Як отримати довідку «біженця» в Одесі: черги, приниження та тижні очікувань

Від гуманітарного центру на Рішельєвській до «собесу» на Армійській, 9

«Ви не біженці, ви гості Одеси!» – здоровенне «простирадло» з цим текстом вивішене на будівлі на розі вулиць Жуковського та Рішельєвської, поряд з пам’ятником Ісааку Бабелю. У цьому будинку видають гуманітарку. Господи, наскільки це страшний термін, який увірвався в наш лексикон!

Ні, одесити, що видають там продукти, душею не покривили: приїжджі душевнохворі українці, які звернулися за допомогою, дійсно стикаються з чітко налагодженою логістикою процесу, а це синонім порядку. Так, є черга, але немає хаосу. Взагалі слово «гості» тут близьке до істини.

Відразу кажу: душевнохворі — це я не гіперболізував, це не для червоного слівця. Це про себе і гарантую! — про сотні і сотні тисяч моїх співгромадян, яких шалений сусід, вигнавши з рідних домівок, розбивши сім’ї, смертельно поранив, покалічивши душі.

Це назавжди, як шрам, це невиліковно, це не пройде навіть тоді, коли статус тимчасового переселенця залишиться в страшному, але незабутньому минулому. А поки що ці душевно поранені люди, які опинилися нехай навіть у гостях, то все одно не вдома, гостро потребують людського ставлення. Але, на жаль, не завжди його відчувають.

Упевнений, що я зобов’язаний про це писати — як журналіст з чвертьстолітнім стажем. І впевнений, що я маю право про це писати як інсайдер (з англійської — це людина, яка знає проблему зсередини, не з чуток, не збоку).

Так, я біженець з Херсона, у місто своєї студентської юності — Одесу-маму — поїхав наприкінці грудня минулого року, коли стало зрозуміло, що обстріли звільненого від окупантів Херсона йдуть і йтимуть далі. Слово «біженець» апріорі означає, що ситуація — далеко не мед, але перше, з чим стикаються «гості Одеси», які намагаються отримати посвідчення тимчасово переміщеної особи у Приморському районі, — це повномірна «ложка дьогтю».

«Совок» у найгіршому варіанті!

Не люблю, відверто кажучи, що увійшов нині в моду термін «совок», що зводить тільки до негативу ВСЕ, пов’язане з життям в СРСР, але те, з чим я зіткнувся в установі на вулиці Армійській, 9, це щось із чимось, як колись казали в Одесі, «совок» у найгіршому варіанті!

За порадою земляків, які раніше стали біженцями, на перекладних у пристойний мороз дістався Армійської, але виявилося, що це вже «у свинячий голос» — там щосили розгорялася лайка між представниками вчорашнього списку і сьогоднішньою «живою» чергою. Марганець, Суми, Херсон, Соледар, Нікополь, Куп’янськ — у нервозному натовпі душевнохворих голосно звучала географія нещастя.

Той день, 9 січня, я «до упору» провів у «собесі», але — на жаль і ах! – До потрібного столика так і не дістався. Адже з доброго десятка робочих місць лише два (!) — №6 і №7 обслуговують натовп у добру сотню людей, які заповнили зал (як килька в банці).

Наївний, я вже 10 січня ще раніше добрався до Приморського «собесу». Та ж картина маслом! Масла у вогонь стабільно додавали парочка тривалих повітряних тривог, під час яких людей просили звільнити приміщення, та відключення електроенергії — за наявності відсутності резерву електроживлення.

Вже ближче до кінця робочого дня, коли включили електрику, я, наслухавшись у фактично завмерлій черзі від «ветеранів Приморського «собесу», що вони вже майже тиждень безрезультатно витратили на «доступ до тіла», вирішив: настав час нестандартних дій. Адже бардак це не відсутність порядку. Бардак — це такий порядок, і тупо чекати змін на краще.

Як вдалося зрушити чергу або «шерше ля фам»

Французи недарма радять «шерше ля фам». Довго «шерше» мені не довелося: на «рецепшн» 4 «ля фам» демонстрували на мобільних фото свої понівечені артилерією будинки і вимагали шефиню цього закладу.

Я приєднався, продемонстрував журналістську «корочку», порекомендував викликати поліцію (що мої землячки одразу й зробили з мотивуванням — «знущання з людей») — і лід рушив.

Керівниця підрозділу з’явилася. Пояснила, що з майже 50 тисяч біженців, що прибули до Одеси, понад 30 тисяч оселилися в Приморському районі міста, і тому саме тут, на відміну від інших райсобесів, таке страшне «напруження».

Відповіді на питання, чому не можна збільшити кількість робочих місць з обслуговування біженців, ми, на жаль, не почули. Проте були шоковані інформацією, що генератор резервного електроживлення є, але не можуть знайти… декілька метрів силового кабелю.

Проте цей день закінчився хепі ендом: начальниця затримала своїх підлеглих на роботі (вже на трьох, а не на двох робочих місцях!), і до 7 вечора я і кілька моїх «подільниць» — таки так! — дочекалися.

Обіцяють, але не дзвонять. Історія Раїси Іванівни

До речі, ще один штрих до «картини олією». Коли настала черга однієї з жінок (Раїса Іванівна, ми обмінялися з нею телефонами), забарахлив інтернет, і їй люб’язно пообіцяли передзвонити («максимум кілька днів!») і сказати, що все готове.

Не телефонують і не телефонують, через 2 тижні їй якимось дивом (небувале буває!) вдалося пробитися на рецепшн і почути, що довідка ще не готова.

2 лютого, тобто на початку 4-го тижня нервозного очікування, ми з нею разом з’їздили на Армійську, 9. Темна зала була порожня, народ розійшовся в очікуванні подачі електрики (значить, кабель до генератора не став “мрією, яка здійснилася).

Раїса Іванівна підійшла до того робочого місця, де їй пообіцяли зателефонувати. Дівчина сказала: «не знаю», показавши на знеструмлений комп’ютер, але потім (дай Боже їй здоров’ячка, а чоловікові — хорошу коханку) все ж таки після мого наполегливого прохання погодилася пошукати папірець серед уже готових. І – японський городовий! – таки знайшла!

З 19 січня готовий папірець чекав на свою господиню… Тобто вже 2 тижні тому біженка з Херсона могла б отримати зовсім не зайву за таких обставин гуманітарну допомогу — продукти та одяг. «Так, це набагато гірше, ніж дурдом…» — зітхнула на фініші цієї історії 71-річна Раїса Іванівна. Що ж, з нею не посперечаєшся: за спиною у неї більш ніж 20-річний стаж роботи санітаркою у психіатричній лікарні.

* * * * *

На завершення без найменшої іронії скажу: так, нелегка зараз праця співробітниць Приморського «собесу» Одеси. Але ж мета їхньої праці — не просто вийти на роботу, щоб помучитися. Їхнє завдання хоч просто не додавати болю скаліченим душам.

Але з діагнозом «бездушність», яким, схоже, страждає хтось незрячий «нагорі» в цій системі, з таким завданням впоратися ох і непросто. Як відомо, кожне недопрацювання має ім’я та прізвище.

Так хто ж не помічає такий ганебний рівень сервісу в Управлінні соціального захисту населення в Приморському районі Одеси, яка комусь мама, а комусь мачуха? Адже, судячи з розповідей херсонських біженців, які оселилися в інших районах Одеси, ситуація там значно краще.

Валерій Боянжу, Херсон – Одеса

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів