87 років у грі: журналіст з Одещини став легендою Міжнародної шахової ліги

Журналіст, поет, шахіст

І коли Віктор Іванович все встигав? Планував та редагував, надихав та підказував, бігав на засідання обласного штабу Червоного Хреста, видавав збірки своїх повістей, оповідань, новел, віршів, до презентації яких підключалась творча еліта Одеси. А «Привоз», чесно кажучи, взагалі мав би довічно та безкоштовно постачати письменнику продукти: збірка його сатиричних оповідань «Ходіть частіше на «Привоз» – найкраща реклама Одеському ринку.

Сьогодні Віктору Івановичу – 87 років, але він, як і раніше, в обоймі: пише для газет «На пенсії» та «Одеське життя», видає збірки творів, бере участь у громадському житті: заступник голови Одеської обласної Ради миру, радник голови обласної організації Товариства Червоного Хреста України. А чотири роки тому він почав грати у Міжнародній шаховій лізі.

На своїй сторінці у Фейсбуці Віктор Іванович періодично рапортує про досягнуті результати. Ось одне з повідомлень: «Друзі, дуже серйозні міркування дають мені право відірвати Вас від безперечно важливих справ, яких у вас, як то кажуть, по горло. Повідомляю, що продовжую грати у Міжнародній шаховій лізі, представляючи Україну на всіх материках та континентах. В останньому раунді мені вдалося стати переможцем у дивізіоні легендарних гравців з результатом 905 балів. На другому місці опинився американець, який набрав 740 балів. Третім став німець з 654 балами. Десятку замкнув гравець із США, який здобув 332 бали…»

* * *

Напередодні Міжнародного дня шахів, який відзначається 20 липня, ми вирішили дізнатися, коли Віктор Іванович, Заслужений працівник культури Молдови (1980) та України (1989) освоїв найдавнішу гру і яке місце вона займала в його житті?

— У дитинстві я мав сусіда Валеру, його батько працював учителем, а мама – бухгалтером, і в них були шахи, — розповідає Віктор Іванович. — Перші уроки я взяв у товариша та його мами. Незабаром відчув смак гри і став обігравати Валеру. Потім дещо читав, вивчаючи ази, стежив за чемпіонатами. У дорослому житті шахи не були у моїх пріоритетах, але мені подобалося в редакціях, де працював, організовувати шахові турніри – така рубка завжди йшла!

— Як ви увійшли до Міжнародної асоціації шахістів?

— Побачив її чотири роки тому, гортаючи стрічку Фейсбука. Почав грати і так захопився, що за перший рік зіграв понад тисячу партій, більше половини з яких виграв. Бувають дні, що гра не йде. А, буває, все ладиться, і на цій хвилі я можу сидіти за партіями до двох-трьох годин ночі.

— Які принципи організації ігор?

— Гравців ділять на дивізіони по 50 осіб. Я ставлю собі завдання не опускатися нижче 20-го місця, і завжди з цим справляюся. Навіть незважаючи на те, що часто відключають електроенергію, пропадає інтернет, гра припиняється. Іноді трапляються шахраї, які призвичаїлися при явному програші додавати час понад ліміт, присвоювати мою позицію собі. Довелося заблокувати 12 таких нахабників. Махінатори були із різних країн. Я всім написав: «Грайте чесно, як вимагають правила, і не ганьбіть свою країну». Тож перемоги дістаються нелегко. Я кілька разів посідав другі та треті місця. Нещодавній результат – перше місце та титул «Легенда».

— Але ви заради титулів ніколи не працювали, що мотивує?

— Створюється аура спілкування, адже грають шахісти всього світу. У мене були суперниками представники понад ста країн. Сьогодні, наприклад, грав із бразильцем та чилійцем. Уявляєте, мої суперники – по той бік Земної кулі!

Свого часу я з комп’ютером грав, але тут твій суперник – жива людина. Я вже відчуваю менталітет за манерою гри. Наприклад, якщо шахіст із Саудівської Аравії, де добробут громадян забезпечений великими запасами нафти, це впевнена у собі людина, у грі рішуча, часом надто впевнена. І ці риси суперника можна обернути проти нього.

— Тобто, доброго вечора, ми з України!

— Так, причому, багато гравців, судячи з фото, молоді здорові хлопці. А тут дід з України, але не поступається.

— Що дає гра в шахи в такому шанованому віці?

— У шахах — як у житті: неправильний хід зробив, і, вважай, програв. Треба бути зібраним, стежити за ситуацією на дошці, а це вимагає напруження і фізичного, і психологічного.

А тепер скажу про головне: заради чого граю? Коли починається нова партія, на екрані з’являється ім’я та портрет гравця, а поряд – прапор країни, яку він представляє. У мене з’явилася унікальна можливість представляти Україну по всьому світу. Нехай увесь світ бачить, що Україна є, вона живе, бореться та вміє перемагати! Граючи в шахи, я несу прапор України-неньки по всьому білому світу.

— Пам’ятаю, на початку великої війни ви дали хорошу прочуханку шахісту з країни-агресора.

— Так, 9 березня 2022-го комп’ютер підкинув мені в суперники росіянина. Він у брендовому вікні виставив не свій портрет, а череп з автоматом, мабуть, хотів узяти мене, ветерана ЗСУ, як кажуть у нас в Одесі, «на испуг». Але через п’ятнадцять хвилин отримав мат.

— А які ще партії, зіграні в житті, вам запам’яталися?

— Зустріч у Будинку офіцерів із гросмейстером Володимиром Тукмаковим, з яким я зіграв унічию. Запам’ятався сеанс одночасної гри на тридцяти дошках із кандидатом у майстри спорту Борисом Перевозчіковим: я став єдиним, хто завершив із ним партію внічию, інші програли. Тому Борис подарував мені свою книгу, яку написав для шахістів-початківців, вона в мене зберігається ось вже п’ятдесят років. Ще запам’яталася партія із Заслуженим тренером Міжнародної шахової федерації одеситом Михайлом Подгайцем. Він був секундантом у Анатолія Карпова, коли той в Іспанії грав із Гаррі Каспаровим. Я тоді працював редактором у газеті «Захисник Вітчизни» та запросив Михайла до редакції. Ми організували сеанс на п’ятнадцяти дошках, і я із ним зіграв унічию. Тоді Михайло подарував мені значок, який привіз із чемпіонату світу в Іспанії – він досі у мене зберігається.

…Ось так і накопичувалися у нашого старшого колеги значки та статуетки, книги та брошурки. Сподіваємося, що всі їхні історії будуть написані. 

Редакції та видавництва завжди чекають на вас, дорогий Вікторе Івановичу!