Криворіжанка Наталія ділиться розповіддю про життя на півдні Італії, де вона разом із 8-річним сином Макаром прожила майже весь перший «військовий» рік. Повернулася до України лише кілька місяців тому.
Країна для евакуації була обрана не випадково: на момент вторгнення у Кривому Розі гостювала мама Наталиної подруги, яка вже 20 років живе біля Неаполя. Тому питання «куди їхати, щоб урятувати дітей» кілька сімей, об’єднавшись, вирішили протягом доби.
— Виїжджали ми великою компанією на початку березня 2022-го, в атмосфері загальної паніки і метушні, тому дорога була дуже важкою і зайняла понад п’ять діб, — згадує Наташа. — Тим ціннішим був для нас теплий прийом, який ми зустріли після приїзду до Італії. Причому нам насамперед допомогли місцеві жителі, а не представники влади. Ми зупинилися у невеликому селищі біля містечка Кампобассо, де мешкає мама моєї подруги. Звичайно, її там усі знають, тому рівень інтересу та співчуття до новоприбулих — чотирьох жінок із чотирма різновіковими дітьми був дуже високим.
Буквально першими днями для українців на базі місцевої церкви зібрали колосальний обсяг гуманітарної допомоги. Це були в основному продукти: молоко, дитяче харчування, макарони, консервоване м’ясо та томати, фрукти, печиво, нутелла, оливкова олія. Надалі їм видавали продуктові набори щомісяця. Крім того, біженцям, уточнивши потрібні розміри, зібрали багато одягу та взуття, причому переважно нового.
— Окремо хочу сказати про господарів місцевих продуктових магазинчиків, які весь рік практично щодня чимось пригощали наших дітей, а на Великдень та Різдво дарували їм шоколад та подарунки, — розповідає Наташа. — Також нас регулярно запрошували до гостей сусіди — на піцу чи лазанью. Але в мене склалося враження, що це була скоріше чисто людська участь, аніж усвідомлена проукраїнська позиція. Хоча, з іншого боку, італійці були в курсі того, що відбувається в Україні — їхній щоденний обідній випуск новин розпочинався з п’ятихвилинки, присвяченої подіям у нашій країні.
Коли метушня перших днів залишилася позаду, криворіжанки почали займатися оформленням документів. Їм потрібно було в найближчому поліцейському управлінні отримати «пермессо» — посвідку на проживання, яка дозволяє законно перебувати в Італії 12 місяців і мати доступ до медобслуговування, ринку праці, освіти та соціальних виплат. У цілому нині цей процес виявився досить довгим і бюрократичним, до того ж потрібно знання італійської мови.
— Але велику роль грав і чинник «як пощастить», — каже Наташа. — Наприклад, моя подруга з дитиною оформила пермессо і отримала виплати досить швидко. Ми ж зробили документ лише на тиждень пізніше, а на допомогу чекали два місяці. А деякі люди взагалі чекали на виплати близько п’яти місяців. Загалом щомісячна соціальна допомога українцям минулого року в Італії становила 150 євро на дитину та 300 євро на дорослу, виплачували її протягом трьох місяців.
Щоб не сидіти на шиї у знайомих, уже за кілька тижнів після приїзду Наташа із сином почали шукати квартиру. Оренда житла там коштувала від 400 євро. Але це не звична нам «однушка», а, як правило, дворівнева квартира, що складається з кількох кімнат, великого холу та повноцінної ванної. До цього треба додати комуналку – щонайменше 100 євро.
— Для нас сума 500 євро була непідйомною, але завдяки знайомим ми орендували житло, за італійськими мірками, «за копійки» — 150 євро, — розповідає криворіжанка. — Пощастило і з роботою — на неї теж влаштували «за протекцією», хоча загалом українки як домробітниці та доглядальниці (без знання мови розраховувати на щось більш престижне не доводиться) там дуже цінуються, бо італійки в плані домашньої роботи досить ліниві. Наприклад, наша сусідка-італійка всерйоз вважала складною справою завантажити білизну в пральну машину, і починала заздалегідь зітхати з приводу майбутньої незабаром «втомної роботи».
Наташу найняли як «баданте» (доглядальницю) літнє подружжя, яке мало серйозні проблеми зі здоров’ям. До її обов’язків входив контроль за тим, щоб вони за графіком приймали медикаменти, приготування сніданку та обіду, прибирання у будинку. Потім її змінювала інша доглядальниця — вона готувала вечерю і залишалася на ніч.
— Я швидко освоїла улюблені страви моїх італійських роботодавців — це сезонний овочевий суп у мінестроні, паста з оливковою олією, різотто, — розповідає Наталя. — Але їм сподобалася наша традиційна їжа — картопляне пюре, борщ. Зарплата була за місцевими мірками невелика — 500 євро, але мені дозволялося щодня брати із собою на роботу сина, який навчався дистанційно в українській школі. До того ж господарі допомагали нам продуктами і в цілому дуже добре ставилися.
Незважаючи на досить налагоджене «італійське» життя, Наталя із сином протягом року кілька разів поривалися поїхати додому, де на їх повернення терпляче чекав коханий чоловік та тато. Але родичі слали їм новини про обстріли та блекаути в Україні та просили почекати. Зрештою, у березні 2023-го терпець наших героїв урвався, і вони повернулися до Кривого Рогу.
— Незважаючи на постійні повітряні тривоги та систематичні обстріли Кривбасу, ми більше не збираємося їхати, — каже Наташа. — Будемо всі випробування, надіслані долею, переносити разом, сім’єю. Тому що за кордоном ти фізично перебуваєш у безпеці, але серцем весь час вдома, в Україні. І таке життя складно назвати повноцінним.
До основних переваг країни належать:
Але є і мінуси:
Ирина КАДЧЕНКО
Читайте також:
У сучасному світі стабільний та швидкісний інтернет дуже важливий для виконання бізнес-завдань та повсякденного користування.… Read More
В Одесі правоохоронці затримали завідувачку одного з відділень "Дитячої міської клінічної лікарні №3". Її підозрюють… Read More
22 листопада 1954 року, тобто рівно 70 років тому «скопитився» Андрій Януарович Вишинський. «Фі!», —… Read More
У частині Приморського району Одеси у п'ятницю, 22 листопада 2024 року, тимчасово відключать воду. Причина… Read More
В ЮНЕСКО дали відповідь на гучний «Одеський лист», в якому противники деколонізації топонімів, названих на… Read More
Завтра, у п'ятницю, 22 листопада 2024 року, в Україні та, зокрема, в Одесі та Одеській… Read More