Невигадана історія журналіста з Херсона, який зараз мешкає в Одесі.
«Ви не біженці, ви гості Одеси!» – здоровенне «простирадло» з цим текстом вивішене на будівлі на розі вулиць Жуковського та Рішельєвської, поряд з пам’ятником Ісааку Бабелю. У цьому будинку видають гуманітарку. Господи, наскільки це страшний термін, який увірвався в наш лексикон!
Ні, одесити, що видають там продукти, душею не покривили: приїжджі душевнохворі українці, які звернулися за допомогою, дійсно стикаються з чітко налагодженою логістикою процесу, а це синонім порядку. Так, є черга, але немає хаосу. Взагалі слово «гості» тут близьке до істини.
Відразу кажу: душевнохворі — це я не гіперболізував, це не для червоного слівця. Це про себе і гарантую! — про сотні і сотні тисяч моїх співгромадян, яких шалений сусід, вигнавши з рідних домівок, розбивши сім’ї, смертельно поранив, покалічивши душі.
Це назавжди, як шрам, це невиліковно, це не пройде навіть тоді, коли статус тимчасового переселенця залишиться в страшному, але незабутньому минулому. А поки що ці душевно поранені люди, які опинилися нехай навіть у гостях, то все одно не вдома, гостро потребують людського ставлення. Але, на жаль, не завжди його відчувають.
Упевнений, що я зобов’язаний про це писати — як журналіст з чвертьстолітнім стажем. І впевнений, що я маю право про це писати як інсайдер (з англійської — це людина, яка знає проблему зсередини, не з чуток, не збоку).
Так, я біженець з Херсона, у місто своєї студентської юності — Одесу-маму — поїхав наприкінці грудня минулого року, коли стало зрозуміло, що обстріли звільненого від окупантів Херсона йдуть і йтимуть далі. Слово «біженець» апріорі означає, що ситуація — далеко не мед, але перше, з чим стикаються «гості Одеси», які намагаються отримати посвідчення тимчасово переміщеної особи у Приморському районі, — це повномірна «ложка дьогтю».
Не люблю, відверто кажучи, що увійшов нині в моду термін «совок», що зводить тільки до негативу ВСЕ, пов’язане з життям в СРСР, але те, з чим я зіткнувся в установі на вулиці Армійській, 9, це щось із чимось, як колись казали в Одесі, «совок» у найгіршому варіанті!
За порадою земляків, які раніше стали біженцями, на перекладних у пристойний мороз дістався Армійської, але виявилося, що це вже «у свинячий голос» — там щосили розгорялася лайка між представниками вчорашнього списку і сьогоднішньою «живою» чергою. Марганець, Суми, Херсон, Соледар, Нікополь, Куп’янськ — у нервозному натовпі душевнохворих голосно звучала географія нещастя.
Той день, 9 січня, я «до упору» провів у «собесі», але — на жаль і ах! – До потрібного столика так і не дістався. Адже з доброго десятка робочих місць лише два (!) — №6 і №7 обслуговують натовп у добру сотню людей, які заповнили зал (як килька в банці).
Наївний, я вже 10 січня ще раніше добрався до Приморського «собесу». Та ж картина маслом! Масла у вогонь стабільно додавали парочка тривалих повітряних тривог, під час яких людей просили звільнити приміщення, та відключення електроенергії — за наявності відсутності резерву електроживлення.
Вже ближче до кінця робочого дня, коли включили електрику, я, наслухавшись у фактично завмерлій черзі від «ветеранів Приморського «собесу», що вони вже майже тиждень безрезультатно витратили на «доступ до тіла», вирішив: настав час нестандартних дій. Адже бардак це не відсутність порядку. Бардак — це такий порядок, і тупо чекати змін на краще.
Французи недарма радять «шерше ля фам». Довго «шерше» мені не довелося: на «рецепшн» 4 «ля фам» демонстрували на мобільних фото свої понівечені артилерією будинки і вимагали шефиню цього закладу.
Я приєднався, продемонстрував журналістську «корочку», порекомендував викликати поліцію (що мої землячки одразу й зробили з мотивуванням — «знущання з людей») — і лід рушив.
Керівниця підрозділу з’явилася. Пояснила, що з майже 50 тисяч біженців, що прибули до Одеси, понад 30 тисяч оселилися в Приморському районі міста, і тому саме тут, на відміну від інших райсобесів, таке страшне «напруження».
Відповіді на питання, чому не можна збільшити кількість робочих місць з обслуговування біженців, ми, на жаль, не почули. Проте були шоковані інформацією, що генератор резервного електроживлення є, але не можуть знайти… декілька метрів силового кабелю.
Проте цей день закінчився хепі ендом: начальниця затримала своїх підлеглих на роботі (вже на трьох, а не на двох робочих місцях!), і до 7 вечора я і кілька моїх «подільниць» — таки так! — дочекалися.
До речі, ще один штрих до «картини олією». Коли настала черга однієї з жінок (Раїса Іванівна, ми обмінялися з нею телефонами), забарахлив інтернет, і їй люб’язно пообіцяли передзвонити («максимум кілька днів!») і сказати, що все готове.
Не телефонують і не телефонують, через 2 тижні їй якимось дивом (небувале буває!) вдалося пробитися на рецепшн і почути, що довідка ще не готова.
2 лютого, тобто на початку 4-го тижня нервозного очікування, ми з нею разом з’їздили на Армійську, 9. Темна зала була порожня, народ розійшовся в очікуванні подачі електрики (значить, кабель до генератора не став “мрією, яка здійснилася).
Раїса Іванівна підійшла до того робочого місця, де їй пообіцяли зателефонувати. Дівчина сказала: «не знаю», показавши на знеструмлений комп’ютер, але потім (дай Боже їй здоров’ячка, а чоловікові — хорошу коханку) все ж таки після мого наполегливого прохання погодилася пошукати папірець серед уже готових. І – японський городовий! – таки знайшла!
З 19 січня готовий папірець чекав на свою господиню… Тобто вже 2 тижні тому біженка з Херсона могла б отримати зовсім не зайву за таких обставин гуманітарну допомогу — продукти та одяг. «Так, це набагато гірше, ніж дурдом…» — зітхнула на фініші цієї історії 71-річна Раїса Іванівна. Що ж, з нею не посперечаєшся: за спиною у неї більш ніж 20-річний стаж роботи санітаркою у психіатричній лікарні.
* * * * *
На завершення без найменшої іронії скажу: так, нелегка зараз праця співробітниць Приморського «собесу» Одеси. Але ж мета їхньої праці — не просто вийти на роботу, щоб помучитися. Їхнє завдання хоч просто не додавати болю скаліченим душам.
Але з діагнозом «бездушність», яким, схоже, страждає хтось незрячий «нагорі» в цій системі, з таким завданням впоратися ох і непросто. Як відомо, кожне недопрацювання має ім’я та прізвище.
Так хто ж не помічає такий ганебний рівень сервісу в Управлінні соціального захисту населення в Приморському районі Одеси, яка комусь мама, а комусь мачуха? Адже, судячи з розповідей херсонських біженців, які оселилися в інших районах Одеси, ситуація там значно краще.
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
У селищі Бородіно ще до війни за підтримки держави був побудований соціальний Центр для постраждалих… Читати далі
На узбережжя Одещини викинуло чергову морську міну, яку було оперативно знищено українськими військовими. Про це… Читати далі
14 лютого 2023 року військовий Віталій Верес отримав важке поранення під час оборони Бахмута, коли… Читати далі
Вересень. Налилася червоним кольором калина, яка є одним із символів України. Колектив обласного центру національних… Читати далі
16 вересня 2024 року мешканці Одеси та регіону відчули підземні поштовхи. У будинках гойдалися люстри,… Читати далі
Другого вересня, у день народження митця, якому мало виповнитися 70 років, в медіацентрі Любашівської публічної… Читати далі