Щоденник переселенця: «Як тільки Україна переможе, ми одразу повернемося»

Єлизавета, 22 роки:

Я взагалі з Дніпра, і коли почалася війна, я була вдома з родиною. Пам’ятаю, що 24 лютого у 6.00 ранку до моїй сестри зателефонував шеф і повідомив, що в країні війна. Перше, що тоді спало на думку — це страх за життя моїх близьких, тому що, наприклад, моя сестра із племінником сиділи під обстрілами у військовому містечку.

Виїхати з країни було дуже спонтанне рішення. Настільки спонтанне, що мій тато 3 березня, на восьмий день війни, каже: «Через годину виїжджаємо на вокзал». Чому вирішили їхати? Тому що в черговий раз по Дніпру вдарила ракета. Крім цього всі залишилися без роботи, а жити за щось треба.

Спочатку ми виїхали до Львова, а потім вже до Польщі. В Польщі вирішували, куди їхати далі. В нас було два варіанти — Німеччина, або Швеція. В кінці вирішили обрати Німеччину тому, що на той час тут ще не було так багато біженців, як у Польші. Тай у Німеччині легше знайти роботу. Виїхали — я, мама, три мої молодші брати, сестра та моя подруга з Одеси.

Дорогу пережили, але було дуже складно. Коли ми приїхали до вокзалу Дніпра, там була купа людей, всі панікують, кричать, штовхаються. Ми дивом потрапили на евакуаційний потяг до Львова. У купе нас було 16 чоловік, всі сиділи по чотири людини на полиці, також люди сиділи у коридорах. Їхали ми так майже добу. За час поїздки проїжджали певні небезпечні ділянки, та провідники казали вимкнути геолокацію, відключити світло та зачинити штори у купе. Коли ми доїхали до Львова, стали шукати варіанти, як доїхати до кордону. Через знайомих дізналися номер хлопця, який возив людей до кордону, домовились з ним, та чекали його ще кілька годин, поки він повернеться з кордону.

Добиралися до кордону ми сім годин, були величезні затори — багато машин, автобусів, фур. Далі на нас чеках піший перехід кордону, ми встали у чергу та прочекали ще сім годин вночі на морозі. Всі дуже змерзли, але поряд була палатка, куди можна було піти попити чаю та поїсти бутерброди і солодощі. Потім нас підібрав автобус, який віз людей до митного контролю. У цій черзі ми простояли ще п’ять годин.

У прикордонній зоні на боці Польші, місцеві нас дуже добре зустріли, нагодували, напоїли, відігріли, а потім повезли у розподільний пункт. Там нас питали, кому куди потрібно їхати, та шукали волонтерів, які зможуть відвести до певних міст. Там також можна було поїсти, погрітися, отримати польську сім-карту для зв‘язку. Спочатку ми їхали до знайомих у Кракові, а через чотири дні вирушали до Берліну.

На місцевому вокзалі у Берліні ми знайшли волонтерів, сказали, що ми не знаємо куди їхати, вони сказали, що зараз знайдуть. Потім нас покликали волонтери, вони збирали автобус, щоб вести людей до якогось містечка, ми поїхали на цьому автобусі.

Коли ми приїхали, нас поселили на одну ніч у гуртожитку університету поліції. Вранці ми заповнили анкети, та нам почали шукати житло. Вже вдень житло знайшли, та нас повезли до квартири. На всіх нас, сім чоловік, дали трикімнатну квартиру. В ній буле все, окрім пральної машинки та інтернету.

До речі, під час перетину кордону із документами проблем не було — потрібен був тільки паспорт або свідоцтво про народження дитини. Я та моя подруга перетинали із закордонними паспортами, мама із паперовим українським, один малий із свідоцтвом про народження, всі інші з українським внутрішнім паспортом.

Мовного бар’єру також не відчутно, тому що я знаю англійську. Якщо хтось не розуміє англійську, то гугл-перекладач у поміч. Є також російськомовні люди, які допомагають переселенцям, тому з цим проблем немає. Працювати у Німеччині не можна, поки ми не отримаємо дозвіл. У перші дні ми жили на свої заощадження, але через декілька нам видали грошову допомогу — на кожну людину вона різна, все залежить від віку. А ось житло надали безкоштовно, для цього потрібно зробити купу документів. Але всюди є люди, які допомагають, тому це не проблема.

Тут багато хто підтримує Україну, всюди висить український прапор. Люди добре відносяться, допомагають, підказують, як правильно робити, які тут правила та закони.

Я дуже сумую за Україною, сумую за друзями, родичами. В мене були думки повернутися назад, але зупиняє фінансове питання. Як тільки Україна переможе та війна закінчиться, ми одразу повернемося. Слава Україні! Слава нації!