Від провулка Кренкеля до Дур’янівського: як в Одесі змінюються назви вулиць

Ключові моменти:

• Після початку повномасштабної війни Одеса почала активніше прибирати російські та імперські назви.
• У 2023 році до цієї хвилі перейменувань потрапив провулок Кренкеля.
• Замість імені радянського полярника провулок отримав назву Дур’янівський.
• Нова назва пов’язана з першим домовласником та історією самого провулка.

Чому провулок Кренкеля перейменували на Дур’янівський

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну помітно прискорився процес переосмислення радянської та російської спадщини в міському просторі. Одеса продовжила повертати вулицям і провулкам історичні назви. Нинішня хвиля стала наймасштабнішою і пов’язана з деколонізацією топонімії.

У 2023 році цей процес отримав законодавче підґрунтя — набув чинності закон про деколонізацію. Одним із прикладів стало перейменування провулка Кренкеля у Приморському районі. У вересні 2023 року йому повернули історичну назву — Дур’янівський. Історична назва пов’язана з першим домовласником цього провулка — Фрідріхом Людвіговичем Дур’яном.

Але перш ніж говорити про цю назву, варто розібратися, хто такий Ернст Кренкель і чому його ім’я з’явилося на мапі Одеси.

Чим відомий полярник Кренкель

Ернст Теодорович Кренкель (1903–1971) — радянський полярник, професійний радист, учасник першої у світі радянської дрейфуючої станції «Північний полюс» та багатьох інших арктичних експедицій. Німець за походженням.

Радіо міцно увійшло в його життя у 1921 році, коли він із відзнакою закінчив річні курси радіотелеграфістів. Працював на приймальній радіостанції, у 1925–1926 роках служив у Червоній армії радистом радіотелеграфного батальйону. Потім багато років працював радистом на різних полярних станціях, ходив на гідрографічному судні «Таймир» під час тривалої експедиції в Баренцовому морі, працював у ЦНДІ зв’язку.

Учасник арктичних експедицій на криголамному пароплаві «Георгій Сєдов» (1929), на дирижаблі «Граф Цепелін» (1931), пароплавах «Олександр Сибіряков» (1932), «Челюскін» (1933–1934). Після загибелі «Челюскіна» (його розчавили криги і він пішов на дно) забезпечував радіозв’язок льодового табору з материком. І саме після цього справді став легендарним.

Історія з пароплавом «Челюскін» — одна із знакових, символічних подій епохи СРСР. До слова, крім іншого, під час цієї льодової епопеї сталася ще щонайменше одна дуже показова ситуація, яка якнайконкретніше характеризує одну з граней тієї епохи — компартійний кретинізм.

Історія стосується радиста пароплава «Челюскін» Ернста Кренкеля. Ще зі студентських років (Інститут зв’язку) я пам’ятаю, що нам розповідали про цю людину як про Профі з великої літери. У тій жахливій ситуації на крижині в його радіостанції лопнула деталь — резистор (опір). За тих умов відсутність зв’язку була синонімом загибелі ВСІХ.

Резистор — це керамічний циліндрик, покритий шаром графіту, який і чинив опір електриці. Що зробив Кренкель? Він додумався просто на папірець настругати графіт зі звичайного олівця, під’єднав контакти — і ось він, зв’язок ціною у 104 долі!

Був, щоправда, один великий для тих часів недолік у Ернста Кренкеля: він тоді не був членом партії. І ось яку ситуацію описав в одному зі своїх оповідань письменник Михайло Веллер. У 1934-му вже набирала обертів радянська каральна машина боротьби з «ворогами народу».

Крижина — не крижина, яка, нафіг, різниця! — комуністи були зобов’язані продемонструвати «схвалямс» лінії партії та підтримати її одностайним рішенням партійних зборів. Закритих, зрозуміло, тобто без допуску туди всіляких безпартійних.

Усі вказівки щодо теми зборів і навіть проєкт рішення, з яким спробуй не погодься, надходили радіо Кренкелю. Цей безпартійний перекладав «морзянку» на звичайні слова, записував усе, починаючи з грифа «секретно», на папір і віддавав її парторгу. Той організовував партійні збори в єдиному відносно вільному приміщенні — наметі радиста Кренкеля.

Але оскільки партійні збори були закритими, радисту коректно казали: «дозвольте вам вийти геть». І Кренкель змушений був по 2–3 години тупцювати на страшному морозі навколо намету, поки комуністи гнівно таврували у своїх полум’яних промовах ворогів світового пролетаріату, а потім шліфували протокол рішення зборів.

Потім до намету запускали геть задубілого безпартійного Кренкеля, який, ледь відігрівши пальці, сідав за телеграфний ключ і «морзив» на Велику землю протокол закритих партійних зборів, починаючи з грифа «Секретно»…

До партії Кренкель вступив пізніше — у 1938 році, тоді ж він став Героєм Радянського Союзу. Продовжував працювати над освоєнням Півночі і до війни, і в її роки. Потім його добряче «віддячили»: навесні 1948 року, під час кампанії боротьби з космополітизмом, його, німця, несподівано звільнили з посади начальника Управління полярних станцій Головсевморшляху і йому заборонили виїжджати на зимівлі в Арктику.

Був усунутий навіть від громадської посади голови Ради Центрального радіоклубу СРСР, виключений із редколегії журналу «Радіо». З цього ж часу і до 1956 року був позбавлений дозволу на роботу в радіоаматорському ефірі. І, звичайно, був традиційно звинувачений у «зв’язках із закордоном».

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
«Одеське життя» підготувало Повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлено)

Чому провулок назвали Дур’янівським

Чому провулок був, та й знову став Дур’янівським? Це пов’язано із сім’єю Дур’ян (Дуріан, Дуріанн) — братами Фердинандом, Фрідріхом та іншими представниками родини, які володіли пивоварним виробництвом і земельними ділянками в місті. Вони мали німецьке походження.

У 1884 році сім’я Дуріан придбала ділянку між Госпітальною та Прохорівською вулицями. Начебто раніше її називали 9-м провулком. За власний кошт вони проклали між цими вулицями дорогу і вимостили її гранітом. Поступово цей проїзд стали називати Дур’янівським провулком.

Окрім провулка, ця ділова родина залишила в Одесі ще одне позитивне нагадування. На вулиці Старопортофранківській (раніше Комсомольська), ближче до Тираспольської (1905 року), є красива цегляна будівля. Це будівля колишнього млина, одного з перших парових млинів в Одесі.

Її заснував у 1878 році якийсь барон Мас, а в 1893-му вона стала власністю торгового дому «Ф. Олов і Л. Дуріан». Людвіг Дуріан — представник тієї ж підприємницької родини. Цей «механічний паровий вальцьовий» (так було зазначено в рекламних проспектах) млин виробляв борошно такої високої якості, що його купували в Туреччині, Єгипті, Швеції, Англії.

Зрозуміло, що й Одеса не залишалася в накладі. Сім’ю Дуріан тут пам’ятають ще й як виробників хлібобулочних та кондитерських виробів. Так, наприкінці XIX століття з’явилася фабрика англійського бісквіта Ф. Ф. Дур’яна. Її заснували у 1885 році, спочатку вона знаходилася на вул. Преображенській.

У 1912 році фабрика вже розташовувалася на Середньофонтанській дорозі. На ній працювало 25 робітників, річний оборот становив 45 000 рублів — значна на той час сума (для розуміння: зарплата робітника-борошномела у 1912 році становила 27 рублів, за 1 рубль можна було купити 20 яєць).

Цікавий нюанс: Бернгард Лібман, майбутній знаменитий одеський кондитер, починав саме у братів Дур’янових. Він приїхав до Одеси, як то кажуть, без кола й двору, влаштувався до них підмайстром, потім став керуючим їхнього підприємства, а згодом орендував цей бізнес. Саме зароблені на цьому підприємстві кошти дозволили йому створити власну справу, яка згодом стала знаменитим і досі пам’ятним в Одесі Будинком Лібмана.

Коротше, повернення родині Дуріан їхнього провулка в Одесі — справа правильна, це точно, — відновлення історичної справедливості.

Читайте також:

• «Дворянська» стала вулицею Змієнка: коли і чому в Одесі перейменували історичну вулицю
• Нові назви в Одесі: чому вулицю Курську перейменували на Бахмутську

Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса