Як в Україні спалахнула жива ватра

Цей документальний фільм був представлений вже на багатьох кінофестивалях, і всюди мав неабиякий успіх у публіки. Аншлаги та нагороди були у Києві — на фестивалях «Молодість» та «Docudays UA», в Торонтно (Канада) — на «Hot Docs», а також на фестивалі у Карлових Варах (Чехія). Ще одна сходинка до визнання — Одеський міжнародний кінофестиваль-2015, де стрічка отримала чергову нагороду. Чим саме «Жива ватра» так здивувала глядачів та професіоналів? Спеціально для нашої газети про секрети зйомки та особливості роботи над документальним кіно розповів режисер фільму Остап Костюк.

Стрічка довжиною у чотири роки

«Жива ватра» — це історія, яка прийшла до нас з Карпат. Там, у горах, живуть представники зникаючої у наш час професії — вівчарі. У центрі уваги фільму — три покоління: діду Івану вже виповнилося 82 роки, Василю — 39, а наймолодшому Іванку — всього 10. Аби розказати історію їхнього життя, яке тісно переплетено з вівчарством, документалісти витратили чотири роки. Проте режисер Остап Костюк не вважає цей термін занадто довгим.

— Я бачив фільм своїх колег-документалістів, які працювали ще довше. Вони знімають по сім-вісім років і не переживають стосовно часу, — стверджує режисер. — Тут головне — розказати якусь історію. Людське життя — воно складне… Знаєте, є такий принцип: чим гірше для героя, тим краще для драматургії, тому що тоді є перипетії, події, злети й падіння. Тобі треба лише дочекатися свого часу, зрозуміти і відчути, коли у людини відбуваються важливі події, і вчасно все зафіксувати.

Протягом майже всіх чотирьох років документалісти працювали за свій кошт. «Ми витягували гроші зі своїх сімей», — посміхаються вони. І лише наприкінці творчого процесу, коли сили вже були на межі, знімальну групу підтримало Держкіно України. Завдяки цьому роботу вдалося врятувати і довести до логічного завершення. І все ж таки найскладніше було не гроші знайти, а отримати довіру людей, головних героїв фільму.

— Домовитися про те, щоб люди пустили у своє життя, — це, можливо, й не проблематично. Але наскільки щирою буде ця розмова? Ось цього добитися — справді важко. Тут потрібно набратися терпіння, — радить Остап Костюк. — Ніколи не треба «перетискати», треба бути дуже делікатним до якихось живих процесів. І тоді ці двері поступово відкриваються. Ми знайомимося, розмовляємо. Я ділюся з людьми своїми глибокими переживаннями, а вони у відповідь хочуть поділитися своїми думками. І я вважаю, що усім цим процесом рухає саме довіра один до одного, яка виникає під час розмови.

Три секрети документального мистецтва

На Одеському кінофестивалі історія про вівчарів отримала спеціальний диплом від журі Національного конкурсу. Загалом цього року на фестивалі було представлено чимало документальних стрічок у різних категоріях, і серед них — багато українських робіт.

— Я думаю, що в української документалістики є шанси на розвиток. Не буває такого, щоб шансів не було. Навіть у такій ситуації, яка зараз склалася. Повністю незалежна робота документаліста як раз і полягає у тому, щоб не піддаватись на будь-які зовнішні ситуації. Наприклад, на наявність чи відсутність грошей, — вважає режисер Остап Костюк. — Документаліст знімає тому, що не може цього не робити. Але я думаю, що поки що у нас не має такої спільноти документалістів, чи взагалі кіношників. Нас мало, тому ми мусимо об’єднуватись, а не конкурувати.

Втім, на думку Остапа, останнім часом кількість людей, які намагаються зафіксувати події навколишнього світу, все ж таки стає більше. Але при цьому слід розрізняти реактивне документальне кіно (тобто миттєва реакція на те, що відбувається) та незалежне дослідження. Наприклад, документалісту не обов’язково слідкувати за тим, що саме зараз відбувається в соціальному і політичному житті. Він може у цей час вивчати зовсім інші, але не менш важливі явища.

Ще один важливий момент у роботі документаліста — виконати свою роботу максимально точно, але непомітно, не впливаючи на події. Так, у знімальної групи «Живої ватри» була справжня спокуса прикрасити «картинку».

— Фільм можна було б зробити більш екзотичним, більш привабливим. Можна було додати автентики, гуцульських вишитих орнаментів і таке інше, — згадує Костюк. — Але ми не хотіли робити такого прикрашання. Ми хотіли показати реальну історію: як люди одягаються, як вони живуть.

Зараз «Жива ватра» продовжує своє фестивальне життя. Але не виключено, що згодом з’явиться у широкому прокаті та на телеекрані.

— Для мене головне — щоб якомога більше людей побачили цю історію, — зізнається Костюк.

Цікаві факти:  

• Понад 400 годин відео було відзнято під час роботи над фільмом «Жива ватра».
• Назва «Жива ватра» для фільму обрана була недаремно. Є така давня традиція: на початку сезону найстаріший вівчар розводив вогонь, добутий тертям дерева. Цей вогонь, або ватра, мав палати і не згасати впродовж усіх чотирьох місяців і служив оберегом гірського вівчарства.

Пряма мова

— Коли усі в країні всі говорили про Майдан та АТО, знімали на цю тему фільми, ми працювали зовсім над іншим. Розумієте, події Майдану ще треба аналізувати. Можна знімати безкінечні фільми про кидання коктейлів Молотова, а можна аналізувати, що відбувалося у суспільстві у той момент. І я думаю, що класні фільми про Майдан з’являться лише тоді, коли час промине. Коли можна буде пояснити, як явище народилося, як воно досягло кульмінації і що це все нам дало. А зараз, коли ми все ще знаходимося у вирії подій, ми можемо спостерігати тільки за однією частиною нашої сучасної історії.

* ватра — вогнище, багаття.

Ирина Уманец