Феномен Каракурта: село на Одещині, де говорять чотирма мовами і живуть без конфліктів

4 ключові моменти:

• Каракурт заснований у 1811 році переселенцями з Болгарії — албанцями, болгарами та гагаузами;
• У селі природно співіснують щонайменше чотири мови: болгарська, албанська, гагаузька та українська;
• У багатьох родинах переплітаються кілька національностей, а діти можуть по-різному самоідентифікуватися;
• Місцеві жителі називають багатомовність не проблемою, а перевагою, що допомагає зберігати традиції й жити без міжетнічних конфліктів.

Цей матеріал підготовлений на основі особистих розмов із мешканцями Каракурта, зокрема представниками кількох родин, які поділилися історіями свого походження, мовної практики та сімейної самоідентифікації. Також до свідчень жителів села ми додали локальний історичний контекст.

Редакція «Одеського життя» не вперше звертається до теми українських албанців та багатонаціонального Півдня Одещини. Матеріал продовжує цикл публікацій про культурну спадщину Болградського району та спирається на перевірені історичні дані щодо заснування Каракурта у 1811 році переселенцями з Болгарії

Їдьмо до села Каракурт

Ми вже розповідали своїм читачам про село Каракурт Болградського району – столицю українських албанців. Про їх багатомовність, традиції, звичаї та неймовірних людей, які там мешкають.

Сьогодні, у День рідної мови, ми повернемося у це село, щоб дізнатися про нього ще більше.

Про унікальність села Каракурт я знала давно. Моя приятелька родом звідти. Вона – етнічна болгарка і, зрозуміло, що володіє болгарською мовою. Болгар на Одещині багато, тому цим фактом у нас важко когось здивувати. Але мене як також українську болгарку завжди вражало, коли вона, розмовляючи телефоном із рідними, часто вживала незнайомі мені слова. Ці фрази албанською та гагаузькою мовами природно впліталися в її мовлення та були його невід’ємною частиною.

Отже, давайте дізнаємося, скільки у мешканців Каракурту рідних мов, як їм вдається поєднувати їх всі та чому це для них не є чимось дивним.

Як декілька мов стали зрозумілими для всіх

– Із самого початку, відколи заснували наше село, мови тут почали переплітатися. Коли мій батько був молодим, траплялися невеликі суперечки між албанцями й так званими читацями (так називали гагаузів. – Прим. ред.). В одній частині села, біля церкви, жили албанці, а на вулиці Зарічній – «читаці». Згодом поступово почали змішуватися і мови, і родини: албанці одружувалися з «читачками», а «читаці» – з албанками, – згадує Степан Жечев, житель села Каракурт, батько моєї подружки.

Тоді, як і тепер, кожен народ розмовляв своєю рідною мовою. Усі сповідували православне християнство й дотримувалися своїх звичаїв. Але з часом умовні кордони між трьома народами почали стиратися. З’явилися змішані шлюби, традиції стали подібними, а мови, що звучали в селі, стали зрозумілими для всіх.

Жодних сварок – лише порозуміння

І сьогодні, коли збираються кілька мешканців села разом і починають розмовляти одразу декількома основними мовами – болгарською, албанською, гагаузькою – гості села як зачаровані спостерігають за тим, як їм це вдається.

Аліна Радулова – місцева жителька, чоловік якої декілька років тому переїхав жити в Каракурт, розповідає:

– Коли мій чоловік переїхав до села, його дуже здивувало, як це можливо: мій батько з одними говорить болгарською, потім звертається до других гагаузькою, а з іншими розмовляє ще й албанською. А у нас все так переплетено. І люди в нашому селі ніколи не сварилися через те, що говорять різними мовами. Так кожен народ зберігає традицію розмовляти рідною мовою. Це з дитинства вчить нас поважати кожну національність.

Вивчила албанську, щоб розуміти рідну бабусю

За декілька годин перебування в Каракурті усвідомлюєш, що тут усі родини унікальні. І майже у кожній переплітаються дві й більше національностей. При цьому цікавим є й те, що навіть члени однієї сім’ї самі визначають свою національну ідентифікацію.

– Я – болгарка, а моя мама – албанка, – розповідає мешканка села Олександрина Попова. – До дванадцяти років я розмовляла болгарською і майже не знала албанської мови. Потім ми переїхали до будинку моєї бабусі – албанки. Вона говорила виключно албанською й одразу мені сказала: «Я розмовляю албанською: хочеш – розумій, не хочеш – як хочеш». Тож, щоб розуміти бабусю, я й вивчила її рідну мову.

А якою мовою спілкуються зараз у родині пані Олександрини?

– Мій чоловік – албанець. Він знає три мови: болгарську, албанську та гагаузьку. Хоча у його родині всі були албанцями, вони жили по вулиці, яка здебільшого була заселена гагаузами. Отже, спілкуючись із гагаузькими друзями, він опанував і їхню мову.
Звичайно, знаємо ми і російську, адже у школі всіх змушували говорити нею, тож рідні мови дещо зазнали утиску. А сьогодні мої діти можуть вільно спілкуватися тими мовами, якими бажають.

Болгарка та гагауз – рідні брат і сестра

Цікаву історію власної родини розповіла Ганна Желяскова.

– Мій дідусь, житель села Каракурт, гагауз. Він одружився з моєю бабусею – болгаркою із села Чушмелій (Криничне Болградського району). Вони жили в її селі, там і народилися двоє їхніх синів. Один із них – мій батько Іван. Він ідентифікував себе болгарином і зовсім не володів гагаузькою. Коли виріс, мій тато повернувся до батькового села Каракурт і там оженився з гагаузкою. Так утворилася нова родина – болгарина й гагаузки, в якій і народилися я і мій брат Олег.
Так ось, мій брат часто бував у дідуся в Чушмелій – йому там дуже подобалося. Саме так він і вивчив болгарську. І сьогодні ідентифікує себе болгарином. А в мене інакше. Я найчастіше спілкувалася із бабусею-гагаузкою, тому й вважаю себе гагаузкою. Звичайно, що розмовляю і гагаузькою, і болгарською, і українською, а також знаю албанську, бо мій чоловік був албанцем.

Отже, як би дивно це не звучало, і двоє дітей в одній родині можуть самоусвідомлювати себе по-різному.

Навчаються всі, хто переїжджає до села

– Унікальне каракуртське середовище незрозуміле тільки на початку, з роками починаєш усе розуміти і навіть говорити, – впевнений Іван Пейчев. – Я одружився з жінкою з Молдови. Коли вона приїхала сюди, не знала ні гагаузької, ні болгарської, ні албанської. Сьогодні ж розмовляє і цими мовами, а також молдавською та українською.

Навчає місцевим мовам свого чоловіка-харків’янина і Віолетта Шишман.

– Я народилася в цьому селі. А після закінчення школи переїхала на навчання до Харкова. Згодом ми з чоловіком перебралися до мого рідного села. За національністю я албанка, а чоловік – українець. Спочатку наші традиції та звичаї були для нього незвичними, а тепер вони йому стали близькими. Він говорить лише українською і албанської, гагаузької та болгарської не розуміє. Але кілька слів і фраз уже знає та потроху починає говорити.

«Ми робимо так, як робили наші предки»

У роду Меланії Іванової – всі албанці. І цим жінка дуже пишається. Але сумує, що дедалі менше залишається людей, з якими можна говорити албанською. А коли мало спілкуєшся, то і слова забуваються.

– Це дуже погано, коли забувається рідна мова, – зітхає літня жінка.

Проте її син Леонід більш оптимістичний.

– Мій батько – болгарин, а мати – албанка. Проте я вважаю себе болгарином, знаю і албанську, і гагаузьку. Працюю на такій роботі, де потрібно спілкуватися всіма цими мовами. І це багатомовне середовище нам не заважає, а, навпаки, допомагає – ми живемо дружно. Ми робимо так, як робили наші предки, – зберігаємо всі традиції, – каже Леонід Іванов.

– Люди справді дивуються цьому феномену – як в одному селі переплітається так багато національностей. А для нас це цілком звичайне життя, – каже Аліна Радулова, мешканка села.

Так і живуть у полікультурному Каракурті: старше покоління зберігає національні традиції та мову й передає це молоді, а молоді люди дедалі більше орієнтуються на державну мову, водночас із гордістю наголошуючи на своїй національності.

Завітайте у це невеличке село на Одещині, де мешкають близько двох тисяч людей, які без усяких університетів знають по чотири мови, і кожен із них береже не тільки свої рідні, а ще й мови сусідів та інших мешканців села.

Довідка «ОЖ»

Село Каракурт в Одеській області засноване 1811 року переселенцями з Болгарії – албанцями, болгарами та гагаузами. Це унікальне село розташоване поблизу міста Болград і впродовж багатьох років умовно поділялося на три частини. Гагаузи, болгари та албанці жили на окремих вулицях по обох берегах тоді ще повноводної річки Карасулак.

Раніше ми розповідали про пеперуду в албанському селі Каракурт: старовинний обряд, відомі всій Одещині поліглоти, які закликають дощ (відео).

Читайте також: Різноманіття одеського Буджака: як ставляться один до одного люди різних національностей.