Історія Надії Сіромашенко з села Котловина — це не лише про силу духу після ампутації. Це про реальність, у якій люди з інвалідністю та їхні родини стикаються з бар’єрами, що сильніші за будь-яку травму — від недоступної інфраструктури до неможливості лікування для чоловіків в Одесі через дії працівників пункту пропуску на Паланці.
Надія Сіромашенко на скутері
Ключові моменти:
Журналістка «Одеського життя» Антоніна Бондарева особисто зустрілася з героїнею, Надією Сіромашенко, яке живе з ампутацією ноги. У розмові з жінкою ми дізналася подробиці її життя, складнощі, з якими вона стикається через те, що є маломобільною людиною. Також журналістка записала її розповідь про ситуацію, що склалася на пункті пропуску Паланка.
Випадок, що стався там з сином Надії не є поодиноким. По суті зараз, під час воєнного стану, для чоловіків призовного віку, став неможливим доступ до медичної допомоги третього рівня (обласні клініки), який є частиною державної системи медгарантій.
Електронне направлення не працює як підстава для доступу до лікування в умовах обмежень на пересування. Це підтверджується свідченнями мешканців регіону та медиків, які стикаються з подібними випадками.
У 29 років її успішна спортивна кар’єра та звичне життя обірвалися через важку травму хребта. Далі – гірше: дві складні вагітності після травми, безліч операцій та, зрештою, ампутація ноги. Але Надія Сіромашенко з села Котловина не з тих, хто здається. Сьогодні вона ганяє селом на електроскутері, з гумором розповідає, як «губить ногу» по дорозі на автобус, і вчить інших цінувати кожен подих. Проте зараз перед жінкою постало нове випробування, яке неможливо подолати лише силою волі – бюрократичні перепони на Паланці, що відрізали її хворого сина від медичної допомоги.
Надія з дитинства захоплювалася художньою гімнастикою і вступила до фізкультурного технікуму.
Після його закінчення повернулася до рідного села Котловина, працювала вихователькою у дитсадку.
Пізніше перейшла до школи – вела уроки фізкультури та групу подовженого дня. Вийшла заміж, народила доньку.
Але одного дня життя зупинилося – травма хребта.
– Кожною клітинкою тіла я відчувала, що мені необхідно лежати, – згадує ті дні Надія. – Але лікарі казали: нічого страшного, ходіть. Зрештою з’ясувалося, що мені дійсно був показаний повний спокій. І ось результат: заново довелося вчитися ходити. Мені було 29 років, і я мала великі плани. Уявляєте, яким ударом для мене стало лікарняне ліжко? До цього я жодного разу в лікарні не була.
Через деякий час, коли пішла на поправку, я завагітніла. Було страшно – чи впораюсь, чи зможу? Підтримав чоловік. Більшу частину вагітності я провела на збереженні й народила Миколу. А за одинадцять місяців – і Олексія.
– Чоловік, звісно, намагався допомагати у всьому, але ж є безліч «жіночих справ», – продовжує наша героїня. – Пральних машин-автоматів у ті часи ще не було, підгузків теж. Наш двір був завжди завішаний пелюшками, повзунками. Троє маленьких дітей – це безсонні ночі. Іноді нерви здавали. Але щоразу я брала себе в руки й казала: треба зробити всього один крок, потім другий – тільки так можна здолати шлях.
Коли хлопчики трохи підросли, Надія Володимирівна повернулася до школи, у групу подовженого дня. Дітей у неї стало ще більше, і всіх любила – з кожним займалася.
– Якось випускники організували зустріч, мене теж запросили. Це було дуже приємно, адже я пам’ятаю навіть, хто на якому ліжечку спав, – усміхається колишня вчителька, яка нині вже на пенсії.
Надія Володимирівна не любить говорити на теми здоров’я та медичного обслуговування – не хоче зайвий раз самій собі нагадувати про проблеми. Їй довелося перенести безліч операцій, серед яких – ампутація ноги.
– Протезувалася в «Теллусі» – там дуже хороша команда. Нещодавно зламався протез, а як мені без нього до Одеси дістатися? Я зателефонувала в компанію, там сказали: «Беріть машину і приїжджайте, дорогу ми оплатимо». І насправді – і дорогу оплатили, і протез зробили.
Носіння протеза – це ціла наука і проблема. Буває, що він починає натирати, і тоді доводиться на тиждень-другий добровільно приковувати себе до крісла та ліжка, «зализуючи рани». Але Надія Сіромашенко звикла з гумором розповідати про свої особливості.
– Пам’ятаю, була у дітей в Одесі, ми з внучкою запізнювалися на автобус. У поспіху я спіткнулася і впала – нога відлетіла вбік. Водій, коли це побачив, від несподіванки мало не зомлів. Що ж робити: задерла спідницю, пристебнула протез – і побігли далі. Потім над цією ситуацією довго з внучкою реготали. Вона повторювала: «Ну, бабусю, ти даєш!» Знаєте, коли я потрапила в клініку на протезування, побачила, як багато людей падають духом. А я кажу: цінуй те, що ти дихаєш, а отже, живеш далі.
У період широкомасштабної війни дедалі більше стає людей, яким показане протезування. Але скільки б не знімали надихаючих відео на цю тему, насправді пересуватися людині з травмованою або ампутованою кінцівкою нелегко. Великі відстані майже не подолати. Тому Надія Володимирівна, як жінка наполеглива та цілеспрямована, років десять тому «вибила» собі електроскутер. Тепер, якщо треба в селі кудись дістатися, наша героїня сідає за кермо.
– Є в мене і милиці, і крісло колісне, але електроскутер незамінний, – ділиться досвідом наша героїня.
Виникають проблеми з довгими дистанціями. Наприклад, як дістатися з Котловини до райцентру за шістдесят кілометрів?
– Якщо мені необхідно з’їздити у якихось справах, то я телефоную водієві маршрутки Котловина – Рені: цей добрий чоловік, знаючи мою ситуацію, під’їжджає до хвіртки й забирає мене прямо з дому, – розповідає Надія Володимирівна. – Слава Богу, мені в житті зустрічається багато добрих людей, готових прийти на допомогу. Переважно я оптимістка. До своїх особистих труднощів ставлюся як до завдань – і люблю їх вирішувати. Але коли проблеми стосуються близьких, я гублюся, як дитя мале. Мені треба докласти дуже багато зусиль, щоб опанувати себе.
Чи замислюємося ми над тим, що суспільство має дбати не лише про людей з особливими потребами, а й загалом про сім’ї, в яких вони живуть?
Надія Сіромашенко живе в селі зі своїм молодшим сином. Йому 34 роки, і з юності у нього проявилося серйозне хронічне захворювання.
– Влітку минулого року в сина стався напад, і медики місцевої лікарні направили його в Одесу, в спеціалізовану обласну клініку, – розповідає мешканка Котловини. – Після лікування син їхав у маршрутці додому, і на Паланці його «зняли» співробітники ТЦК. Попри наявність медичних документів на руках, які вказували на серйозні проблеми зі здоров’ям, медкомісія того ж дня визнала сина… здоровим. Його направили в одну військову частину, потім в іншу. Але правда очевидна – військові хлопця «забракували». В результаті співробітники військкомату його виставили з бусика на дорозі десь під Одесою, ще й з нецензурною лайкою. Ви уявляєте, що я, мати, пережила за цей час? Не маючи змоги нічим допомогти своїй хворій дитині? Думаю, що навіть у такий важкий воєнний час люди повинні проявляти хоч трішечки доброти та співчуття. Хоч трішечки.
Зараз син удома. Хотілося б відправити його на планове лікування, оформити групу з інвалідності, але сім’я відрізана від одеських клінік пунктом пропуску на Паланці.
Обмеження проходу через Паланку – проблема не тільки сім’ї Сіромашенко. Чоловіки призовного віку з підозрами на онко чи інше серйозне захворювання, що потребує консультації та допомоги фахівців клінік третього рівня, не можуть потрапити до Одеси. Електронне направлення від сімейного лікаря – не аргумент для перетину Державного кордону.
Треба дійти до крайньої межі, бути вже при смерті – щоб тебе везли на «швидкій» із сиренами. Міжнародний пункт пропуску по суті позбавив чоловіків до 60 років, які проживають у південних районах Одещини, права на повноцінне медобслуговування. Цю проблему можна вирішити лише на законодавчому рівні.
Війна – важке випробування для всього народу, але найважче – людям з особливими потребами.
– Моя сестра опинилася на окупованій території, зв’язок із нею обірвався, – розповідає Надія Володимирівна. – Моя донька з трьома дітьми живе в Німеччині. Чужа країна надає біженцям з України житло, роботу, соціальні гарантії. Мої онуки вчать німецьку мову, мають успіхи у школі. Я цьому радію, хоча, звісно, хотіла б обійняти своїх дорогих онучат.
Вечорами жінка втішається читанням – вдома дуже багато книг, які залишилися у спадок від батьків. Обидва вони – українці, які волею долі опинилися в гагаузькому селі. Тато, уродженець Миколаївської області, як молодий агроном, потрапив сюди за розподілом. А тут на столах у всіх – манджа, курбан, каварма, всі страви дуже гострі, пряні. Він, звісно, їв, але страждав. Поки не познайомився з моєю мамою, яка приїхала з Вінницької області та працювала в місцевій школі. Вона готувала татові галушки та вареники.
– Проживши все життя в Котловині, я, чистокровна українка, вивчила гагаузьку мову, люблю культуру та традиції цього народу. Коли мене запитують про національність, сміюся: «Я – затуркана українка».
– Озираючись на своє життя, просто диву даюся – як я все зуміла подолати? – підсумовує Надія Сіромашенко. – Чи то на адреналіні, чи то з Божою поміччю, бо у хвилини відчаю я завжди зверталася до Всевишнього. Але вдруге я такого шляху не подужала б, чесно кажу.
Раніше ми розповідали, про двух свах з Донеччини, що втекли від війни до Рені та як живуть переселенці, які втратили все.
Нагадаймо й про пенсінерку з Рені, яка вивчила іспанську та стала зіркою літературного клубу.
Читайте також: З Рені — до Голлівуду: як на Одещині виховують майбутніх акторів
Цього сезону знаменита «дунайка» стала справжнім дефіцитом. Незважаючи на те, що риба почала заходити в… Read More
На тлі звільнення Ігоря Бєлякова з посади директора Одеського зоопарку екскерівник прокоментував інформаційну кампанію, яку… Read More
Міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко офіційно підтримав надання громадянам права на збройну самооборону після… Read More
Невеликий Ананьїв на Одещині зберігає історію, яку ще не до кінця розкрито. Під його бруківкою… Read More
В Одесі скандальна забудова на пляжі Ланжерон може уникнути демонтажу – замість цього їй намагаються… Read More
В Одесі продовжується сезонне включення міських фонтанів після зимової консервації: у місті вже працюють сім… Read More
