50 років разом: «Таке воно, наше щастя!»

Щаслива родина ― Борис Гофман і Світлана Непомнящая… Ми зустрілись на виставці, присвяченій морю. Там Світлана представляла свої світлини, де море ― наче живе. А ще читала власні вірші, теж про море.

В них син та двоє онуків. Теж щастя. Взагалі, слухати про радість та щастя під час війни ― це рідкість. Чи не така вже рідкість?.. Вони й справді щасливі. І, здається, не можуть один без одного. Посміхаються і тримаються за руки.

Їх вітали від щирого серця усі, хто прийшов на виставку. Навіть ті, хто їх не знав до цього дня. А як не привітати, якщо якась особлива аура чи енергетика відчувається поруч з ними. До цих людей хочеться доторкнутися душею.

Та й сама доля, здається, зробила все можливе, аби вони були разом:

―  Ми взагалі знаємо один одного з семи років, з першого класу. Зустрічалися ми з восьмого класу, з п’ятнадцяти років. Одружились, коли нам було по двадцять, ― розповідає Світлана.

Питаю про наболіле: як подружжя зустріло цю страшну війну? Вони обидва розповідають про той день. Кажуть, що хоча «в повітрі щось таке відчувалось» до 24 лютого 2022 року, та все ж таки звістка про початок війни стала страшною.

― Було дуже важко сприйняти це… До того ж, війна почалася в день народження Світлани. Був страх і жах… Багато знайомих виїхали з Одеси. У нас багато родичі живуть і різних країнах. Вони нас запевняли, що й нам треба їхати. Навіть кричали нам про це. А ми вирішили: з Одеси нікуди не поїдемо.

Вони обидва ― пенсіонери. Звісно, питаю про секрети їхнього сімейного щастя. От вони ― «секрети»:

― Оскільки ми любимо один одного, ми завжди поступаємося один одному. Чоловік у мене ловить рибу. А я пишу вірші, фотографую та займаюсь бальними танцями. Так, танцюю досі. Ми дозволяємо один одному займатися тим, що любимо.

Світлана зізнається: вірші почала писати завдяки чоловікові:

― Він був на рибалці. Я пішла гуляти. Дивлюся, яка краса довкола. І захотілося висловити це на папері…

От, думаю, як же вони щиро посміхаються, як дивляться один на одного! Дійсно, щаслива родина.

― Якби не разом, навіть не знаю, як переживати весь той жах, що коїться, ці обстріли, прильоти…  Особливо лячно було, коли все це вперше чуєш… Такий холод на душі! На початку це був жах. А тепер… Тепер звикли. До всього людина звикає… Ми поруч один з одним ― це дуже, дуже допомагає.

І знов разом зізнаються: «Мій чоловік мене завжди підтримує», «Моя дружина мене завжди підтримує»…

А як інакше?.. Інакше ― ніяк!

Таке воно ― їхнє щастя!..