Жінка-капелан у ЗСУ: як одеситка Олена Жевець підтримує військових

Як завоювати довіру військових, коли ти приїжджаєш до них не з наказами, а з молитвою та готовністю допомогти? Журналістка «Одеського життя» Ольга Магазинська поспілкувалася з майором Служби військового капеланства ОК «Південь» Оленою Жевець.

Жінка пройшла шлях від волонтерки й бойового медика до офіцерки, а сьогодні підтримує захисників, їхніх близьких і родини полонених. В особистій історії капеланки — перші кроки на фронті, розмови про віру та страх, а також досвід, який пояснює, чому після завершення бойових дій психологічна й духовна підтримка військових залишатиметься необхідною.

Ключові моменти:

• Олена Жевець прийшла до військового капеланства через волонтерство та допомогу людям.
• На фронті вона починала з простих справ, поступово здобуваючи довіру бійців.
• Сьогодні капеланка підтримує військових різних поглядів і допомагає їхнім родинам переживати травми.
• Після війни її служіння стане ще потрібнішим тим, хто повертатиметься з фронту й полону.

Про службу військового капеланства

Жінка-капелан у лавах ЗСУ й досі залишається непересічним явищем, яке викликає подив у тилу. Проте для майора Служби військового капеланства ОК «Південь» Олени Жевець це свідомий і непохитний вибір.

2021 року був прийнятий Закон про військову капеланську діяльність для реалізації конституційного права військовослужбовців, працівників та членів їхніх сімей на свободу світогляду та віросповідання шляхом задоволення їх духовно-релігійних потреб.

На початку повномасштабного вторгнення у нього були внесено зміни. Згідно з документом, капелани повинні мати вищу богословську освіту, бути священнослужителями зареєстрованої в Україні релігійної організації, мати мандат від свого церковного керівництва.

Капеланам категорично заборонено видавати зброю та боєприпаси. За словами начальника Служби військового капеланства ЗСУ полковника Олександра Вовкотечі, ця служба на сьогодні представлена в усіх видах і родах військ Сил оборони України.

Захищати зі зброєю в руках: чому капеланство і військо сумісні

Медик, військовослужбовець, мати, дружина, капелан – життя Олени Жевець є багатим на події, зустрічі та посади. І все ж головним вона вважає у своєму житті служіння Богу та людям. 

Повномасштабне вторгнення Олена зустріла в Одесі. 

– Я прокинулася на світанку, як і всі, від вибухів. Чоловік заспокоював: «Спи, це якісь навчання». На момент 2022-го я стільки вже у житті чула звуків вибухів, що ні з чим їх не сплутаю. Тож зібралася і вирушила до ТЦК та СП. Мене взяли до роти охорони старшим бойовим медиком. Ротації, караули – все, як має бути, хоча до того я була волонтером і добровольцем-капеланом у війську, – згадує жінка. 

– Олено, не можу не поставити запитання, яке ви, напевно, чули багато разів: капелан і зброя, як це поєднується?

– Інколи вже й не пояснюю. Я не маю виправдовуватися за те, що пішла захищати свою країну. Мене взагалі дратує, коли деякі люди своє небажання служити виправдовують релігією. Звісно, служити та воювати можуть не всі, а ось допомагати захищати – всі. Зброю я взяла до рук як звичайний солдат, будучи капеланом-добровольцем, ще до штатного призначення на посаду капелана.

Від тюремного служіння до фронту: шлях Олени Жевець до Бога та армії

– До 2022 року вас у багатьох бригадах знали як капелана. Як ви ним стали?

– Спочатку я була тюремним капеланом. Знаєте, віруючим ніхто не народжується, це не спадкове. До Бога люди приходять через життєві обставини, інших людей. Віруючою я була завжди, але до служіння прийшла через свого теперішнього чоловіка. Я з дітьми важко переживала смерть першого чоловіка, дуже сильно захворіла. А чоловік, з яким я разом ось вже 14 років, мене підтримав, і молитвою, і справою. Так, через нього, моя віра зміцніла. Оскільки він також свого часу був засуджений (колишній кримінальний авторитет з Молдаванки), то наша релігійна громада допомагала ув’язненим. Коли чоловік попросив мене допомогти, я вагалася, навіть було трохи страшно. Але ж мій чоловік завдяки такій самій допомозі й Богу став іншою людиною, тож врешті я погодилась. І ні про що не жалкую, адже багато хто з моїх підопічних завдяки нашій духовно-психологічній допомозі змінили своє життя. 

– А як ви опинилися в АТО? 

– Ми займалися волонтерською діяльністю, паралельно я вчилася на капеланських курсах, пізніше закінчила духовну семінарію, маю магістерський рівень богослів’я. Отримала рукопокладення та благословення. Що більше я їздила до хлопців і дівчат на фронт, то більше переконувалася, що моє покликання – військо. 

«Бути капеланом і стати ним – не одне й те ж»: як завоювати довіру бійців на передовій

Олена переконана, що капеланство – це, насамперед, жертовність, а не просто білий комірець та Біблія. 

– Як захисники сприймали ваші розмови та про що говорили найчастіше?

– Перш ніж із тобою говоритимуть, і говоритимуть відверто, треба, щоб тобі почали довіряти, в ідеалі – поважати. Тож починала я… з прання речей. 

– Навіщо?

– Я приїхала побути поруч із захисниками однієї бригади, вона тоді стояла у Павлополі. У підрозділі чи то не було кухаря, чи він десь поїхав. Командир попросив, я не відмовила. А тут дивлюся, хлопець поранений. Йому речі треба випрати, а він не може. Допомогла. Так, потроху, мені почали довіряти та розповідати, просити поради. Хоча я не даю порад щодо поведінки і життя людини, але розказую про їх наслідки. Я просто молюся разом із людиною, просимо сили в Бога, обговорюємо складні життєві ситуації. Взагалі, капелану важливо стати частиною підрозділу, якийсь час жити поруч, ділити проблеми. Насправді важливо відчувати момент, коли можна і потрібно говорити. Дивитися, чи люди стомлені, чи роздратовані, чи потребують вони зараз розмови взагалі. 

– Чи є табу у вашому служінні?

– Є. Коли чоловік мені симпатизує або я відчуваю, що ну не можу я з цією людиною працювати, – тоді передаю іншому. Але якщо мова про підрозділ – тут мої бажання значення не мають, це мій обов’язок. Зазвичай не обговорюю політику, віру, не сперечаюся і не даю порад, коли мене не просять.

Міжконфесійний мир та робота з травмами: про що найчастіше говорять військові

– Люди ж належать до різних релігій, конфесій. Хто до вас приходить найчастіше? 

– На війні це взагалі неважливо. Я представниця євангельської церкви, але молюся за всіх і з усіма, навіть атеїсти до мене приходять. Все просто – людина хоче й приходить: хтось за словом Божим, хтось просто поговорити. До речі, немає проблем і в тилу між служителями різних конфесій. Ми проводимо спільні молебні під час заходів, державних свят тощо. Бог один, саме про це потрібно пам’ятати. 

Через деякий час після початку повномасштабного вторгнення Олена знову повернулася до капеланської діяльності. У частині, де вона служила, був потрібен капелан, але не було людини з відповідним досвідом та освітою. Олені запропонували виконувати обов’язки капелана, вона погодилася. Разом із посадою на жінку чекав великий іспит – запустити роботу Служби військового капеланства. Олена згадує, що це було дуже важко і відповідально, але водночас – цікаво. Завдяки Богу і допомозі старших офіцерів ОК «Південь», підтримці Служби військового капеланства це вдалося.

– Чим займається капелан на фронті, зрозуміло. А чим займається Служба військового капеланства тут, в Одесі?

– Згідно із Законом, основне – задоволення духовно-релігійних потреб. Загалом ми працюємо за чотирма напрямками, а саме: душпастирська опіка, релігійно-просвітницька, соціально-доброчинна та консультативна робота. Проте чим би ми не займалися, маємо пам’ятати, що головне – це турбота про людину. Якщо я йду підтримати мобілізованих на збірний пункт, залишаю свої контакти і супроводжую людину вже далі, на фронті. Коли я на «Дзвоні пам’яті» (акція, під час якої відбувається вшанування загиблих захисників. – Прим.ред.) – намагаюся підтримати рідних. Взагалі з родичами я багато працюю. Один із хлопців був у полоні, ми з його дружиною чекали захисника майже три роки. Слава Богу, дочекалися.

– А які найчастіші запити від військовослужбовців?

– Здебільшого це непропрацьована травма: і в хлопців, і в їхніх рідних, а ще страх, несприйняття як війни, так і миру. 

– Це як? 

– Людина повернулася вже іншою, а сім’я чекала на ту, колишню особистість. Ось вам і причина для конфлікту. Або мобілізовані. Людина ж для війни не народжена. Є в мене хлопчина знайомий, хотів утікти ще у центрі комплектування. Непоганий юнак, але в нього дівчина була вагітна, переживав, якщо загине, що тоді вона з дитиною? Я пообіцяла йому молитися за нього, за дівчину, за дитину, поговорила, намагалася заспокоїти. 

– І як? 

– Кринки пройшов, геройський хлопчина і батько вже. 

– Після війни ви залишитеся капеланом?

– Сподіваюсь, я без цього вже не можу жити. Капелани після війни будуть ще більше потрібні. Повернуться захисники, колишні полонені, ці душі вилікувати буде непросто. 

– Гадаєте, вийде?

– Впевнена, Бог здатний змінити життя. Головне – вірити. 

 Довідка «ОЖ»: коли відзначають День військового капелана

Традиційно у світі День військового капелана відзначають 12 жовтня на честь святителя Мартина Милостивого, єпископа Турського, якого вважають засновником військового капеланства. 

Восени цього року Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій подала до Президента України пропозицію – зробити 12 жовтня державним святом – Днем військового капелана.

Раніше ми розповідали про духовні принципи одеського капелана на фронті – ненависть у бою, прощення після.

Читайте також: Військові капелани України – хто вони і навіщо потрібні армії