Дві свахи з Донеччини втекли від війни до Рені: як живуть переселенці, які втратили все

Ключові моменти:

• Дві жінки з Дружківки опинилися в Рені випадково — їх не пропустили за кордон через відсутність документів
• Житло їм надали незнайомі люди, які довгий час навіть не брали грошей
• Жінки виживають за рахунок торгівлі білизною та соціальних виплат для ВПО
• Найбільша проблема переселенців — житло, попри наявність місцевих програм підтримки

Журналістка «Одеського життя» поспілкувалася з переселенками з Донеччини, які нині живуть у Рені, та дізналася їхню історію з перших вуст. Також ми уточнили, яку допомогу реально отримують ВПО, і перевірили дані про місцеві програми підтримки у Ренійській громаді.

Впізнала за знайомим до болю акцентом

Від початку повномасштабної війни міста та села Одещини прийняли чимало переселенців із зон бойових дій. У місті Рені офіційно зареєструвалися близько п’яти тисяч осіб. На сьогодні багато хто виїхав до інших регіонів України чи за кордон, але частина переселенців залишилася. Як вони влаштувались на новому місці, як живуть, з якими проблемами стикаються?

Переселенка з Донеччини Галина обійшла весь Ренійський ринок, але так і не змогла підібрати собі білизну. Хтось підказав: «А ви завітайте до контейнера №311 – там переселенці торгують харківськими бюстгальтерами».

Продавчиня на ім’я Алла показувала товар, вихваляючи вітчизняного виробника.

– А ви звідки приїхали? – поцікавилася пані Галина, звернувши увагу на специфічну, до болю знайому вимову звука «г».

– Та ви не знаєте: ми з маленького містечка Дружківка приїхали, це на Донеччині.

– Вас звати Алла? Ви стояли на ринку в Дружківці в центральному ряду, поруч із Льошею, який торгував рибою? Та я ж ваша постійна клієнтка!

Жінки обійнялися. З того дня вони стали подругами.

У Рені чимало людей із Дружківки, яких Алла заохотила приїхати до гостинного містечка на Дунаї.

«Сьогодні по всій Україні феєрверки!»

Коли в Україні відзначали скорботну дату – четверту річницю початку повномасштабної війни, працівники Ренійського музею запросили переселенців на чаювання. Під час спілкування Алла Александренкова розповіла, як потрапили зі свахою до містечка на березі Дунаю, про яке раніше зовсім нічого не знали.

– 24 лютого я прокинулася від страшного вибуху – у Дружківку прилетіла ракета, – згадує Алла. – Перша думка: «Почалося! Але ж мені сьогодні треба їхати за ліфчиками». Я торгувала на місцевому ринку жіночою білизною, і саме того дня мала забрати партію нового товару.

Зателефонували родичі: терміново збирайся, за п’ять хвилин стій біля під’їзду, ми всі виїжджаємо.

Я гадала, що це буде короткочасний від’їзд, тому взяла з собою лише одну сумку.

Сідаю в машину, а там уже моя невістка з онукою семи років і сваха – вся в сльозах. 25 лютого вона мала отримати свій закордонний паспорт – виходить, не встигає. І я теж без закордонного – мій уже прострочений.

Родина поїхала просто на захід, куди очі бачать. А на дорогах машини сунуть у кілька рядів: усі, хто на колесах і при грошах, – виїжджають.

– Ми вирішили: десь оселимося на тиждень, перечекаємо, поки все скінчиться, і повернемося додому. Телефоную племінниці в Київ: «Можеш нас прийняти?». А вона в сльозах: «Ой, у нас жах, так бомблять!». І тут ми зрозуміли, що це – повномасштабна війна.

Родичі мені жестами показують: не кажи слово «війна», з нами дитина. Замінюємо його на «феєрверки». Мала плескає в долоні від радості: «Сьогодні по всій Україні феєрверки!». Сваха ще сильніше ридає. «Внученько, та то бабуся плаче від щастя», – кажемо, щоб не налякати дитя, – розповідає пані Алла.

Чужі люди, що стали ріднішими за близьких

Дорогою родина вирішила вивозити дитину за кордон та звернула від Одеси на прикордонне містечко з дивною назвою «Рені». На цій трасі коїлося щось страшне – машини йшли суцільним потоком.

– Нас зі свахою на митниці не пропустили – закордонних паспортів нема. А на дворі – вже ніч. Мій родич згадав, що має один-єдиний номер телефону в Рені – якось перетиналися з місцевим чоловіком на ім’я Валерій. Зателефонував йому, пояснив ситуацію, попросив «забрати матусь із пункту пропуску», – веде далі розмову Алла Александренкова. – Зовсім незнайома людина приїхала, забрала нас, привезла в Рені. Почали вночі шукати місце в готелях – усе забито! Валерій каже: «Днів за три зможу запропонувати вам вільну квартиру, ми якраз закінчуємо там ремонт». Поки спілкувалися, підійшов другий чоловік, також незнайомий. Дізнавшись про нашу ситуацію, сказав: «Давайте я вас до своєї мами відвезу, вона прийме».

У тітки Олени дружківчани пожили три дні.

– Дай Боже їй здоров’я: вона нас годувала, втішала. Намагалися заплатити гроші, а вона – нізащо, – розповідає жінка. – Потім переїхали у відремонтовану квартиру Валерія. Живемо місяць, другий, третій. Гроші намагаємося дати – господарі категорично відмовляються брати. Лише через рік вони дозволили нам сплачувати за комунальні послуги. І постійно підтримували: чоловік риби наловить – занесе, його дружина щось спече – пригостить.

Ось так нас прийняло це місто, і ми безмежно вдячні Богові та людям. Всі намагаються допомогти й ставляться до нас як до рідних. Місто таке гарне, тихе, нам дуже подобається.

«Годують» труси – жіночі та чоловічі

Дві свахи з Дружківки вирішили не їхати за кордон, а залишитись в Рені. Згодом винайняли однокімнатну квартиру за невеликі гроші, живуть удвох.

– А що робити? Наше місто – у зоні активних бойових дій, його стирають з лиця землі, скидають керовані авіабомби на будинки мирних мешканців, – розповідає Алла. – Там стільки людей загинуло, серед яких – наші знайомі. Підприємства в Дружківці не працюють, інфраструктура зруйнована – нам нікуди повертатися. А за кордоном нас ніхто не чекає: знайомим, яким вдалося виїхати, самим важко живеться.

Вирішили тут працювати. Я зателефонувала своїм постачальникам, мені надіслали партію жіночої білизни. А для свахи замовила чоловічу. Тепер поруч працюємо на ринку: я жіночими трусами торгую, вона – чоловічими.

Дві наші пенсії та виплати для переселенців йдуть на оплату житла та оренду контейнерів на ринку. Що наторгуємо – на те й живемо.

Якби не допомога від церкви – зовсім тяжко було б

Алла розповідає, що людей у місті стало мало, торгівля погана, тому ходять по всіх церквах: там про Біблію розповідають, радо зустрічають, допомагають.

– У Свято-Вознесенському соборі мені батюшка подобається. Поруч – церква «Світ миру»: у будні тут годують усіх переселенців гарячими обідами – перше, друге, ще й щось смачненьке до чаю печуть. І, уявляєте, люди допомагають вже чотири роки – це щось із розряду фантастики! Знаєте, для нас це велика підтримка.

Жінка розповіла, що у перший період великої війни гуманітарна допомога в Рені йшла великим потоком, переселенці її отримували.

– Зараз єдине, що отримуємо від держави, – «переселенські» виплати. Якби не допомога від церков, зовсім тяжко було б.

Думка: чому Рені втрачає свій шанс?

Іван Казанаклі, пастор церкви християн віри Євангельської «Відродження»:

– Найбільша проблема для переселенців – це житло. Комусь пощастило зустріти чуйних людей, які здають помешкання за символічні гроші або лише просять сплачувати за комуналку. Але є випадки, коли за оренду правлять по 6-7 тисяч гривень на місяць.

Вважаю, що громаді потрібно розробити програму підтримки ВПО. У нашому місті є занедбані гуртожитки, дуже багато порожніх безхазяйних будинків. Вони руйнуються, а могли б послужити переселенцям, які приїхали із зон бойових дій.

У міста Рені був унікальний шанс – збільшити населення громади. Переселенці могли релокувати свій бізнес, відкривати робочі місця, сплачувати податки. Але Рені цим шансом не скористалося.

На яку допомогу можуть розраховувати переселенці?

За словами Валентини Степаненко, голови місцевої громадської організації ветеранів, що допомагає розв’язувати й проблеми ВПО, усі переселенці, які опинилися у скрутному фінансовому становищі, мають право скористатися місцевою програмою «Захист і турбота».

– Торік цією програмою скористалися 14 переселенців, які сукупно отримали близько 55 тисяч гривень одноразової допомоги, – повідомила Валентина Степаненко.

У Ренійській громаді також ухвалено Програму соціальної підтримки ВПО. Вона передбачає фінансування в розмірі 18 мільйонів гривень на облаштування тимчасового житла для переселенців у будівлях колишньої Ренійської школи №5, яку було ліквідовано. Проте, як зазначила очільниця відділу соціального захисту населення Ренійської міськради Галина Новікова, процедура передачі цих будівель з балансу відділу освіти ще триває.

– Існує Порядок надання державної допомоги для вирішення житлового питання учасникам бойових дій, серед яких є ВПО, – зауважила Галина Новікова. – У Рені створено комісію, яка розглядає ці питання, наразі вже отримано 14 заяв, з яких вісім опрацьовані, прийняті відповідні рішення міськради, ще шість – на розгляді. До речі, я сама приїхала до Рені зі Слов’янська, який розташований у зоні бойових дій. Спершу ми орендували житло, а згодом вирішили придбати за власні кошти. Як воно буде далі – побачимо.

Нагадаємо, що в Одесі допомогли знайти роботу сотням переселенців з Донецької та Херсонської областей.

Раніше ми розповідали чому українські жінки, попри війну повертаються з «безпечної» еміграції.

Читайте також: Європейські цінності очима українки: чому вчителька з Німеччини мріє повернутися додому