним напоєм у XVI столітті, коли великому мандрівнику Христофору Колумбу індіанці запропонували у подарунок чашку із шоколадом. Від шоколаду Колумб відмовився, але чашку взяв – не залишати золоту чашку чорт знає в чиїх руках.

З того часу кораблі із зернами шоколаду попливли через океан до Іспанії. І буквально одразу ж з’явилися пірати. Вони грабували кораблі, які везли шоколад. Але чи маємо право їх за це засуджувати – пірати, просто як діти, любили шоколад.

Шоколадний шики-дам

Доля благоволила шоколаду. Незабаром, у 1616 році, принцеса Анна (чомусь Австрійська, хоч була дочка іспанського короля) вийшла заміж за французького короля Людовіка Тринадцятого і запровадила свій улюблений напій у Франції. А іншого виходу в неї не було. Млявий у ліжку Людовік Тринадцятий після кількох чашок шоколаду зробив істинно чоловічий вчинок – зробив Людовіка Чотирнадцятого. Шкода, на той час у Анни закінчилися запаси шоколаду, а то число Людовиків зросло б до півсотні, тим більше що за дверима завжди був на підхваті герцог Бекінгем. Але ж і йому було непросто: герцог мучився, вибираючи: що краще апетитний шоколад, чи не менш апетитна Анна Австрійська, і мужньо пожертвував шоколадом, зупинившись на Анні (див. А. Дюма «Три мушкетери»).

Очевидно, з того часу шоколад став вважатися афродизіаком, тобто прадідусем нинішньої «Віагри». Відомо, що знаменитий коханець Джакомо Казанова не вирушав на рандеву до чергової пасії, скажімо, мадам де Брільї, без мішечка із зернами какао та ручного млина. Але тільки на старість років у своїх мемуарах Казанова відкрив, як проходило любовне побачення.

У млин засипалися боби, і жінці пропонувалося покрутити ручку, щоб було з чого приготувати шоколад, важливий стимул побачення. Сам Казанова лягав у ліжко, нібито набратися сил, і тут же засинав. Сусіди, які здогадувалися, до кого тієї ночі пішов Казанова, були просто захоплені тим, що світло в любовному гніздечку не гасло до самого ранку. А це йшов процес помелу. Вранці Казанова прокидався, ніжно цілував знесилену мадам, готував чашечку шоколаду і, бадьорий, залишав дім коханої, змушуючи сусідок, що підглядають зі своїх вікон, заздрісно зітхати: «Ну, і щасливиця ця мадам де Брільї – отримати на ніч такого».

Шоколад дуже незлюбили церковники, називаючи його «язичницьким зіллям». Папа Пій V навіть заборонив парафіянам пити шоколад. Але заборона мала несподіваний розвиток. Не секрет, що жодному проповіднику його проповіддю не під силу розігріти аудиторію так, як Філіп Кіркоров робить це своїм вірняком «Ой, мама, шики-дам». Властиво, парафіянки під час служби дружно засинали. Церковникам нічого не залишалося, як дозволити вживання шоколаду навіть під час служби, щоб парафіяни прокинулися, підбадьорилися, коротше, пережили повний шики-дам.

Одеські історії та легенди: невловиме золото, неспокійний імператор та міст над безоднею

Солодкий імпорт

Одеса відразу підсіла на шоколад, причому не фігурально кажучи, а по прейскуранту оцінивши. Чашка шоколаду (щоправда, знаменитої фірми «Сюшар») у кондитерській Печеського в Пале-Роялі коштувала 40 копійок, тобто як три обіди там же. Цікава подробиця: перші триста років у Європі шоколад лише пили – твердого не було. Так от, якщо каву та чай одесити пили у кафе та чайних, то шоколад намагалися пити вдома. А що ви хочете? – ціна шоколаду одразу зарахувала його до світських напоїв. «Світським» у тому сенсі, що заваривши собі чашку шоколаду, одесит одразу гасив світло, щоб сусіди це не засікли і не набігли пригощатися.

А тим часом виробники шоколаду, або, як їх називали, «шоколатьє», не сиділи склавши руки. У 1819 році Франсуа-Луї Кайє у Відні винайшов спосіб робити твердий шоколад. Буквально відразу Шарль Кохлер придумав шоколад з горіхами. Даніель Петер створив молочний шоколад, змішавши шоколад з молоком, здешевивши його за рахунок молока і таким чином зробивши доступнішим. Ну і, зрештою, Френк Марс вигадав шоколадні батончики, напихаючи всередину, все що трапилося під руку, щоб нічого не викидати.

Одеса пригощалася не лише шоколадом, який привозили з-за кордону, а також від найкращих столичних (петербурзьких та московських) виробників, яким теж сировину везли з-за кордону. Від знавця одеської старовини Р. Александрова ми дізналися, наприклад, що вулиця Гоголя пахла шоколадом, бо там містилося представництво знаменитої швейцарської фірми «Гала Петер».

З нею могла конкурувати вулиця Базарна, де торгово-посередницька контора «І. Ерак і Ко» пропонувала «солодкий імпорт», зокрема таючий у роті шоколад «Альпіна», перед яким не могли встояти ні одеські діти, ні їхні мами, про яких після «Альпіни» ніхто не наважувався сказати «шкіра та кістки».

Адже Одеса завжди була при справі і при тілі, бо зналася на їжі. Тут на званих обідах та урочистих вечорах на десерт подавали марсельські фрукти з магазину колоніальних товарів Юлія Альбюссона та неповторного смаку французький шоколад «Меньє» від Йосипа Мойсейовича Пайкіса.

Райська насолода

До речі, Одеса – щаслива, що отримала шоколадні ласощі, – готова була ними ділитися з іншими, постачаючи в такі щасливі місця імперії. Навіщо по приклади далеко ходити? У середині ХІХ століття у Криму, в Лівадії, імператор Олександр ІІ прикупив садибу Потоцьких та перетворив її на літню резиденцію російських імператорів. Все там було продумано, крім одного: у Лівадії був відсутній стандартний столичний набір фрейлін, що змушувало імператорів постійно шукати їм на заміну щось солодке. Так при дворі прокинувся інтерес до нових європейських пустощів – до шоколаду. Найпростіше його було отримувати з Одеси, де й шоколаду було вдосталь, і подавальниці були просто як із картини Латура «Шоколадниця», – одним словом, такі ж недорогі та такі ж солоденькі. Так, Одеса для імператорського двору стала постачальником «шоколадниць», пардон, звичайно, не тільки їх, а й шоколаду.

Хоча, правду кажучи, це було й не зовсім застереження. Один з головних російських шоколадних королів Олексій Абрикосов, відкриваючи свою філію в Одесі, щоб конкурентам, які вже завалили Одесу шоколадом, відразу вказати їхнє місце, в газеті «Одесский вестник» по секрету повідомив, що в магазинах Абрикосова працюють, хоч як з цим бореться господар, самі блондинки, і, головне, просто біда – суцільно красуні. Як ви думаєте, в чий магазин кинулися купувати шоколад одеські чоловіки, на відміну від Абрикосова, милостивіші до блондинок?

Ну що ж, нам здається, що якщо в День закоханих ви настільки закохані, що навіть не в змозі зібратися і придумати подарунок предмету свого кохання, все вищесказане вам набридло і підказало, що конкретно дарувати, тим більше що ми забули сказати: шоколадне дерево росло у райському саду. Справді, чому б хоч раз на рік не відчути себе у раю?

Републікація статті від 16 лютого 2012 року, з оновленнями.

Одеські історії: як в Одесі починалося театральне життя та з’явився перший театр