Останнє сердечко сержанта Салія: на щиті додому повернувся відважний військовий з Кодими

Журналістка «Одеського життя» Любов Кузьменко розповіла історію сержанта ЗСУ Олексія Салія з Кодими, який загинув 4 квітня 2024 року поблизу Невельського на Донеччині. У розмові з дружиною військового Альоною Салій оживають подробиці їхнього спільного життя, бойового шляху захисника та останніх годин перед загибеллю. Це історія чоловіка, який поспішав допомогти іншим, любив свою родину й до останнього залишався поруч із побратимами.

Ключові моменти:

• Олексій Салій власноруч облаштував будинок, у якому родина до початку повномасштабного вторгнення встигла прожити лише 15 днів.
• Після досвіду АТО він знову пішов служити щоб захистити Україну, дружину і дітей.
• 4 квітня 2024 року сержант прийняв на себе удар ворожого дрона.
• Родина й досі вчиться жити без нього, а Кодима зберігає пам’ять про захисника.

Будинок мрії та 15 днів щастя: життя Олексія Салія до великої війни

– Олексій був трудягою, просто не міг сидіти без діла, –  згадує вдова воїна Альона Салій. – Завжди знаходив якусь роботу. У рідкісний вихідний ми могли разом подивитися фільм. Але якщо я йшла на роботу, то він обов’язково щось майстрував, лагодив, вдосконалював.

Олексій дуже мріяв про власний будинок. Отримавши у спадок від бабусі хату, він узявся перетворювати її на будинок своєї мрії. Власноруч робив ремонт, ретельно облаштовував усе для дружини та дітей. Вони встигли переїхати. Але прожити у будинку мрії Олексію судилося всього п’ятнадцять днів…

«Мене чекають побратими»: бойовий шлях сержанта – від АТО до Херсона та Донеччини

Шлях захисника Олексія Салія розпочався ще з АТО. Саме там він здобув бойовий досвід, за що був відзначений медаллю «За участь в антитерористичній операції» та Хрестом «Честь і Слава».

Після служби деякий час працював у Польщі, але згодом повернувся додому – жити і працювати в Україні.

– Ніби відчував, яка страшна біда суне на рідну землю, – згадує Альона.

Коли донька Настя була ще зовсім маленькою, Олексій сказав дружині, що йде до військкомату. У червні 2021 року він уклав контракт із ЗСУ. Воєнну науку вдосконалював на навчаннях у Львові. А з початком повномасштабного вторгнення сержант Салій вже командував першим відділенням протитанкових ракетних комплексів роти вогневої підтримки.

Спершу був запеклий Херсонський напрямок. Тоді там загинули побратими із Лисогірки та Писарівки. Олексію та його групі пощастило – їх вивів із оточення земляк-кодимчанин Василь Поглід. За мужність в обороні півдня воїн був нагороджений медаллю «За оборону України».

У березні 2024-го Олексій отримав друге поранення.

– Розкажи лікарям, що тобі зле. Підлікуйся. Побудь вдома, – Альона на мить заплющує очі, стримуючи сльози. – Він подивився на мене і відрізав: «Ні, Альонко, хлопцям там, на позиціях, зараз набагато гірше. Мене чекають побратими».

Свій 44-й день народження Олексій після контузії зустрів на позиції – 22 березня він заступив на бойове чергування.

Останнє «сердечко» на екрані: як сержант Салій прийняв на себе фатальний удар ворожого дрона

Мобільний телефон був єдиним містком між двома світами – засипаним снарядами окопом і тихою Кодимою. У будь-яку годину доби Альона з Олексієм тримали зв’язок: короткими повідомленнями, дзвінками, відео. Ловили кожну вільну хвилину між його бойовими завданнями.

В той день, 4 квітня 2024 року, Олексій не мав заступати на зміну. Альона була майже спокійна – чоловік у відносно безпечній зоні. Раптом о 18 годині 06 хвилин екран спалахнув повідомленням від нього: «Я заступаю» і маленьке червоне сердечко. Це було його останнє повідомлення.

Альона, як зазвичай, писала йому протягом вечора про дім, про дітей, знаючи, що Олексій перегляне і відповість, щойно з’явиться мережа. Але телефон мовчав. А наступного дня родині сповістили страшну звістку.

Поблизу населеного пункту Невельське Покровського району на Донеччині група Олексія йшла на позицію, коли її помітив ворожий безпілотник. Стався скид. Сержант Салій прийняв удар на себе – смертельне влучання в серце. Того дня шестеро його побратимів отримали поранення, але вижили. Олексія ж через щільний, безперервний обстріл артилерії довго не могли забрати з поля бою…

– Я й досі, коли дивлюся на двері, бачу там Олексія, – тихо каже  жінка. – Він над усе любив робити сюрпризи і приїжджав без попередження. У квітні він мав прийти у відпустку. Йому не вистачило буквально кількох днів.

«Альончик, у нас все ще буде»: яким пам’ятають Олексія рідні та земляки у Кодимі

Він завжди був добрим, щирим і неймовірно щедрим для всіх, не лише для своїх.

– Йому нічого не було шкода. Бувало, несе з дому останнє, бо комусь у цю хвилину складніше, комусь треба більше. Я інколи запитувала, чому так, а він казав: «Альончик, у нас все ще буде. А людині треба зараз».

«Не переживайте, скоро все скінчиться. Ось побачите, весною я приїду додому», – сказав Олексій у свою останню відпустку в листопаді 2023 року, міцно обіймаючи рідних.

Навесні він повернувся до рідної Кодими. Але… на щиті.

Біль, що не минає: як родина Героя вчиться жити далі

Олексій любив свою Україну, свій край. Він до нестями кохав дружину і прихиляв небо для своїх дітей – Дениса та Настусі. З сином у них були свої чоловічі секрети та спільна пристрасть – риболовля. А ще Олексій обожнював швидкість і мотоцикли. За місяць до загибелі він захоплено розповідав дружині по відеозв’язку про байк, який обов’язково купить, і як вони з Денисом разом будуть на ньому їздити.

Втрата батька стала горем. Денис замкнувся в собі. А Настя щодня розпитувала маму: «Що з татом? Де він? Чи не холодно йому там?».

Найважчий емоційний удар стався на шкільному святі останнього дзвоника. Дивлячись, як випускниці – однокласниці Дениса – кружляють у вальсі зі своїми батьками, маленька Настуся підняла очі, повні сліз, на маму і тихо запитала: «Мамо… а з ким я буду танцювати на випускному?

– Минуло вже два роки, як Олексія немає з нами. Але цей біль – він не минає. Ти просто вчишся з ним жити. У хаті, в гаражі, на подвір’ї – все зроблено його руками. Все нагадує про Олексія, з яким ми прожили майже вісімнадцять щасливих років, – ділиться болем Альона.

Важко переживає втрату сина його мама Ніна Василівна – Олексій зажди був для матері найближчим, найнадійнішим плечем.

Орден «За мужність» та Дзвін Пам’яті: Кодима пам’ятає свого захисника

Про своїх побратимів сержант Салій завжди казав: «Вони в мене найкращі».

Вони дійсно були як одна родина. Кожен із них знав ціну військового братерства і ніколи не залишав своїх. За відданість державі та своєму народу Олексій Салій був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

– Для нашої родини ця нагорода – це велика гордість і водночас невимовний сум, – каже Альона. – Для мене мій чоловік – Герой і без паперів та нагород. Коли нам вручали орден, моє серце стискалося, – найбільше за все на світі я хотіла, щоб він був живий.

…Щосуботи, попри дощ, сніг чи спеку, Альона Салій іде на міську Алею Слави. Вона довго стоїть біля світлини свого чоловіка, дивиться в його рідні очі і шукає відповідь на питання, що не дають спокою: «Чому так сталося? Чому саме він?». Вона розуміє – це спільне горе сьогодні накрило тисячі українських родин.

Після загибелі Олексія до Альони підійшов літній чоловік – батько одного з побратимів її коханого. Він зняв кашкет і зі сльозами на очах їй сказав: «Ваш Олексій… Він був надзвичайною, доброю людиною. Дякуємо йому».

Кожного разу, коли над містом лунає тужливий Дзвін Пам’яті, громада згадує всіх кодимчан, серед яких і сержант Олексій Салій, які віддали найдорожче за спокій рідного краю.

Нагадаємо, у Яровому на Одещині поховали 28-річного захисника Олександра Стоянова.

А у Зеленогірському попрощалися з 40-річним військовим Олександром Патріканом.