Чого найбільше бояться та як живуть мешканці Будинку милосердя на Одещині

Будівлю Будинку милосердя звели німці

Бессарабський будинок для людей похилого віку знаходиться в центрі селища. Спеціально для його мешканців, ще до війни, поряд зробили невеликий сквер. Цей будинок відкрили першим в Одеській області – у 1996 році, і тоді ж його очолила Тетяна Єпурі. Жінка говорить, що для неї мешканці будинку – це велика родина.

– Цю будівлю збудували ще німці-колоністи, – розповідає Тетяна Єпурі. – Суттєву допомогу надали при ремонті їхні нащадки з Німеччини. А реконструкцію та газифікацію ми робили за методом «народного будівництва»: щось із місцевого бюджету, щось – за допомогою сільських господарств.

Цьогоріч, вперше за 29 років існування, в Будинку милосердя розпочали ремонт. Вже повністю закінчено ремонт кімнати відпочинку, яка одночасно є столовою. Зараз будується санітарний вузол в чоловічому відділені, заново робиться вентиляція, каналізація, плануємо встановити ванни, встановлюємо і нові душові кабіни.

Зараз, за словами директорки, вони готуються до опалювального сезону, який починаємо завжди раніше офіційного.

До відключень світла також готові – є у Будинку милосердя потужний генератор та великий павербанк. Допомогають стареньким й благодійні фонди. Так, «Десяте квітня» з Одеси, допоміг придбати нові меблі.

Зараз у Будинку милосердя живуть 39 мешканців, з яких 15  – переселенці, в основному з Донбасу. Усього за час війни там прийняли 24 внутрішніх переселенців. Однак прийняти усіх охочих немає можливості – не вистачає місць, тому є черга, особливо з чоловіків.

– Потрапляють до нас люди, у яких є діти. Буває, місцеві  питають: «Чи можна до вас влаштувати матір, батька?». Я відповідаю: «Можна, якщо ти сирота і в тебе совісті нема», – розповідає пані Тетяна.

Самі ж мешканці будинку кажуть, що найбільший їхній страх – це страх самотності.

Діти з притулку навіщають самотніх стареньких

Харчування тут чотирьохразове. На сніданок цього дня були вівсянка з родзинками, вершкове масло, ковбаса, хліб, чай, на обід – борщ з квасолею, гречка з м’ясною підливою, салат з помідорів, компот, на полудень – кефір, круасани, на вечерю – тушкована картопля, гречаники, овочеве рагу, узвар.

– Хліб ми печемо самі, борошно нам надають безкоштовно місцеві фермери і господарства. Готуємо багато національних страв – міліну, вареники, голубці, фарширований перець, плацинди, мамалигу.

Наші старенькі спілкуються між собою, дивляться телевізор, хто може ходити – гуляють в селищі, ходять до бібліотеки, на базар (мешканцям будинку залишається 25% від пенсії). Ми дружимо з Бессарабським дитячим притулком, дітки – наші часті гості. Старенькі люблять спілкуватися з малечею – так самотні бабусі і дідусі відчувають тепло дому, заповненого дітьми. На жаль, більшість стареньких – самотні люди. Буває таке, що приходять до нас самі, бо не витримують самотності. Є такі мешканці, що живуть у нас понад двадцять років. Самій старенькій нашій бабусі виповнилося 98 років, – розповіла Тетяна Єпурі.

«Буде куди синочку повернутися з війни»

На прощання поспілкувалася з місцевою мешканкою Іриною Осадчою.

– Мені 62 роки. Я з Мирнограда Донецької області. Там мала житло, були друзі, рідні, улюблена робота. Через війну не залишилося нічого. Трималась до останнього, не хотіла покидати рідне місто. Але коли на нас кинули фосфорну бомбу, то зрозуміла, що усе. Син воює на фронті, чоловік помер. Рік тому волонтери привезли мене сюди. Тут безпечно, спокійно і взагалі Бессарабське мені подобається – люди гостинні, прості, селище гарне. Тетяна Єпурі допомогла стати на квартирний облік, зараз в селищі Соборне реконструюється багатоповерхівка для ВПО, отже скоро матиму власне житло, буде куди моєму синочку повернутися з війни, – зітхає пані Ірина.

Читайте також: