Що заважає дельтапланеристу з Рені знову злетіти над степом

На жаль, у період великої війни не можна підійматися у небо. Але щоб підтримувати спортивну форму, Євген Іванович продовжує займатися волейболом, настільним тенісом, а якщо взимку в Ізмаїлі монтують ковзанку, він їде туди пограти в хокей.

— Отримую від усіх тренувань велику насолоду, але нічого не зрівняється з відчуттям польоту! – каже пенсіонер. – Це відчуття якогось вакууму всередині тебе, що пульсує.

Житель Рені до неба та дельтаплану звертається лише на «ви». Висота, як і глибина — не місце проживання людини, він там гість.

— У небі людина втрачає орієнтацію у просторі, адже ми не маємо тієї системи навігації, яка дана птахам. У польоті дельтапланеристи орієнтуються лише за допомогою спеціальних приладів. Наприклад, є прилад, який показує висоту – ти її набираєш чи втрачаєш.

У мирний час Євген Дьяченко зі своїми товаришами виїжджали на польоти один-два рази на місяць. Загалом у Придунав’ї таких спортсменів небагато, людей десять-п’ятнадцять. Вони намагаються виїжджати на польоти групами, аби допомагати один одному.

Спортсменам із регіонів, де є гори та обриви, польоти організувати простіше – можна відштовхнутися та летіти. А як же дельтапланеристи злітають за умов бессарабських степів?

— Є спосіб, який ми називаємо «малинкою», — розповідає підкорювач небес. – Одягнувшись у спорядження, спортсмен встановлює дельтаплан на спеціальний візок на колесах. Дельтаплан прив’язаний еластичною мотузкою завдовжки кілометр до легкового автомобіля – і він починає набирати швидкість по дорозі, зазвичай десь у полях. Досягши певного розгону, дельтапланерист спрямовує крило в небо, дельтаплан зіскакує з воза і починає набирати висоту. Потім відстібається і мотузка.

Далі завдання спортсмена — знайти висхідний потік.

— Двигун дельтаплана – це сонце та вітер, — пояснює суть роботи літального апарату Євген Дьяченко. — Ґрунт нагрівається сонцем — і над землею сходять повітряні потоки. Потрапляючи до такого потоку, дельтаплан підіймається. Я зі своїм літальним апаратом в екіпіруванні важу близько ста кілограмів – але підіймаюсь вгору! Вперше я злетів на висоту тисячу метрів у Криму, під Феодосією. Мій особистий максимум – 1624 метри, на таку висоту я піднявся у селі Червоний Кут Ширяївського району. А за тривалістю польоту мій особистий рекорд – три години чотири хвилини.

Спортсмен розповідає, що перші польоти у дельтапланеристів-початківців становлять всього 20-30 секунд.

Кожному, хто хотів стати на крило, Євген Іванович із задоволенням допомагав: брав на свої польоти як спостерігачі, ділився всіма знаннями, ставав інструктором.

А як ставиться до незвичайного захоплення Євгена Івановича його дружина Валентина Борисівна?

— Вона завжди готує мені в дорогу «гальмо», розраховуючи так, щоб вистачило на мене та всіх моїх товаришів, – каже спортсмен. – Причому в сумку обов’язково кладе й скатертину: вважає, що навіть у польових умовах усе має бути гарно та культурно. Коли я повертаюся додому, дружина насамперед запитує: «А скатертина на похідний столик постелити не забули?..»

Поки редакція обробляла інтерв’ю Євген Дьяченко, який дуже тужить по небу, поїхав до села Калинівка, що на північ від Одеси: там рельєф місцевості дозволяє злітати просто зі стрибка. У дельтапланеристів півдня України це місце – одне з найулюбленіших. Подумав: настане час – літатимемо!