Одеські Черемушки — найбільш пристосований для незрячих людей район міста. Тут сконцентрована вся інфраструктура для роботи, відпочинку та навчання дорослих і дітей із порушеннями зору. Як на звичний ритм їхнього життя вплинула повномасштабна війна, «Одеске життя» дізнавалася у голови обласної організації УТОС Олексія Максименка та незрячої одеситки Світлани Кучернюк.
В Одесі трудовою, соціальною реабілітацією та адаптацією слабозорих і незрячих людей займається обласна організація Українського товариства сліпих (УТОС), яка діє з 1988 року. Вона об’єднує підприємство на вулиці Варненській, 21, а також бібліотеку з книгами шрифтом Брайля та Будинок культури. Велику увагу в організації приділяють облаштуванню міського середовища під потреби своїх підопічних.
— Одеса — одне з небагатьох міст в Україні, яке активно облаштовує свої вулиці для незрячих людей. Це встановлення спеціальних табличок у місцях загального користування, тактильної плитки на тротуарах і світлофорів із гучномовцем, — розповідає голова УТОС в Одесі Олексій Максименко.
Це стає можливим завдяки міській програмі «Рівність», проте з початку повномасштабної війни її фінансування урізали, що суттєво обмежує можливості перетворення міського середовища. Безпосередньо УТОСу і його підопічним допомогу сьогодні надають міжнародні організації та Лютеранська церква, яка допомагає слабкозорим одеситам продуктами харчування, оскільки війна позначилася і на фінансовому становищі сімей.
Важливе місце в соціальній реабілітації незрячих людей займає Будинок культури при УТОС. Тут одесити займаються самодіяльністю: читають вірші, готують святкові програми, співають у хорі.
— Будинок культури для наших підопічних — це ціле життя. Вони приходять сюди не просто займатися творчістю, а й спілкуватися, дізнаватися новини, заводити нові знайомства, — розповідає Олексій Максименко. — Не в усіх є можливість вийти на вулицю або прогулятися в парку. А ось такі місця соціалізують, людина може розслабитися і відчути себе у своєму середовищі.
При УТОС також діє єдина в місті бібліотека для незрячих людей. У її сховищі — книжки, написані шрифтом Брайля, а також аудіозаписи. Незважаючи на існування сучасних комп’ютерних програм, паперові книги все ще затребувані, особливо серед людей старшого віку. Але в умовах війни бібліотека закрита, оскільки в будівлі немає укриття.
Серед незрячих одеситів чимало й тих, хто проводить своє дозвілля активно або навіть екстремально: вони ходять у походи, підіймаються на Говерлу, влаштовують велокруїзи та пробіги Україною, занурюються з аквалангом і стрибають із парашутом.
Світлані Кучернюк 49 років, втрачати зір вона почала в 13, а зовсім перестала бачити в 23 роки. Відсутність зору не заважає Світлані робити те, що подобається, і досягати своїх цілей. З 2019 року активна одеситка професійно займається скандинавською ходьбою, неодноразово брала участь у європейських і міжнародних змаганнях, велопробігах «Бачу! Можу! Допоможу!», завойовувала призи. Вона також безплатно тренує незрячих і слабозорих людей, займається їхньою реабілітацією.
— Я без проблем ходжу в театри і музеї, дуже багато подорожую і роз’їжджаю по різних проєктах. Якщо я потрапляю в інші міста, то за можливості відвідую місцеві визначні пам’ятки за допомогою супроводжуючого, — ділиться своїм досвідом Світлана.
Допомога інших людей — це те, без чого слабозорим і незрячим людям не обійтися в міському середовищі. Частково цю функцію виконують організації УТОС, але війна і тут ускладнила одеситам життя.
— Луцьк, Київ і Вінниця більш адаптовані для особливих людей, там добре працює служба супроводу, особливо зараз. А в нас її немає. До мене звернулася пара незрячих переселенців із Бахмута, які винаймають житло в Одесі, з проханням викликати для них провідника, а мені сказали, що через війну служба не працює. У підсумку ми стаємо заручниками свого будинку, — розповідає Світлана.
Вона теж нерідко стикається зі складнощами пересування рідним містом. Наприклад, на вулиці Бочарова, де живе одеситка, погана дорога, на перехресті немає світлофора і спеціального попереджувального сигналу, як на вулиці Варненській.
— Іноді доводиться просити когось перевести через дорогу. Люди на це по-різному реагують. Маршрутка може проїхати і не зупинитися — для мене це нормальне явище. Але водій не завжди винен, оскільки деякі незрячі ходять без тростини, а для людей саме це знак того, що ви не бачите і вам необхідна допомога, — ділиться Світлана.
Якщо має бути поїздка потягом, то на вокзал Світлану супроводжує син, знайомі, друзі або таксист, якого просить про послугу. Далі вона реєструється на касі, і вже служба супроводу вокзалу веде її до поїзда, де вона обов’язково знайомиться з провідником і людьми в купе. Світлана Кучернюк упевнена, що багато чого в житті незрячих людей залежить від них самих. Якщо у людини є мета і бажання, тоді вона подолає всі перешкоди.
Якщо вас цікавить скандинавська ходьба для незрячих (ви потребуєте реабілітації або хочете стати волонтером), звертайтеся до Світлани за номером: (067) 711-40-85.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
В ніч на 13 грудня Росія завдала масштабного удару по енергетичній інфраструктурі України. Під обстрілом… Read More
У зв’язку з надзвичайною ситуацією, що склалася в Одеському регіоні через масований російський обстріл вранці… Read More
Незважаючи на масовані удари по інфраструктурі Одеської області та відключення світла, залізничне сполучення в Одеському… Read More
Після ворожої атаки 13 грудня в Одесі повністю зупинилися трамваї та тролейбуси. Місто перейшло на… Read More
В результаті масованої комбінованої атаки на Одеську область пошкоджено об'єкти енергетичної інфраструктури. Велика частина Одеси… Read More
Одеська область вже другу добу перебуває під масованою атакою. Основний удар припав на енергетичну інфраструктуру,… Read More
