Виїхати – означало врятувати життя. Повернутися – означало взяти відповідальність за своє майбутнє. Ці дві історії – про українських жінок, які пройшли шлях евакуації, життя за кордоном і втрат, але згодом зробили свідомий вибір повернутися в Україну. Не тому, що тут безпечно. А тому, що тут – дім, і тут вони можуть бути собою.
Ключові моменти:
Українські жінки, які виїхали за кордон через війну, свідомо повертаються в Україну, попри небезпеку, обираючи відповідальність за власне життя та майбутнє дітей.
Еміграція часто супроводжується відчуттям тимчасовості, втратою професійної ідентичності та життя «на паузі», що психологічно виснажує.
Для матерів вирішальним чинником повернення стає потреба, щоб діти зростали у своєму культурному, мовному й родинному середовищі.
Повернення під час війни є не запереченням ризиків, а способом відновити контроль над життям, цілісність і внутрішню стабільність
Олександра Ткаченко виїжджала з Києва майже інтуїтивно. За кілька днів до повномасштабного вторгнення їй зателефонував брат – він служить у поліції – і наполіг: треба зібрати документи, дітей і їхати до батьків у Київську область. Чоловік був категорично проти, називав це панікою. Але Олександра поїхала.
Через два дні почалася війна.
Перші тижні за містом була постійна напруга, тривожні дзвінки, новини про танки в Києві. Коли стало зрозуміло, що чекати далі неможливо, Олександра з двома дітьми вирішила виїжджати потягом. Одна валіза на трьох. Евакуаційний вагон, переповнений дорослими людьми, дітьми, тваринами. Одна полиця – на всіх.
– Я пам’ятаю, як сиділа в ногах у дітей і думала, що нам ще пощастило. Бо багато хто їхав стоячи, – згадує жінка.
Спочатку був Захід України, згодом – Чехія. Там Олександра прожила понад рік. Вчила мову, отримувала гуманітарну допомогу, водила дітей у садок і школу. Старшому сину було особливо важко: нова мова, нова система, непросте ставлення однолітків. Молодший мав харчові обмеження, і це означало постійну логістику, ранні повернення з садочка, неможливість повноцінно працювати.
Фінансово було складно. Чоловік рішення не підтримав і допомоги не надавав. А згодом Олександра втратила батька – у нього була онкологія. Мама повернулася в Україну, бо брат Олександри з першого дня служив у поліцейській бригаді й залишався тут.
– Я жила ніби на паузі. Ні там, ні тут. І зрозуміла, що так не можу далі, – каже вона.
У квітні 2023 року Олександра повернулася в Україну з дітьми. Закрила всі програми допомоги, страхування, завершила всі формальності. Майже одразу подала на розлучення – усвідомлено.
Повернення не було простим. Потрібно було налагодити побут, школу, садок, роботу, знайти новий ритм життя в умовах війни. Але саме тут Олександра відчула, що знову тримає кермо у своїх руках.
Сьогодні жінка працює прессекретаркою в Міжнародному інституті післядипломної освіти, який готує психологів для роботи з військовими, ветеранами та їхніми родинами. Це робота зі змістом, відрядження, професійний розвиток. Вона живе разом із мамою, виховує двох синів – Даню і Руслана – і вперше за довгий час говорить про баланс.
– Я більше не чекала, що хтось вирішить за мене. Я зрозуміла, що можу сама. І це дало величезне відчуття внутрішньої свободи, – підкреслює Олександра.
Ірина Долматова виїжджала з України в перші місяці війни. Як і тисячі інших матерів, вона думала передусім про дітей – про сон без сирен, про можливість навчатися без перерв і тривог.
За кордоном було спокійніше. Школи працювали, життя мало чіткий розклад, дні були передбачуваними. Але разом із цією передбачуваністю з’явилося інше відчуття – порожнечі.
– Усе було логічно, правильно. Але я весь час відчувала, що живу не своє життя, – каже Ірина.
Діти швидко підхопили мову, але все частіше питали про дім. Про бабусь і дідусів, про друзів, про свою кімнату. Ірина помічала, що вони наче адаптуються, але не вкорінюються.
– Я ловила себе на думці, що хочу, аби вони росли серед своїх. Щоб не пояснювали, хто вони та звідки, – говорить вона.
Рішення повернутися не було імпульсивним. Ірина зважувала ризики, слухала новини, сумнівалася. Але з кожним місяцем ставало зрозуміліше: без відчуття дому немає відчуття майбутнього.
Повернення в Україну стало для неї поверненням до живого життя – складного, тривожного, але справжнього. Тут знову з’явилися сенси, плани, рух.
– Так, тут війна. Але тут я відчуваю себе цілісною. І діти – теж, – впевнена Ірина.
Психологиня Ірина Ємельянова наголошує: у рішеннях жінок повернутися під час війни дуже рідко йдеться лише про сміливість або патріотизм. Частіше – про глибокі психологічні механізми.
– Для жінок дім – це не абстрактне поняття і не географія. Це система зв’язків: діти, родина, щоденний ритм, відчуття контролю над побутом і життям загалом. Коли ці зв’язки розриваються, жінка швидше відчуває внутрішній розпад, – пояснює експертка.
За її словами, в еміграції багато жінок опиняються з відчуттям «тимчасовості»: тимчасове житло, тимчасова робота або її відсутність, тимчасовий статус.
– Жіноча психіка гірше переносить стан постійної невизначеності. Якщо чоловіки частіше концентруються на зовнішніх цілях: заробити, утримати, вижити, то жінки більше орієнтовані на цілісність життя: щоб було зрозуміло, як виглядає завтрашній день, – стверджує Ірина Ємельянова.
Окрему роль відіграють діти.
– Матері дуже чітко відчувають, коли дитина адаптується лише поверхнево. Коли вона наче «справляється», але втрачає коріння, мову, почуття належності. І тоді включається глибокий материнський інстинкт – повернути дитині середовище, де вона може бути собою без пояснень.
Ще один важливий чинник – втрата або трансформація ролей.
– За кордоном багато жінок різко втрачають професійну ідентичність. З сильних, самостійних вони стають тими, хто залежить від допомоги, рішень системи, інших людей. Повернення – це спосіб знову відчути себе суб’єктом, а не об’єктом обставин.
Ірина Ємельянова підкреслює: повернення – це не заперечення небезпеки, а форма активної адаптації.
– Коли жінка повертається, вона не ігнорує ризики. Вона обирає реальність, у якій може діяти, впливати та будувати. І саме це дає психіці більше стабільності, ніж умовна безпека без сенсу.
*****
Вони повертаються не тому, що не бояться.
Вони повертаються, бо не хочуть жити «на паузі».
Українські жінки сьогодні – це про внутрішню силу, відповідальність і любов до Батьківщини без гучних слів. Про здатність будувати життя навіть тоді, коли навколо війна. І, можливо, саме з таких рішень – тихих, особистих, дуже сміливих – складається наша незламність.
Читайте також:
Після забруднення моря в Одесі були врятовані сотні птахів, але зараз зоопарк не справляється з… Read More
Атаки на порти, екологічний удар по Чорному морю та психологічний тиск на цивільних — усе… Read More
В Одесі та області 26–27 грудня погіршаться погодні умови. Снігопад знизить видимість на дорогах, а… Read More
Дрони, балістика, крилаті ракети КАБи... Одещина ось вже другий тиждень перебуває практично під безперервним вогнем… Read More
Місто Арциз на Одещині опинилося в енергетичній ізоляції після масованого удару РФ — ключову підстанцію… Read More
В Одесі різко погіршилися погодні умови — у місті пішов сніг. Міські служби перевели в… Read More
