Ровесники незалежності: як сьгодні живуть люди, що народилися одного дня з нашою державою?

24 серпня наша країна відзначає День Незалежності. Якщо проводити паралель з людиною, то це, звичайно ж, день народження — коли прийнято розповідати про іменинника, його досягнення, мрії та труднощі.

Але країна сама про себе розповісти не може. Зате куди красномовніше розкажуть про Україну люди, які тут народилися, виросли, живуть, працюють, будують сім’ї та майбутнє нашої з вами держави-іменинника.

Вони народилися в новій країні, з новим курсом на розвиток, з іншим баченням та навіть цінностями. На їхнє дитинство припали лихі 90-ті, на їхню юність — кризові 2000-ні, у їхній молодості трапилися революції та майдани, а ще через 10 років у їхні дорослі життя увірвалася страшна війна із сусідом, що з’їхав з глузду.

Нам хотілося зрозуміти, що спільного між цими людьми, якими цілями та прагненнями вони живуть сьогодні і ким бачать себе у майбутньому.

Наталія Чебан: «Україна завжди буде найкраща»

Наталія Чебан — одна з тих, хто народився у незалежній Україні. Напередодні вагомої дати у житті жінки та у житті країни пані Наталія поділилася з «Одеським життям» своїми поглядами на сьогодення і майбуття держави, і розказала про себе.

Народилась незалежною

Пані Наталія з’явилась на світ разом з незалежністю України, 24 серпня 1991 року, коли було прий­нято Акт про незалежність України. Народилася вона в Балті. Її мама Валентина Іванівна Занько приїхала з Полтави до матері, щоб допомогти їй зібрати урожай. Тут і народилася її донечка, якій, за порадою бабусі Євгенії, дали ім’я Наталія.

Пізнання світу дівчинкою починалося у барвистому полтавському краї. У 2002 році родина повернулася до Балти. Наталія закінчила балтську школу №2. Співала у шкільному хорі та займалась хореографією у гуртку «Балтська зірочка».

— Пані Наталіє, ви ровесниця незалежної України. Що для вас найважливіше?

— Сьогодні в Україні стало більше України. Поширюється вживання української мови. Люди з задоволенням спілкуються своєю рідною, українською, виходять у світ українські фільми, пісні. Якою була Україна до здобуття незалежності, я знаю з розповідей мами і бабусі. Тож точно знаю, що вона переживає значні зміни на краще. Навіть російсько-українська війна згуртувала нас, пробудила в нас почуття гідності і гордості за те, що ми сини і доньки України.

Шлях уперед

— Після закінчення школи ви здобули юридичну освіту. Чому стали вчителькою?

— Мені з дитинства завжди було цікаво перевіряти зошити. Я завжди гралась у школу із сусідськими дітьми, вчила їх. Але обрала спочатку юридичну освіту. А згодом, коли була заступником голови молодіжної організації, мені запропонували роботу секретаря у відділі освіти. Це були мої перші кроки трудового життя. Напевне, оте постійне спілкування з вчителями, які щодня передавали знання та раділи дитячим успіхам, і стало тим стимулом, що привів мене до педагогічного університету. І я поринула у вчительську справу в стінах рідної школи, на посаді вчителя географії.

— Три роки тому ви пройшли конкурсний відбір і призначені на посаду директора Немирівської школи. А якими були перші кроки молодого педагога?

— Думаю, що досить успішними. Адже я стала переможцем обласного конкурсу «Педагогічна надія Одещини». Потім — призером районного етапу конкурсу «Вчитель року-2018», лауреатом Премії Балтської міськ­ради та дипломанткою щорічної премії Одеської облради «Талановита молодь Одещини» в номінації «За педагогічні досягнення».

— Як на вашу думку, наскільки вагомим є патріотичне виховання молоді?

— Наша країна — це всі ми з вами разом взяті. Для всього українського народу 2014 рік став глибокою раною — початок російсько-української вій­ни. А 24 лютого 2022 року, коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії, стало великою трагедією для всієї України. Та разом з тим війна засвідчила, що ми можемо чубитись через якісь дрібниці, однак вміємо гуртуватись і давати відсіч ворогу. Звідси такий шалений опір зустріли і зустрічають росіяни у кожному селі чи місті, звідси такий потужний волонтерський рух. До речі, наша школа бере активну участь у волонтерстві, яке об’єднало учнів, батьків, вчителів, село.

Спогади про дитинство

— Пані Наталіє, поділіться найяскравішими спогадами з дитинства.

— Тоді ми ще жили у Полтаві, але щоліта я приїздила до бабусі Євгенії Бєлозьорової в Балту. Часто теплими літніми вечорами ми сідали попід хатою і переспівували українські пісні, милозвучні, трепетні, з ніжною душею. Боже, ви сколихнули в мені ностальгію за тими зачарованими вечорами. Це незабутнє. А якими рясними були серпневі зорепади! Здається, такі тільки під нашим небом. Де б я не була за кордоном, де сьогодні тихо, немає сирен і не летять ракети, а мене тягне додому. Для мене Україна завжди буде рідна і найкраща.

— А як ви передаєте цю любов власним дітям?

— У мене троє діток. Старшому Дмитру — чотирнадцять років, Софійці — вісім, а Богдану — чотири з половиною. Ми з чоловіком Сергієм виховуємо дітей у любові і повазі. Вони знають, що не можна іншому робити боляче, не можна ображати, брати чуже. Ми з ними граємо, вивчаємо щось. Дивимось історичні фільми, що особливо цікаво старшому сину. Сергій за фахом агроном, але дуже любить історію, тож дітям цікаві його розповіді. Я дуже пишаюся тим, що мої діти не хочуть виїжджати з країни. Вони хочуть жити тут. Значить, ми правильно виховуємо.

— Як ви відзначаєте День Незалежності України і свій день народження?

— До двадцяти років цей день для мене починався не тільки з привітань рідних, а й з урочистостей на голов­ній площі міста. До десяти років у Полтаві, а потім — у Балті. В Полтаві нас, ровесників незалежності, було багато, а тут, на батьківщині, я одна. Журналісти брали інтерв’ю, було багато подарунків. І я завжди відчувала, як і зараз, свою причетність до важливої віхи у житті країни і відповідальність за її долю. Адже свято символізує не лише величезну історичну спадщину України, а й силу духу, єдність та незбориме бажання свободи й незалежності. Той дух, відчуття державності з дитячих літ дали мені віру в себе.

А ще, для мене особливе свято — День Конституції України, адже 28 червня 2016 року доля мені подарувала донечку Софію.

— Якою ви хочете бачити свою країну?

— Найперше, мирною і квітучою. Аби люди жили в гідних умовах. Щоб працівники бюджетних установ працювали і отримували гідну зарплату і задоволення від роботи. Хотілося б більше поваги до професії вчителя. Більше можливостей для розвитку.

— Про що мрієте, пані Наталіє?

— Зараз я навчаюсь в Одеському політехнічному університеті на факультеті публічного управління і самоврядування. Думаю, що на теренах політики буду більш корисною суспільству, зможу позитивно впливати на життя спільноти. Адже зміни починаються з себе. Я прагну більшого розвитку, власного і своєї держави. Маючи надійну підтримку сім’ї, завжди пам’ятаю: міцна сім’я — міцна держава. Тож бережімо свою незалежність, допомагаймо нашим захисникам здобути перемогу.

Іван Котовський: Як одноліток незалежності Вітчизну захищає

Ровесник незалежності — Іван Котовський — ще 2014-го пов’язав свою долю з ратною справою й відтоді боронить країну від ворога.

Батьки бойового офіцера Ігор і Тетяна покохалися в далекому Узбекистані, коли юнак з Фрунзівщини (тепер Захарівська громада) проходив строкову в Туркестанському військовому окрузі. Старшому сержанту так припала до серця юна смуглянка, що він «відбив» її у чоловіка і привіз на Одещину. 24 серпня 1991 року в родині Котовських народився син Іван.

 

З аграріїв — у моряки-прикордонники

У школі Іван добре навчався, активно займався спортом. Дуже любив фізику, математику та українську мову. Після закінчення школи пішов стопами свого батька — інженера одного з місцевих сільськогосподарських підприємств, вступив до Одеського аграрного вишу на біотехнологічний факультет. Та юнака зі степової глибинки манило синє море.

І буремного 2014-го Іван підписав контракт з морською прикордонною службою. Його підрозділ базувався у Скадовську — охороняв державний кордон в Азовсько-Чорноморському регіоні.

До початку повномасштабної війни моряк-прикордонник Іван Котовський встиг закінчити Морський університет та здобув офіцерське звання. Тоді вже досвідченого прикордонника було призначено капітаном малого патрульного катера.

Згодом офіцер Котовський пройшов 10-тижневу підготовку в США. У Франції разом з побратимами вчився експлуатувати та обслуговувати нову техніку.

Повномасштабне вторгнення застало моряка в Одесі, звідки прикордонний флот мав вирушати на бойове чергування у Скадовськ, але залишився захищати Південну Пальміру. За час війни лейтенант Іван Котовський брав участь у низці морських операцій та бойових рейдів. Деталі їх проведення
і місця поки що не розголошуються. Можливо, після перемоги ми дізнаємося про ратні подвиги одеських морських прикордонників, які не дозволили рашистам висадитись на причорноморське узбережжя.

Щоправда, кітель молодого лейтенанта прикрасив нагрудний знак «За мужність в охороні державного кордону України» Державної прикордонної служби України.

Паспорт, прапор та весілля

Як святиню береже Іван Котовський паспорт, урочисто отриманий 24 серпня на своє 16-ліття, а ще — синьо-жовтий стяг, подарований на повноліття президентом України Віктором Ющенком.

Каже, що лише у крайньому разі поміняє свою синю книжечку з тризубом на пластиковий паспорт. Якось, будучи дома у короткостроковій відпустці, моряк Котовський забрав із собою до Одеси ще й президентський прапор.

Має Іван чарівну дівчину Маргариту, яка підтримує і надихає його. Їхнє кохання вже перевірене часом. Та одружитися і провести медовий місяць Іван планує вже після перемоги, яку наближає зі своїми побратимами.

З Наталією Чебан розмовляла Любов КУЗЬМЕНКО

З Іваном Котовським розмовляв Юрій ФЕДОРЧУК