Карпатські колядки у травні далеко від дому: як бойки зберегли себе на Одещині

Ключові моменти:

• У Любашівці відкрили музей «Бойківщина», присвячений депортованим мешканцям Карпат
• Бойки з Агафіївки співали старовинні колядки й повстанські пісні просто у травні
• 89-річний дисидент Олекса Різників згадав про радянські репресії та русифікацію
• У музеї зберігають рушники, старовинний одяг і речі, врятовані навіть із фронтового Донбасу

Історія бойків на Одещині почалася з примусового виселення. У 1951 році тисячі українських родин силою вивезли з карпатських сіл до степових районів півдня України. Частина з них оселилася на Одещині, де десятиліттями берегла свої пісні, говірку та пам’ять про втрачений дім.

Журналіст «Одеського життя» Юрій Федорчук побував на відкритті музею «Бойківщина» у Любашівці та поспілкувався з краєзнавцем Валерієм Бондаренком і колишнім політв’язнем Олексою Різниківим про пам’ять, депортацію та українську культуру, яку люди зуміли зберегти навіть далеко від Карпат.

В Агафіївці співали бойківські колядки… у травні

Коли в музейній світлиці зазвучала повстанська пісня, її підхопив 89-річний дисидент і поет Олекса Різників – колишній політв’язень мордовських таборів.

Так у Любашівці відкривали два нові музейні простори – «Історія освіти Любашівщини» та «Бойківщина». Обидва музеї – ініціатива краєзнавця, історика-етнографа ліцею №2 Валерія Бондаренка.

Про те, як відбувалося відкриття, історію бойків та чому колядки заспівали у травні, – читайте у матеріалі «Одеського життя».

«Культура і освіта – це теж фронт»

Ініціатором створення музеїв став історик-етнограф Валерій Бондаренко. Саме він запросив до Любашівки творчу делегацію з Одеси – мовознавця й дисидента Олексу Різниківа, декана факультету історії та філософії ОНУ імені Мечникова В’ячеслава Кушніра, письменника Івана Ніточка з його онукою та співавторкою Марією Вернигорою та представницю Департаменту культури Одеської ОВА Ярославу Різників.

Під час зустрічі говорили про репресії, русифікацію, депортації та роль культури під час війни.

– Росія щодо України здійснює не лише фізичний, а й культурний геноцид. Тому культура й освіта – це теж фронт, який допомагає нам триматися, – сказала Ярослава Різників.

Останній вірш російською – на суді

Для Олекси Різниківа ця тема – особистий досвід.

89-річний поет був двічі репресований радянською владою, як він скрушно зауважив, лише за те, «що був українцем». Вперше 1960-го отримав півтора року таборів за написання з друзями та розповсюдження листівки із закликом «Долой фашистскую диктатуру партии». Вдруге – за «антирадянську агітацію і пропаганду»: виступав проти русифікації, підтримував репресованих друзів і розповсюджував самвидав. Загалом він провів у таборах понад сім років.

– До в’язниці я більше писав російською, бо навчався у російськомовній школі в Первомайську. Був таким собі «хохлоцапом», – з усмішкою пригадав пан Олекса. – А вже за ґратами зрозумів, хто я є, сказавши собі, що я вже не Льоша, а Олексій.

На суді письменник прочитав віршоване останній раз російською мовою слово про інше життя.

За п’ять з половиною років у таборах суворого режиму Олекса Різників багато писав та читав. І навіть накопичив вісім валіз із україномовними книжками. Його перші поезії побачили світ у 1977 році в іноземному журналі «Сучасність». Вірші у видання передав співкамерник Різниківа Ар’є Вудка (дисидент, радянський політв’язень єврейського походження), вивчивши їх напам’ять перед виходом на волю.

Травневий вертеп від агафіївських бойків

Окремою історією стала розповідь про бойків – етнографічну групу українців, яких у 1951 році примусово виселили з території сучасної Польщі до південних областей УРСР. Попри переселення, бойки зберегли свою культуру й традиції. Саме їм присвячений новий музей «Бойківщина», відкритий в етнографічному музеї «Оберіг».

На його відкриття завітала колоритна делегація старожилів-бойків з Агафіївки на чолі зі старостою Наталею Бабець. Музей відкрили Іван Ніточко з агафіївцями Федором Грициком і Дарією Асафайло, яка днями справляє 90-річчя.

Під час відкриття вони співали давні колядки й народні пісні. Старовинну колядку «Ой, лелія, лелія!», що нараховує 32 куплети,  виконали хранительки бойківських традицій Катерина Крись і Марія Дуньо під акомпанемент сільського гармоніста Івана Удича. Коли ж горяни заспівали повстанську пісню, її одразу підхопив Олекса Різників. Пояснив, що він її знає ще з в’язниці, коли сидів у Мордовії з воїнами УПА.

Екс-голова громадського об’єднання «Бойки Одещини» письменник і дослідник Іван Ніточко, автор книги «126 днів: історія останньої депортації», нагадує: для багатьох родин ця травма залишається болючою й сьогодні.

– З кожним роком стає менше людей, які можуть розповісти про ті події. Хочеться, щоб ця пам’ять залишилася наступним поколінням, – сказав він.

Читайте також: Про бойківчанку з Агафіївки, яка по пам’яті записує давні пісні

Шкільні пера для гостей

Музей освіти ташується в приміщенні відділу освіти громади. Він присвячений цій галузі, починаючи з 1814 року, коли при новозведеному храмі Архістратига Михаїла було відкрито церковно-приходську школу. Тут є інформація про Катерину Ковальову – першу вчительку, яка працювала в Любашівці. Зібрано чимало речей – від чорнильної ручки, дерев’яної парти до першого шкільного комп’ютера.

– Внаслідок реформ ми втратили чимало освітніх закладів, тож вирішили зберегти пам’ять про школи і вчителів, котрі там працювали. Ми виготовили спеціальні стенди для кожної зі шкіл, де розмістили всю історичну інформацію, – розповів Валерій Бондаренко і подарував гостям старовинні металеві пера для ручок.

Яка річ є найціннішою в музеї рушників?

Валерій Бондаренко, як завжди, під супровід свого баяну провів екскурсію рушниковою світлицею у музеї «Оберіг», де зберігається близько 400 метрів дивом врятованих орнаментів. За словами історика-етнографа В’ячеслава Кушніра, унікальність колекції в тому, що виткана вона щонайменше трьома поколіннями місцевих майстринь.

Сам музей пан Валерій створює вже багато років. У колекції – сотні рушників, старовинний одяг, хатнє начиння, реманент і побутові речі. Деякі експонати вдалося врятувати від знищення.

Одним із найцінніших предметів є вишита сорочка, знайдена у зруйнованій школі на Донбасі. Її привіз син Валерія Бондаренка Сергій, який воював на фронті.

Коли Сергій повернувся з війська й почав викладати школярам предмет «Захист України», його на фронті добровільно замінив зять Валерія Бондаренка – Сергій Антоненко. Саме разом із ним краєзнавець облаштовував музейні простори. Також обидва хлопці регулярно поповнюють етнографічну скарбницю та шкільний музей цікавими експонатами.

Родина викуповує на сайтах і рятує старовинні речі

Родина не лише збирає експонати, а й викуповує старовинні речі на онлайн-аукціонах. У музеї більшість предметів можна брати до рук, приміряти й використовувати під час екскурсій.

Професор В’ячеслав Кушнір вважає, що саме такі локальні ініціативи допомагають громадам зберігати історичну пам’ять під час війни.

– Ми маємо знати своє минуле, щоб не допустити повторення зла. Сьогодні це теж частина боротьби за українську державність, – каже доктор історичних наук В’ячеслав Кушнір.

У Любашівці цю боротьбу ведуть не лише зброєю чи словами. Її ведуть також через музеї, пісні, родинну пам’ять і старі речі, які вдається врятувати для наступних поколінь.

Довідка «ОЖ»

• Бойки – самобутня етнографічна група українців, які з давніх-давен населяють гірський регіон Карпат (Бойківщину) – невід’ємна частина українського етносу, яка зберегла унікальні традиції, культуру та діалект.
• У 1944-1946 роках відбулося примусове переселення бойків з їхніх етнічних земель у Польщі (частина історичної Бойківщини) до УРСР.
• За радянсько-польським обміном ділянками територій (угоду було підписано 15 лютого 1951 року) депортували 51000 українців із 42 населених пунктів.
• Горян примусово скеровували в колгоспи на південь та схід України. На Одещину було переселено 1933 родини у 18 колгоспів.
• Загалом виселили сотні тисяч людей, які втратили свої домівки, майно та зазнали суворих утисків.

Ми також розповідали про традиції Святвечора від бойків із села Агафіївка.