«Творчість врятувала мене»: одеський художник Анатолій Кравченко — про втрату, війну і новий етап у 70 років

Ключові моменти:

• Народному художнику України Анатолію Кравченку виповнилося 70 років;
• Художник зізнається, що після втрати дружини творчість стала для нього способом пережити трагедію та продовжувати працювати;
• Під час війни митець разом із родиною займався волонтерством і продавав картини, щоб допомагати військовим;
• Сьогодні він працює над розвитком мистецького проєкту «Море акварелі» та підтримкою молодих художників.

Матеріал підготовлено на основі авторського інтерв’ю з народним художником України Анатолієм Кравченком. Розмову з митцем провела журналістка Марія Котова, яка записала його спогади про творчий шлях, родину, війну та сучасні мистецькі проєкти.

Ми жили заради творчості

— Ви якось сказали, що вважаєте: сімдесят років — це початок чогось
нового…

— Так, нового. У житті — само собою. Як би не складалося. Для мене втрата
дружини — це був удар, від якого довго приходив до тями. Галина для мене була всім:
подругою, дружиною, людиною, з якою було пов’язане все життя. Але життя
продовжується. І творчість теж. Ми жили заради творчості, допомагаючи один одному.
А тепер я навчився жити сам: допомагаючи собі, рідним, близьким, дітям. У мене троє
дітей, четверо онуків. Є кому допомагати, є заради кого жити далі. Не тільки творчістю.
Повноцінно, абсолютно.

— Скільки у вас робіт? Ви їх рахуєте?

— Я навіть не рахую тих робіт, які просто роздаю хорошим друзям, знайомим,
тим, кому вони подобаються і кому я симпатизую. Знаю, що для них це важливо —
мати роботу певного автора. Людина отримує не просто картину, а енергетичний
згусток позитивних емоцій.

— А якщо на картині щось страшне, жахливе, негативне?

— Але ми, проходячи негативні етапи життя, виносимо з них дуже багато
позитивного, що дає можливість жити далі. От дивіться, повертаючись до Галини.
Колись ми з нею розписували багато церков і храмів Одеси. Остання наша спільна
робота — фрагмент Пантелеймонівського храму. І коли Галина відійшла в інше життя
— це, звичайно, трагічна сторінка. Людина, яка любила, яка жила… Ми жили один для
одного. Але я зрозумів: там їй краще. Треба було це осмислити. Минуло три роки. І
лише тепер я розумію, що не можна нескінченно плакати над трагедією. Коли це
стосується близької людини — це надзвичайно важко. Але через такі художні твори ми
приходимо до розуміння, що все треба переосмислювати в позитивному плані. Бо зерна
життя закінчуються. А коли ми тут дуже сильно плачемо, вони там теж плачуть — і їм
важко.

Воно само пишеться

— Творчість для вас ― як професія, як наснага, як саме життя?

— Це легко. Творчість — це не розкіш, це необхідність жити. Моцарт писав
легко, йому все давалося. Звичайно, були життєві проблеми. Але ти отримуєш
задоволення. Якщо ще й наділений Божою ласкою — воно само пишеться. У системі
академічної освіти нас учили малювати професійно. Але на етапі завершення навчання
викладачі казали: забудь усе, чого ми тебе навчили, повернися до дитинства, малюй як
дитина. Дитячі малюнки приваблюють саме тим, що діти малюють просто тому, що їм
це подобається. Там є енергетика емоцій, відчуття, ставлення до мотиву. І це людям
цікаво. Не те, що можна просто сфотографувати.

— А що для вас Україна?

— Україна — це дідусь, бабуся, мама, батько, рідні. Це те, що треба захищати.
І мені від них теж щось потрібно. Це базова основа, куди можна сховатися від проблем
життя. Творчість — це розкіш, колосальна розкіш. Я повинен створити продукт, який
когось зацікавить, продати його, щоб мати базову основу і рухатися далі.

— Як війна вплинула на вашу творчість?

— Війна забрала Галину. Але творчість мене врятувала. Я виходив у поле,
малював, малював, малював. Перейшов на мініатюру. Ми з Галиною з перших днів
війни волонтерили: продавали картини за копійки, купували на складах шкарпетки і
відправляли на фронт. Якось у Коблевому отримали тисячу чи півтори гривень, а в
автобусі їхали солдати з Донеччини — обірвані, знесилені. Дочка каже: «Папа, давай
відддамо їм». І віддала всі гроші. Ось так ми були частинкою суспільства, яке не
захотіло стати рабами.

Політ, що триває

— Ваші діти — художники?

— Так, усі троє — професійні художники. Старший син — монументаліст.
Вони не подібні ні на мене, ні на Галину. Вибрали свій шлях. І це велика гордість — що
пішли нашими стопами, але власною дорогою.

— Що зараз? Над чим працюєте?

— Веду проєкт «Море акварелі» — бієнале, яке існує з 2016 року. Тепер воно
носить ім’я Галини Кравченко. Розглядається питання про створення премії у трьох
номінаціях. Це важливо не тільки для мене — це важливо для Одеси.

— Творча мрія?

— Сидіти і малювати. Найменша нагода — беру тюбик, пензель. Це бажання
малювати — рушійна сила. Все інше — наслідок. Хочеться іноді і шматок хліба з’їсти.
Але паровоз — це бажання творити. Воно йде попереду.

Анатолій Кравченко дивиться на свої роботи й каже:
— Коли людина дивиться на картину і відчуває, що живе в ній — це
найцінніше. Енергетика, відчуття, ставлення до мотиву. Це те, заради чого варто жити.
І тоді розумієш: 70 років — це не вік. Це лише новий етап польоту. Це час, коли душа
вже не питає дозволу, а просто летить. Бо творчість — це не розкіш. Це необхідність
жити…

І Анатолій Кравченко живе саме так: малюючи, згадуючи, люблячи,
захищаючи, віддаючи. І в кожній його роботі — частинка того світла, яке він отримав
від Галини, від дітей, від Одеси, від України. І яке тепер віддає нам.

З днем народження, майстре! І хай політ триває. Довго. Яскраво…

Раніше ми повідомляли, що трьох відомих одеситів нагородили премією Гельмана.

Ще наше видання розповідало про пластичну театральну виставу “Носороги”, яку поставили в Одесі.

Читайте також про незвичайний фотопроєкт за «Лісовою піснею», який показали в Одесі.

Фото авторки