З окопу до шкільної дошки: як ветеран із Балти повернувся до учнів

Ключові моменти:

• Вчитель Андрій Вербецький із Балти після трьох років служби та важких боїв повернувся до школи.
• Під Бахмутом він дістав поранення, рятуючи побратима, а згодом пережив ще одне поранення.
• Тепер ветеран викладає «Захист України» в Балтському ліцеї № 1, передаючи учням практичні навички та власний досвід війни.

Рішення було миттєвим: «Йду до військкомату»

Для Андрія Вербецького відправною точкою, яка змусила залишити мирне життя і вчительську роботу, стали перші дні повномасштабного вторгнення. Жахливі кадри з Бучі та Ірпеня, що сколихнули світ, закарбувалися в пам’яті назавжди. Рішення стати на захист Батьківщини було миттєвим.

Вдома Андрій поставив дружину перед фактом. Колегам у школі коротко сказав: «Йду до військкомату». Дружина Ірина плакала, вмовляла, серце розривалося від страху за коханого. Але вона благословила й  відпустила.

Так учитель став солдатом 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Отримав поранення, рятуючи побратима під Бахмутом

Своє перше поранення Андрій Вербецький отримав на одному з найважчих напрямків – під Бахмутом. Завдання було критично важливим: стримати ворога і не дати йому перерізати стратегічну трасу, якою трималося все забезпечення українського гарнізону в місті. Цією дорогою йшли боєприпаси, провізія, нею ж вивозили поранених. За цей клаптик землі точилися запеклі бої.

Під час чергового шквального обстрілу підрозділ Андрія потрапив під удар. Поруч стікав кров’ю побратим. Не вагаючись ні секунди, вчитель надав пораненому першу допомогу і почав вогнем прикривати його відступ, забезпечивши евакуацію до своїх. Але коли відходив сам, отримав важке поранення уламком у голову.

Вдруге його було поранено пізніше, під час виконання складного технічного завдання, коли допомагав підрозділу розібратися з ворожими безпілотниками, що коригували вогонь по наших позиціях. Попереду на воїна чекало довге лікування та важкі місяці реабілітації – спочатку в Кривому Розі, а потім у Дніпрі.

Коли знаєш, що вдома на тебе чекають

– Чимало моїх побратимів залишилися там, на полі бою, назавжди, – каже пан Андрій. – А мене врятувала якась мить, якась вища сила.

У шпитальних стінах найкращими ліками стала родина. Поруч була Ірина. Її турбота, присутність і ті самі «правильні» слова не давали впасти у відчай.

Коли воїн – колишній учитель – вирушав на бойові завдання, у нього завжди була лише одна провідна зірка.

– Мета була одна-єдина: повернутися живим. Знав, що вдома чекають, і я обов’язково маю обійняти дружину і донечку Софійку. Тепер у нас уже дві донечки – Софійка та Еммочка! – щасливо посміхається чоловік, і в його очах з’являється особливе світло.

Найважче прощатися з тими, з ким ділив один бліндаж

Андрій Вербецький пішов на війну солдатом-стрільцем. Згодом йому довірили командування взводом, потім – ротою. За три роки він пройшов шлях від рядового бійця до старшого лейтенанта та заступника начальника штабу.

Після важких поранень Андрій отримав групу інвалідності та мав повне право звільнитися з армії. Проте він не міг залишити своїх. Ще два роки чоловік продовжував служити, керуючи підрозділами у найгарячіших точках. І лише після Харківського напрямку у 2025 році підірване здоров’я остаточно нагадало про себе. Офіцер усвідомив: організм більше не витримує надлюдських навантажень. І прийняв рішення про демобілізацію.

Найважче було прощатися з тими, з ким ділив один бліндаж.

– Військове братерство – це щось, що неможливо пояснити цивільним, – каже Андрій Вербецький. – Це коли хлопці готові йти  один за одного до кінця. Вони зажди підстрахують. Як би скрутно не було, навколо – суцільне пекло і важкі бої, але побратими завжди  знаходили привід для жартів та гумору. Цей фронтовий оптимізм і допомагає вижити.

Навчає навичкам, які набув власним досвідом

Повернення до мирного життя стало для ветерана новим викликом. Багато військових після фронту зіштовхуються з глибокою кризою самовизначення, і пан Андрій не став винятком. Психологічно перший рік після демобілізації виявився надзвичайно непростим: адаптація, пошуки нового себе, спогади, які не відпускали. Проте величезна підтримка родини надавала сил.

Повернення Андрія Вербецького до роботи в рідному ліцеї стало подією для всієї громади. Колеги та учні зустріли вчителя-героя з неймовірною радістю.

– Одні мої учні вже закінчили школу, інші подорослішали і трохи забули мене, – згадує учитель.

Проте всі підлітки захоплено підходили та віталися із загартованим боями викладачем. Сам пан Андрій зізнається, що його сприйняття професії після пережитого змінилося кардинально.

– Тепер все те, чому я навчав, маючи здебільшого теоретичні знання, я пережив на собі, – каже старший лейтенант Вербецький. – Я маю власний досвід, за який заплачено дуже високу ціну. І моя мета сьогодні – навчити дітей, які є майбутнім України, захищати себе та свої родини. Навіть у цивільному житті всяке трапляється, і навички надання першої допомоги ніколи не завадять. Ну а якщо, не дай Боже, їм колись доведеться взяти до рук зброю, вони мають бути готовими захистити свій дім.

Про виховання в реаліях війни

Що, на думку ветерана, є головним принципом виховання у сьогоднішніх реаліях?

– Найкраще виховання – це виховання через власний приклад, через дію. Замість голосних розмов про любов до України має бути реальна допомога. Коли клас організовує благодійні ярмарки, збирає кошти для ЗСУ, плете маскувальні сітки чи виготовляє окопні свічки – діти відчувають себе частинкою великої справи. Справжня любов до країни виростає з малого: з прибраного парку, допомоги тваринам, благоустрою власного двору чи турботи про літнього сусіда, – впевнений Андрій Вербецький.

А ще вчитель акцентує на великому значенні лагідної українізації школярів через клуби настільних ігор, кіноперегляди, розмовні платформи.

– Діти мають усвідомити, що мова – це відображення нашої історії, гідності, світогляду. Спілкування українською – це насамперед те, за що ми боремося, це шана хлопцям, які просто зараз виборюють нашу свободу на передовій.

«Мрію, щоб всі наші хлопці повернулися додому»

Про що ж вчитель із бойовим досвідом мріє найбільше?

– Мрію, щоб якнайшвидше закінчилась війна і щоб абсолютно всі наші воїни повернулися додому. І ті, хто вважається зниклим безвісти. І ті, хто залишився лежати в полях, – щоб їхні тіла повернули і рідні змогли їх гідно поховати та приходити до них на могили. А ще я хочу, щоб Україна була по-справжньому незалежною і стала однією з найсильніших держав світу.

Андрій Вербецький розповідає своїм учням про війну чесно, без прикрас. Щоб вони виросли сильними, передали цю правду наступним поколінням і завжди, за будь-яких обставин, уміли відстояти свою землю.

За вагомий особистий внесок у розвиток молодіжного руху, захист суверенітету та територіальної цілісності, патріотизм, активну волонтерську і громадську діяльність Андрій Вербецький Указом Президента України нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Церемонія нагородження відбулась під час регіонального заходу «Форум освітян півдня» в місті Одеса. Коли Герою вручали нагороду, зал аплодував стоячи.

Раніше ми розповідали, що вчитель з Одещини не зміг повернутися до школи та як поранений ветеран відновлює життя.

Нагадаємо, фельдшерка Інна Чорненька з Байбузівки на Одещині повернулася до служби після поранення.