Про журналістів «Одеського життя», які пішли захищати Україну

Коли війна вибухнула, деякі наші співробітники пішли захищати Україну. І у наше професійне свято ми хочемо розповісти про них.

Андрій: «Хочу приїхати до Криму, сидячи на броні»

Андрій – журналіст «Одеського життя». До війни працював у жанрі «пояснювальної журналістики» – писав про складні речі простими словами.

У військкомат пішов наступного дня після ракетного удару росіян.

– Спочатку мене не взяли – сказали, що поки що набирають людей з оперативного резерву першої черги або з бойовим досвідом. До цього я не воював, тож пішов додому. Відчуття були паскудні, – зізнається Андрій.

Декілька днів він волонтерив, тягав мішки з піском для барикад, був учасником місцевої тероборони на Молдаванці. Потім знову пішов у військкомат. Цього разу у ЗСУ Андрія взяли вже без проблем. Єдина співбесіда була з контррозвідкою.

– Вони трохи покопалися у моєму телефоні, погортали фото у галереї та «пробили» деякі контакти по своїх базах. Запитували про мотивацію та про те, чи готовий покинути Одеську область. Я сказав, що хочу приїхати до Криму, сидячи на броні, і це мотивує мене, – ділиться журналіст. – На цій співбесіді закінчилося.

Нині Андрій служить у піхоті. Спочатку його частина базувалася в Одесі: займалися з інструкторами, виїжджали на стрілянини, іноді несли службу на блокпостах. Місце перебування часто змінювалося – щоб не “зловити ракету”. У ті дні багато говорили про ворожі диверсійно-розвідувальні групи, які обчислюють військових і ставлять мітки на будівлях. У квітні частина Одеси покинула.

– Місцевість, у якій ми окопалися, називати не буду, але глина там така, що можна зламати лопату, – ділиться Андрій. – Вільний час витрачаю на вивчення військових методик. Вони написані жахливою казенною мовою – доводиться перекладати з армійської на людську.

У Андрія дві військові спеціальності – кулеметник та гранатометник. Це досить рідкісне та небезпечне поєднання, адже противник намагається вивести кулемет та гранатомет з ладу першими.

– Нещодавно здобув ще одну військову спеціальність. Тепер можу знищувати броньовану техніку окупантів. Почуваюся прямо супергероєм якимось, – жартує журналіст.

Стандартів НАТО, зізнається Андрій, у ЗСУ він наразі не зустрічав. Натомість дедалі більше стає натовського озброєння. Редакція «Одеського життя» воїнів також не забуває. Підрозділ Андрія регулярно отримує подарунки від його колег. Серед них: турнікети, бандажі, спальники для окопів, кілька хороших рацій, тактичні аптечки – на думку бійців, дуже круті ( див. верхнє фото ).

– Настрій вогняний, – каже Андрій. – Ми чекаємо на літній контрнаступ, щоб крок за кроком звільняти Україну від окупантів.

Федір: «Дисципліна тримається на людській відповідальності»

У нашій редакції Федір працює літературним редактором та перекладачем. Він говорить англійською та іспанською, читає польською, сербською, португальською, французькою. А ще любить тварин. Тому в його будинку постійно мешкають кішки та собаки. Сім’я Федора дає їм притулок, а іноді й виходжувати чотирилапих доводиться.

Коли почалася війна, Федір не став чекати на повістку. 25 лютого вирушив до військкомату. Але спочатку ні до ЗСУ, ні до тероборони його не взяли. Відмову пояснили тим, що у Федора немає відповідної військової спеціальності. Та й років чимало – 58 уже виповнилося.

Але 15 березня одеситам у всіх військкоматах відкрили «зелене світло». І наступного дня Федір вирушив добровольцем знову.

– Там запитали, чи я витримаю фізичні навантаження, – розповідає наш літредактор. – Сказав, що витримаю. І мене взяли до армії.

На сьогоднішній день, за словами Федора, із поставленими завданнями він справляється. Хоча нерідко доводиться перебувати у польових умовах. Постійно ведуться заняття з бойової підготовки.

– Виявляється, повернутися у форму – якщо вона була, звичайно, – не так уже й складно навіть після багаторічної сидячої роботи. Головне – зберегти здорове серце та достатню мотивацію, – переконаний Федір. – Із зором теж все гаразд. Це ж не за комп’ютером щодня працюватиме. І на навчальних стрілянинах по мішенях потрапляв, як у молодості.

Безпосередньо брати участь у боях, віч-на-віч з противником, йому ще не доводилося.

– Якось наша частина несла службу з охорони об’єкта – періодично падали ракети, – згадує боєць. – Була ймовірність прямих зіткнень із супротивником, відображення ворожого десанту. Але поки що не сталося.

40 років тому Федір служив у Радянській армії. І каже, що вражає контраст у відносинах між військовослужбовцями в армії СРСР та у сучасних Збройних силах України.

– Дуже душевні стосунки. Ніякого панібратства, звісно, немає. Але немає і солдафонства, якого ми звикли в Радянській армії. Між командирами та підлеглими нормальні людські стосунки: вникають у проблеми, намагаються допомогти. А дисципліна тримається не так на дисциплінарних стягненнях, як на простій людській відповідальності. Адже всі тут дорослі люди: середній вік 30-40 років, – розповідає Федір. – Виконавши завдання, кажуть: “пішли додому” – тобто в казарму, бліндаж, намет. І тут порівняння нашої частини із сім’єю – найємніше.

Іван: «Одеса мала можливість підготуватися до оборони»

Іван працює у нас водієм – розвозить наші газети торговими точками. Сім’я у нього велика – троє дітей. Тому є в Івана ще одне місце роботи, і він працює, щоб прогодувати сімейство, практично з ранку до вечора.

Коли почалася війна, дружині з дітьми запропонували поїхати до евакуації – була така можливість. Але покинути Одесу родина Івана відмовилася. А він до двох своїх робіт додав ще й службу у територіальній обороні.

– До тероборони вирішив піти, коли почалися «прильоти» по Одесі, ситуація стала напруженою, – ділиться Іван. – Хочу, щоб була від мене місту користь.

Тож зараз удень він працює, а ночами Одесу патрулює.

Підкоряються тероборонівці райвідділам поліції. Несуть службу разом із поліцейськими та охоронними агенціями в районах міста. Кожен патруль має свій закріплений маршрут – вулиці, двори.

Щоправда, зброї тероборонівцям не видають. Патрулювати місто ходять зі своїм – мисливським, спортивним. Єдине, за словами Івана, на що поліцейські заплющують очі, – якщо у когось прострочено дозвіл на зброю. Вирішуватиме це питання вже після війни.

А хтось взагалі з палицею чи балончиком патрулювати ходить. Адже зброю у спецмагазинах із початком війни одразу розкупили. Добре, що редакція із бронежилетами допомогла.

– Після комендантської години виявляємо порушників, слідкуємо за порядком – якщо щось не так, викликаємо поліцейський наряд із райвідділу, – розповів Іван. – За ніч на Таїрова щонайменше 120 порушень. Багато п’яних, наркоманів. А на Великому Фонтані – максимум два. Наче це дві різні цивілізації. Єдине, хіба що в Аркадії порушники трапляються.

Щоправда, зараз, за словами Івана, в Одесі стало спокійніше. А коли він прийшов до райвідділу, за добу було 4,5 тисячі викликів по місту. Бійки, крадіжки, пограбування, підозрілі особи, які фотографували неналежні об’єкти. А бувало, і зброю незареєстровану знаходили.

– Ми прийшли, і буквально за тиждень-півтора кількість викликів упала до 1,5 тисяч. Різниця величезна. І тероборона надає дуже серйозну допомогу, переконаний Іван. – Чесно, було б не дуже добре, якби у місті не було тероборони. І я не перебільшую.

Патрулювати вночі місто – справа нелегка. І на початку, каже Іван, було дуже небезпечно. Нині простіше.

– Отже, звичайно, можна сказати, що в Одесі більш-менш спокійна ситуація. У нас на Таїрова дрони постійно літають – вони ж бачать, що хлопці ходять озброєні. І доки райвідділ відреагує, ми можемо самостійно ситуацію вирішити, – переконаний Іван. – Одеса, порівняно з іншими містами, мала можливість підготуватися до оборони. Тому є у нас така перевага.