«Я бачу дерева, я бачу сонце, і я щасливий»: що розповів звільнений із російського полону військовий з Одещини

Як вчитель став піхотинцем

З перших днів великої війни вчитель історії Балтського ліцею №3 та виховник осередку скаутів «Пласт – Балта» пішов добровольцем до військкомату і сказав, що хоче стати до лав Збройних сил України. Він потрапив до роти охорони, потім до Одеського навчального центру і до 110-ї механізованої бригади. Так вчитель став воїном.

Потім був Донецький напрямок, а там – пекельний бій і полон.

– Під Авдіївкою, біля села Веселого, де ми тримали оборону, 22 березня 2023 року було зовсім невесело. Ми з побратимом Дмитром Медзяновським («Одеське життя» розповідало про воїна Дмитра Медзяновського в №7 від 12 лютого. – Прим. ред.) були на одній із найгарячіших ділянок фронту. Після повернення з позиції мали їхати у відпустку додому, – каже Володимир.

Ворог гатив щільним артилерійським вогнем по наших позиціях. Їхні дрони і танки кошмарили постійно. А 26 березня ворог розпочав штурм. І навіть коли на допомогу прийшли хлопці, нашим бійцям не вдалося вистояти. Противник відтіснив їх у бліндажі, де зав’язався жорстокий бій. У наших – двоє загиблих, троє поранених, серед яких і Володимир Жиленко.

У Володимира було тяжке поранення руки, відкрилась кровотеча.

 – Нас брав батальйон «Восток». Його солдати над нами не знущались. Мене конвоював той, якого я поранив у голову. І він під час розмови навіть не приховував, що задоволений, що отримав поранення, та сподівався на евакуацію. Серед ворожих солдатів був виходець з України. Він запропонував зробити відео, пославшись на те, що вони зацікавлені в обмінному фонді. Мовляв, нехай ваші рідні побачать, що ви живі, – згадує Володимир.

У полоні втратив понад тридцять кілограмів

Про те, що він живий і в полоні, рідні Володимира Жиленка дізнались саме із цього відео. А далі довгих 800 днів надії й очікування. Не було зв’язку, не було жодної звісточки від сина, чоловіка і батька. Дізнавались про полонених від таких самих полонених, які повертались додому.

Також тримали зв’язок зі службою реінтеграції і Службою безпеки України, які працюють над визволенням військовополонених та передають близьким, в яких місцях знаходяться їхні рідні, скільки їх і як Україна повертає їх додому. Також брали участь у мирних акціях на підтримку військовополонених та зниклих безвісти.

А в цей час Володимир перебував у донецькому госпіталі. Потім – колонія для військовополонених на Донеччині та табір в Оренбурзькій області.

– У шпиталі мені надали медичну допомогу та одягли апарат на руку, на якій у мене тризуб. Це татуювання я зробив 2014 року, – розповідає Володимир. – Напевне, через моє поранення та каліцтво мене не залучали до надмірної фізичної праці. У полон потрапив, то важив 95 кілограмів, а приїхав додому – 63. Судіть самі, як нас годували.

Що з його товаришами, Володимир не знав, адже військовополонені були розкидані по різних таборах. А про свого побратима і земляка Дмитра Медзяновського випадково дізнався від хлопця, який займався списками військовополонених. На той час Дмитро був у Горлівці. А згодом він почув, що Дмитро ішов на обмін і вже вдома.

– Ми раділи за кожного і кожен з нас надіявся на обмін і чекав його. Були раді бодай якій інформації. Хай би всі скоріше повернулися додому.

Тепла зустріч на рідній землі

Володимир розповідає, що 8 червня, ввечері, їх забрали. Потім дали підписати документи і наказали переодягтися у чистий одяг.

– Тоді ми зрозуміли, що, напевне, буде обмін. Нам зав’язали очі й руки, щоб ми не могли орієнтуватися у просторі і щоб вони могли нас контролювати. А коли нам розв’язали руки і відкрили очі, я побачив білоруські номери на автобусах і зрозумів, що ми в Білорусії. Це було місто Гомель. А звідси рукою подати до України.

Хлопців, котрі поверталися із полону, везли автобусами додому. І впродовж всього шляху на території України їх вітали міста і села. Люди виходили з прапорами, з їжею та квітами.

– Такої теплої зустрічі ми не очікували. Знаєте, було дуже щемно, – зізнається Володимир.

І хоч воїн вже на українській землі, мала батьківщина ще й досі чекає на свого сина. Чекають колеги й учні, друзі й добрі знайомі, чекає вся Балтська громада. Коли прийде жадана зустріч, залежить від завершення реабілітації, яка передбачає ще складну операцію на руці.

Нехай всі дочекаються світлої години

Найніжніші почуття любові до батьків, до дружини Аліни і своїх донечок Володимир проніс крізь полон, крізь біль і муки. Саме ця любов давала сили, віру і надію. І після повернення в Україну він відновив свою сторінку у Фейсбуці поетичним зверненням до своїх донечок. Адже заради їх майбутнього він пішов боронити рідну землю.

 «Це двоє моїх янголяток…»

Я навіть не знаю, що більше в ціні:

Квітуча весна чи гарячеє літо.

Обирать не прийдеться, напевно, мені:

Обидві пори принесли мені діток.

Знав і раніше, та вже на війні

Зрозумів, як безцінний той спадок,

Що з Божої ласки дістався мені, –

Це двоє моїх янголяток.

Я пройду крізь біль і вогні,

Сивиною покриються скроні.

Майбутнє Вкраїни всміхнеться мені,

Як сьогодні всміхаються доні.

– Я бачу дерева, я бачу траву, я бачу сонце і навіть бур’яни, і я щасливий, – сказав під кінець нашої розмови герой.

І я не стримала сліз, уявляючи, крізь яке пекло йому довелось пройти.

А мій візаві сказав:

– Не плачте. Не хочу, щоб хтось засмучувався, коли я щасливий. Мої дівчатка повиростали, дружина стала сильною жінкою, батьки  – живі-здорові. Знаєте, повернення додому – це було для мене найкраще і найболючіше дежавю. Адже щодня у полоні я уявляв своє повернення в Україну. І сьогодні чекаю повернення всіх полонених і зниклих безвісти додому. І вони там чекають. Вірю. Кожен дочекається світлої години. Бо ми боремось за свободу.

***

Ще один воїн повернувся додому, вписуючи героїчні сторінки боротьби українського народу за волю в історію України. Воїн, який мріє про мирне життя і продовження місії вчителя.

Довідка «ОЖ»

До великої війни Володимир Жиленко був не тільки вчителем історії, а й виховником та виконував обов’язки керівника Балтського осередку «Пласт», який належить до Національної скаутської організації України «Пласт».

Основним напрямом діяльності пластового осередку була і залишається виховна робота. У гуртках та куренях вихованці здобувають знання з туризму, спорту, надання першої медичної допомоги, військової справи та інше.

Також пластуни беруть участь у благодійних акціях, зборах коштів для допомоги армії та інших соціальних проєктах.

Читайте також:

• В очікуванні команди «до бою»: що повертає до життя зенітника з села Троїцьке на Одещини
• Дев’ять діб пекла: про останній бій Романа Маргази і його побратимів