Багатодітна мати: «впевнена, що в Україну не повернемося»

Останні п’ять років до війни Світлана Тимков мала успішний бізнес із продажу будівельних матеріалів у Чорноморську. Після 24.02.22 фірму не закрила, але всю діяльність припинила, «бо займатися продажами на відстані практично нереально».

На сьогодні українка – мати чотирьох дітей, троє з яких «іноземні». Найстаршому хлопчику 17 років. Світлана вже чотири роки є його опікуном: «Він мій племінник і моя рідна дитина з дитинства».

Старших кровних – Ангеліну та Костю – жінка народила 28 вересня 2022 року, вже в Румунії. Говорить, про її життя можна книги писати. І, можливо, так і буде, але потім коли малюки підростуть.

«Санта-Барбара» по-українськи

Світлана виїхала наприкінці першого триместру. А Микитою, наймолодшим, завагітніла вже у Бухаресті, він народився 28 листопада 2023 року.

Моя вагітність – це, так би мовити, велике довгоочікуване диво. У першому шлюбі через пів року я завагітніла, але через три місяці стався викидень, і далі, що б ми не робили, дітей не виходило. Від терапії гормонами я стала майже вдвічі більшою, об’їздила всі святі місця, вклонилася всім іконам, заходила у різні води та печери. Мені еко не можна було проводити, але я двічі все ж таки ризикнула. Обидві спроби були невдалими. Тоді ми з чоловіком пройшли інсемінацію – також невдало. Зрештою лікар запропонував взяти для цієї процедури чужу яйцеклітину. Ми вже навіть підібрали жінку за всіма моїми параметрами – аж до характеру та звичок. І напередодні дати цієї маніпуляції мій чоловік мені зраджує.

Після 12 років життя начебто в любові та вірності, на жінку впала нищівна дійсність. Вона згадує, що серед спільних знайомих вважалося, що це Світлана може дозволити собі бути легковажною, а він – люблячий сім’янин, який цінує дружину більше за життя. Історія банальна – розлучницею виявилася сімейна майстерка манікюру.

А другий шлюб нам подарував сайт знайомств. У день розлучення мені запропонував зустріч хлопець, який надалі став моїм супутником. Того дня я йому відмовила, бо юридично ще була невільна. Але листування продовжилося. Я його підтримувала під час операції, він мене – коли хворіла та вмирала наша мама. В одну із зустрічей я чесно розповіла про свої безрезультатні зусилля стати матір’ю, про те, що вже навіть розпочала процес усиновлення відмовничка, але в останній момент злякалася, про те, що я опікун племінника. А потім говорю: «Мені потрібна твоя сперма». Він, звичайно, здивувався, але нам було по 35 років, у мене за дверима не стояв табір претендентів у чоловіки, і я вирішила, що він мені підходить як донор. Без зобов’язань, претензій та шлюбних зв’язків. А він відповів: Я тобі нічого не дам. Я все зроблю сам. Я тобі обіцяю, що на Різдво ми станемо майбутніми батьками». Так і вийшло, хоча офіційно дізналися ми про це у лютому. Але за своїми внутрішніми відчуттями я все зрозуміла майже одразу. І майже одразу розпочалася війна. І все, у мене навіть не було роздумів, залишатися чи не залишатися. Після того, що я пройшла, це навіть не застерігало, що ми поїдемо.

Кочівники мимоволі

Спочатку велика родина – від батька до племінників – переїхала до Підгірного, населеного пункту біля Білгород-Дністровського, ближче до кордону. Близько трьох тижнів, згадує моя співрозмовниця, вони провели в жахливому будинку — без води, теплого туалету, з щурами, пічним опаленням і стелею, що напівобвалилася. Кухні практично не було, зовні сніг, для 10 людей чоловіки носили воду, рубали дрова, топили піч.

А далі наші чоловіки повернулися назад, а ми – п’ятеро – доїхали до Придністров’я. На кордоні мені здавалося, що машину розберуть по гвинтиках. Вони навіть труси до рук брали й гаманці перевіряли. Це було пекло, доки ми пройшли це все. Оселилися у жінки однієї. Доїхали дивом, глибокої ночі – без інтернету, але при цьому мапа працювала.

Ми взагалі на Туреччину прямували. Але, вагітна, я за кермом довго їхати боялася. У Придністров’ї прожили тиждень. Ніби назад у СРСР повернулися – жах! І повсюди розмови, що театр воєнних дій ось-ось буде прямо тут. І ми звідти драпаємо – через Кишинів на Галац.

І знову без жодного плану – пальцем у небо. І знову без інтернету, без гугл-перекладача. Але, зазначає Світлана, в Галаці всі люди були дуже чуйними – дали українцям ящик води та відправили до студентського гуртожитку для біженців. Два дні сім’я відновлювалася «на всьому готовому», погуляли містом, відіспалися і… поїхали до Болгарії.

Я за кермом 14 годин. У машині купа речей — ночувати в салоні просто ніде! Заїхали в якусь курортну глушину, де серед ночі ледве знайшли жінку-адміністратора, яка неохоче, але погодилася нас усіх поселити без тимчасового захисту і з двома котами у своєму пансіонаті. Ще ж не сезон, там все законсервоване і доволі похмуре. У номері волого та холодно. Але можна розігнути спину. Ми завалилися по ліжках, не роздягаючись. Мене колотило навіть під двома ковдрами від пронизливої вогкості.

З раннього ранку тато вже був у поліції, став у чергу на реєстрацію. Сніданок ми пропустили, обід був дуже мізерний, черга просувалася повільно, а адміністратор від нас не відлипала, вимагаючи захисту. І через два дні ми вирішили, що моя вагітність у таких умовах не повинна протікати. А оскільки ми особливо нічого не розвантажували, то рано-вранці ми просто зістрибнули в машину, причому, племінниця вже на ходу, і змоталися звідти, як якісь спільники з блокбастера. Дуже смішно, мабуть, виглядало.

І водночас із Туреччини сім’я отримала відповідь, що їх готові прийняти у маленькому містечку, де переселенців немає, роботи теж, житло коштує недешево, і треба одразу відвалити пристойну суму грошей. Вирішили пошукати по знайомих, хто і де влаштувався.

І племінниця побачила, що одна її підписниця з трьома своїми хлопчиками осіла у Бухаресті. Вона погодилася нам допомогти й, доки ми доїхали, влаштувала нам місця у гуртожитку. В одній кімнаті жили ми з сестрою, племінницею та котами, в іншій – тато із сином. Там ми прожили до червня, були всі наші, затоваришували. Я придбала собі куміць – хрещених мам моїх дітей. У них теж по два хлопчики та дівчинка.

Але потім нас попросили звільнити помешкання. Наступне наше житло – готель через дорогу. У кожного окрема кімната, холодильники, кондиціонери, двоспальні ліжка, котів дозволили, на терасі поставили плиту та газовий котел – ми там такі щасливі були! До нас у гості ще одна племінниця приїхала, у серпні мій чоловік із мамою-інвалідом прибув. А до зими, після повернення з пологового будинку, стало зрозуміло, що пліснява та червоні килими навколо погано відбиваються на малюках. Плюс, ми вже якось звикли до румунського побуту, наважилися і знайшли собі квартири. Тобто до грудня нарешті перестали жити італійською комуналкою.

На той час мій син познайомився з дівчинкою з багатодітної сім’ї — старшою з п’яти дітей, я народила своїх двійнят, і підлітки мені стали дуже допомагати з малюками. На той час їй було 17, а синові 15.

Раптова багатодітність

Про те, що Світлана носить двійню, вона дізналася не одразу. У клініці, яка на той момент обслуговувала українців, їй відмовилися зробити УЗД, бо жінка не мала аналізів. При цьому вона хотіла лише дізнатися стать дитини та переконатися — після всього пережитого, що вагітність дійсно не уявна.

Тоді я зателефонувала на гарячу лінію Асоціації міжнародних акушерок, і вони надіслали спеціаліста з планшетом прямо до нас до гуртожитку. Та сказала, що плід у мене один, з ним все добре, і дала номер російськомовної гінекологині, яка в результаті провела обидві мої вагітності. Але вперше я з нею мало не посварилася, тому що на прийом до неї потрапила на кілька годин пізніше часу, нею ж призначеного. Зараз я вже до такого звикла, навіть не звертаю уваги. Тоді я мала шок.

Однак той день був і найщасливішим. Я завжди мріяла про близнюків. Навіть про трьох дівчаток. І тут вона мені каже: «Та у вас тут сюрприз!». Я спочатку обімліла — намалювала собі жахів, перестала дихати. Але вона повідомила, що у мене двійня – два різностатеві малюки, кожен у своїй плаценті.

Я вийшла, одразу зателефонувала чоловікові та кажу: «Я не знаю, наскільки сильно ти хотів дітей, але у нас двійнята».

Світлана розповідає, що пізніше ця лікарка й суміші купувала малюкам, і допомагала всіляко, і речі двійнятам віддавала, тому що незадовго до цього стала мамою її донька. І всі установи, організації, прийоми, обстеження та скринінги були для сім’ї безплатними. І досі лікарі ведуть усіх дітей безплатно, і до садка вони ходять теж без грошей.

Породілля з лікарем вирішили, що кесареве проведуть у 36 тижнів. Усі домовленості та оформлення до пологового будинку гінекологиня теж провела сама.

Там так само було все чудово, у лікаря російськомовна помічниця, все дуже доброзичливо та швидко. Першим народився Костя, за дві хвилини Ангеліна. Обидва маленькі – 2690 та 2700 г, але здорові. Через добу з реанімації мене перевели до мамської палати, поряд кімната з дітьми, і ми туди приходили їх годувати. А за кілька днів мені повідомили, що у хлопчика знайшли якісь проблеми з кров’ю. І через тиждень запропонували додому поки що піти тільки з донькою, бо тримати нас там більше не належить, а за хлопчиком хочуть «поспостерігати». Я категорично відмовилася, я була готова навіть на лавці жити, але бути всім разом. І нас залишили, але перевели до іншої палати. Так минуло 10 днів. На дев’ятий день переді мною перепросились, сказавши, що просто неправильно взяли аналізи, з дитиною все гаразд.

Вдома вони ще скинули вагу, і довелося вводити суміш. Ну, і від килимів тих стали кашляти-чхати. Тож у грудні ми переселилися на нову квартиру.

За два місяці орендодавці заявили, що збираються квартиру продавати, тож треба з’їжджати. Через місяць сім’я знову змушена була змінити адресу.

А невдовзі після цього я виходжу з ванної, посміхаючись, а чоловік обіймає малюків і каже: «Діти, наша мама вагітна». Микитку ніхто не планував, але, на щастя, наше улюблене маля вирішило вибрати нас. Однак, після його народження, ми вирішили зупинити подальше збільшення сім’ї. Тому що хочемо дати нашим діткам максимум кохання, турботи, уваги та забезпечити всім, що буде їм необхідне.

Незвичний побут та несподівані плани

На дитячу фінансову програму сім’я не потрапила. Поки переселялися, поки дізнавалися, яка угода потрібна, поки збирали документи, проєкт закрився. Квартиру у Чорноморську довелося здати. Хоча, зізнається жінка, там це коштує 8000 грн, а тут за оренду житла доводиться платити 800 євро. Плюс влітку по 150 євро за електрику, бо спекотно настільки, що кондиціонер увімкнено цілодобово. І машину треба заправляти, без неї із маленькими дітьми ніяк.

Чоловік працює – займається перевезеннями. Старший син зі своєю дівчиною після навчання підробляє. Він дистанційно навчається в «рибці», а в другій половині дня вони вдвох миють склянки та келихи у ресторані. А буває, і о 6.00 виходить на зміну до занять. У Ромекспо та подібних організаціях інколи ваучери на дітей видають. Іноді сім’я потрапляє на програмні виплати від Червоного Хреста чи ООН.

Зрозуміло, що ми приїхали не з порожніми кишенями, все-таки в Україні всі досить непогано заробляли. Щось зуміли відкласти, коли Румунія повернула борг за півроку за програмою 50/20. Складно, але справляємось.

Тато – йому вже 75 – лише з наймолодшим може ще залишитися, з усіма трьома вже не впорається. У цьому сенсі моїм старшим сестрам пощастило більше – батьки їм допомагали у всьому.

Щодо подальших планів – я сумніваюся, що ми посядемо в Румунії, і впевнена, що в Україну не повернемося. Закриють тимчасовий захист – оформлятимемо громадянство.

Назад дуже хочеться, визнає переселенка. Там квартира рідна, і бізнес, і улюблене місто. Одесу вона завжди категорично не сприймала, хоч там вивчилася, і права отримала, і мала бізнес. Але це було місто суто для роботи, з якої жінка завжди радісно їхала додому.

Якби мене запитали до війни, чи хочу я не те щоб кудись виїхати з країни, а хоч би поїхати жити в інше місце, я б сказала – ні в якому разі! Чорноморськ — найкраще місто на планеті, затишне сімейне містечко, чисте, охайне, з фонтанами.

Після того, як ми пожили вже тут, у великому місті, зрозуміли – у милому серцю Чорноморську і до війни не було чого робити. Просто ми не знали, яким буває життя в іншому місті та в іншій країні, і для нас це була норма.

Я не говорю про те, що я хочу чи мені подобається жити в Бухаресті. Просто десь в іншому місці я поки що не пробувала і не знаю, як мені там буде. Але у зв’язку з тим, що ось так склалися обставини, що на нас звалилася війна, і незрозуміло, коли вона закінчиться, і невідомо, як. І що буде після того, як вона завершиться, тому що – я впевнена – все відновлення буде виключно нашим коштом, бізнес висмоктуватимуть та перекриватимуть кисень. Це буде дуже важко і дуже довго. А я не можу прирікати своїх дітей на такий хрест.

---

Фото із сімейного архіву родини Тимків

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.