Одеський «льодовиковий» період: як раніше зберігали продукти в літню спеку

Як раніше продавали холод

У будинку мого діда довгий час зберігався такий льодовик, що залишився ще від прадіда. Це було щось середнє між невисокою шафою і тумбочкою з дуже витонченим оздобленням, куди поміщали швидкопсувні продукти. Лід у наш будинок привозила, як і в інші будинки, спеціальна служба. Лід був, як правило, в акуратних брусках (розміром від цегли до метрових блоків), загорнутих у білосніжне полотно. Все це коштувало недешево. Але, погодьтеся, за задоволення треба платити. Зате яке це було задоволення! Тому, коли з’явилися справжні холодильники, викинути льодовик ні в кого не піднялася рука, і він стояв у хаті на найвиднішому місці чи то для краси, а чи то радше для пам’яті.

Що ж, були часи, коли холод був досить дорогим товаром. Наприклад, у імператора Нерона була мрія описати у віршах пожежу Риму. Для цієї мети як перший імператор-поет і перший поет-реаліст Нерон підпалював Рим і чекав, коли прийде натхнення. А воно все не йшло. Тож у Римі за часів Нерона було доволі спекотно, навіть продукти псувалися. Вихід підказав філософ Сенека:

— О, божественний! — сказав він Нерону. — Тобі потрібен холодильник. Я знаю одне містечко в Альпах, де лід можна добувати, точніше, відбивати в місцевих жителів. Французи там його купують, але дуже дорого. Якщо тамтешні жителі і римлянам заламають нечувану ціну, ти завоюєш Альпи і вже сам станеш природний лід продавати охочим і відразу заживеш безбідно. Це нормально, так потім будуть робити багато неронів, наприклад, продавати природний газ, до речі, тим же французам, до речі, за тими ж цінами.

Як бачимо, в Європі жили дуже практичні філософи.

З літньою спекою ситуацію прояснили, тому що вважалося, що взимку продукт зберігати простіше, наприклад, за вікном. Але це в Європі було простіше, бо в Одесі із зимовим зберіганням за вікном виникали проблеми. Так, наприклад, у газеті «Одесские новости» 1897 року було вміщено замітку, що якийсь одесит, до речі, колишній морський вовк, повісив за вікном яловичу копчену гомілку вагою пів пуда, прив’язавши її особливим морським вузлом, а вранці виявив тільки обгризену кістку. При цьому хитрий морський вузол викрадачеві розв’язати так і не вдалося, тобто пів пуда м’яса (вісім кілограмів) з’їли просто у висячому положенні, а це все відбувалося за вікном на третьому поверсі в будинку на Провіантській. Слідство нічим не закінчилося, хоча на тому, що залишилося від гомілки, було виявлено сліди зубів сусіда, такого собі мсьє Куперфільда. Але це пояснюється просто — сімейними традиціями: правнук мсьє Куперфільда, який навіщось змінив прізвище на Коперфільд, потім і не такі фокуси показував.

Карети з льодом завжди пропускали позачергово

Що ж, в Одесі завжди з повагою ставилися до винахідливих людей. Але з іще більшою повагою тут ставилися до холодного пива в ледь запітнілому кухлі. Осушити такий кухоль у серпні можна було в багатьох закладах Одеси, але краще за інших пилося в пивній Брунса в будинку Вагнера на вулиці Дерибасівській. Брунс був хитрий. Коли взимку одеське узбережжя вкривали брили льоду, міцні, як граніт, і білі, як цукрові голови, Брунс наймав людей, щоб запастися льодом на весь літній сезон. Лід перекладали в льохах соломою. Вражаюче, але, таким чином, він зберігався, практично не танучи, до двох років.

Заготівля і доставка льоду стала прибутковою справою. Одесою курсували карети-контейнери (а пізніше авто), що розвозили лід у будинки одеситів. Кажуть, згідно з приписом поліцейського начальства, іншим видам транспорту належало тим каретам беззаперечно поступатися дорогою. Мотивувалося це тим, що лід чекати не може — тане. Але скажемо вам по секрету, причина була в іншому: поліцейське начальство дбало, щоб лід якнайшвидше потрапив якраз до його власної оселі, і на льоду вишикувалася батарея пивних пляшок. Тоді начальство, повернувшись зі служби додому, могло негайно розпочати бойові дії на батареї.

Ідею Брунса перехопили інші знавці, як із пивної піни робити тверді гроші. Але й звичайні одесити теж були не такі вже відморожені. Їм на допомогу прийшли брати Петрококіно. Спалахнувши до земляків не зовсім братньою, скоріше комерційною любов’ю, на Грецькій вулиці брати відкрили магазин, у якому продавалися патентовані дрезденські холодильні шафи. Але особливий інтерес братнього магазину був до американських новинок.

На відміну від скупої Європи, американці на своєму шлунку не економили — пожерти любили. Наприклад, своєму другові, президенту США Томасу Джефферсону, такий собі Томас Мур регулярно надсилав до столу олію, яка, як відомо, потребує підтримання її у твердому вигляді. Таким воно і доставлялося на президентський стіл, тому що знаходилося в сталевому ящику, наповненому льодом. А щоб лід не танув, Мур оббив ящик кролячими шкурками. І Джефферсон, і масло незмінно мали свіжий вигляд.

Одеські брати Петрококіно з нетерпінням чекали, коли американцям набридне залежати від швидкості розмноження кроликів, і вони зроблять наступний крок: лід стане робити сам холодильник. І дочекалися — у хід пішов аміак. Це був тонкий хід із дальнім прицілом. Дружина, відкривши холодильник і побачивши, що там кулею покоти, готова була вже зомліти, але аміак, який рясно просочувався всередину морозильника, миттєво приводив її до тями.

І хоч випускала такі холодильники американська фірма «Дженерал Електрик», вони називалися «Одіфрен». Вигляд їх нагадував шафу з дерев’яною обшивкою, а ім’я нагадувало, що ідея належить французькому вчителю фізики Марселю Одіфрену. Холодильник «Одіфрен» одразу наробив багато галасу, а інакше й бути не могло — саме такий шум він і видавав, а на додачу ще й підстрибував, щойно не бив цокалку. Але викинути це «диво» нікому навіть на думку не могло спасти. Бо за нього вже було викинуто 900 доларів (а це в перекладі на нинішній курс десь десять тисяч доларів). А от обміняти холодильник на машину «Форд» можна було легко — тоді холодильник коштував як два «Форди».

Фреон: наступний етап охолодження

Справжню революцію в холодильній справі здійснив газ фреон, який і донині використовують у холодильних агрегатах. Фреон давав змогу отримувати супернизькі температури. Так за температури мінус 35° м’ясо в морозильній камері може зберігатися рівно рік. Тобто саме з таким інтервалом можна ходити за м’ясом на «Привоз». Тепер ви розумієте, чому наші уряди часом затримують бюджетникам зарплату на рік — в урядах теж сидять люди з головою, вони теж в курсі щодо прогресу.

Пошуки охолоджувальної речовини завжди були важкою, але захопливою справою. Захопився цією проблемою навіть Альберт Ейнштейн. У 1927 році він завершив свої наукові пошуки і отримав патент на пристрій для холодильної камери, що працює на спирті. Очевидно, Ейнштейн згадав, що саме спирт допоміг йому свого часу відкрити теорію відносності (тоді в лабораторію якраз завезли в достатній кількості найчистіший спирт). І якби не протести дружини та домашні скандали, ще багато теорій вдалося б відкрити Ейнштейну, оскільки відомий фізик М. Гроссман, який співпрацював у ті роки з Ейнштейном, навчив його не запивати, а це значно підвищує науковий потенціал, що донині доводять і наші фізики.

Треба зізнатися, що ні в Росії, ні пізніше в Радянському Союзі випуск власних холодильних агрегатів налагоджено не було. Просто не було гідної технічної розробки. З’явилася така документація тільки в 1939 році, завдяки тому, що до справи підключилася зовнішня розвідка НКВС. Загалом, у «Дженерал Електрик» вдалося свиснути креслення нового пристрою, і одразу ж на Харківському тракторному заводі розпочався випуск холодильників ХТЗ-120, отаких собі холодильників із тракторним ухилом.

Що можна і потрібно сказати на закінчення? У серпні-вересні гості нашого міста закривають курортний сезон і роз’їжджаються по домівках. І там, показуючи слухачам великий палець, розповідають, що в Одесі їм було надано «холодний прийом». І всім стає зрозуміло, що наступного року в Одесу таки можна і потрібно їхати. Тому що «холодний прийом» означає, що ні морозиво, яке розтануло, ні тепле пиво, ні компот, який прокис, в Одесі їм не загрожує. Але ж колись усе почалося з льодовиків, і це був порятунок: льодовиковий період губить мамонтів, але рятує одеситів.