Дослідниця Антарктики розповіла про війну, жінок в науці та колег з Одеси

У колах науки вчену знають, як учасницю ювілейної 25-ї української антарктичної експедиції. Протягом року жінка та її товариші провели у самій південній області Землі – Антарктиці. Що розповіла нам Анна Соіна про свою експедицію, жінок в науці та зруйновані війною труди, читайте нижче. 

Про життя, науку і колег з Одеси

– Всі знають вас як учасницю наукової експедиції до Антарктики. Розкажіть про свій досвід? Ви перша жінка з України, яка вирушила до зимової експедиції? 

– Так, я учасниця 25-ї Української антарктичної експедиції, ми зимували у 2020-2021 роках. Були ювілейною командою, якій «пощастило» припасти на рік початку пандемії COVID-19. В Антарктиці ми провели рік. Я була сьомою українкою, яка зимувала на станції Академік Вернадський. Я виконувала обов’язки озонометриста, працювала зі спектрофотометром Добсона. Це прилад, який дозволяє вимірювати концентрацію стратосферного озону, для подальшого вивчення змін та динаміки озонової діри. Трішки займалась геофізикою: обробляла дані іонозонду – вивчала верхні шари атмосфери.

– А хтось з Одеси був у «зимовій» експедиції? 

3а весь період існування станції з Одеси було багато колег метеорологів та біологів, та й не тільки. У часи 25-ї експедиції з нами був Вадим Жуковський. Він займався гідрометеорологією, а до цього був геофізиком у 13-й антарктичній експедиції. Ще в нас був на сезоні біологи Андрій Зотов, Михайло Набокін. Вони гарні спеціалісти, чудові товариші, люди с якими можна пройти всі незгоди, але це про всю полярну спільноту. А ось мі колега одесит Андрій Зотов про початок війни дізнався під час роботи на станції. Він відразу повернувся до Аргентини «яхтостопом», звідти вирушив в Україну, щоб приєднатися до лав ЗСУ, де командує ротою, та обороняє країну з початку війни.

– Чому ви вирішили присвятити життя науці? Ви змалку планували стати вченим?

– У дитинстві я мріяла стати ветеринаром, пізніше – захищати природу. Саме тому мене й «занесло» до геолого-географічного факультету у Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, на екологію. Мій бакалаврський диплом було присвячено впливу функціонування антарктичних станцій на довкілля. Саме тоді й почалося моє захоплення Антарктикою. В універі я й почала займатися науковою роботою, були перші конференції, статі, тезиси.

Про зруйновані війною труди

– Я знаю, що ви з Харкова, як ви пережили початок війни?

– Як і багатьом харків’янам мені дуже не хотілося вірити, що війна розпочнеться. Хоча я давно розуміла, що вона буде. Дуже інтенсивною була накачка ненависті у сусідній країні.

Проте тривожний рюкзак був напоготові. 24 лютого, я прокинулась від вибухів, вдяглася у зручну одежу, зробила кави. Пила її на балконі, а над головою летіли ракети, лунали вибухи. Дивно, але люди не відразу прокинулись і сирен не було. Тоді  було відчуття нереальності, наче я сплю. Я «вимкнула емоції» і довго намагалась сприймати те, що відбувається лише розумом, але це не дуже виходило, та й зараз не дуже виходить.

Потім розпочався евакуаційний період в селі на дачі приймали друзів з Харкова, саджали город, завели господарство. Це, мабуть, національний діагноз – як є хата, то треба зразу город, садок та мінімум, курей. До речі, ми й в Антарктиці часто шуткували, що нам треба порося та курчат. Що поробиш? Національна риса! Зараз я мігрую і живу в різних місцях – так склалися особисті обставини.

– Як війна вплинула на науку України? Ви зараз займаєтеся дослідами?

– Не можу сказати, що зараз моя робота дуже продуктивна. На жаль тому є багато причин: від відсутності світла та інтернету, до приступів занепаду сил, хоча з останніми я борюся, як можу. Але я намагаюся не здаватися і працювати.

Вплив війни на українську науку величезний, не можу, звичайно, об’єктивно казати про всі напрями, але про наш інститут скажу. Дуже багато людей виїхало не тільки з міста, але й з країни, хтось може працювати, хтось ні. Постраждала одна з наших будівель, в якій знаходиться мій відділ. Дуже постраждав унікальний інструмент, найбільший у світі радіотелескоп та очі всесвіту УТР-2. Його звільнили у вересні й окупанти залишили там просто суцільний жах. Це варвари, які не мають відношення до цивілізованих людей.

І я вже не кажу про зміни у фінансуванні. Війна це катастрофа для науки, але головне, щоб люди були живі, а інше, вірю, згодом налагодиться. До речі, у Києві російська ракета влучила за кілька метрів від офісу Національного антарктичного наукового центру та Президії Академії наук. На щастя, ніхто не постраждав, однак будівля і багато речей були пошкоджені. Знаю, що центру також довелося поставити на паузу деякі плановані наукові проекти, але дуже пишаюся тим, що на станції Академіка Вернадського мої колеги продовжують щоденну роботу, роблячи значний внесок у світову науку. 

– Чи можна врятувати від руйнування все те, над чим люди працювали роками?

– На мою думку, захистити культурний та науковий спадок можна лише одним способом – не допускати розвитку таких людожерських та диктаторських режимів. Це заразом захистить і людей, і країни, і тварин з рослинами. Але чи можливо це на практиці? Мабуть, не зовсім.

Українські жінки та дівчата в науці

– Наскільки важливим є наукове життя для жінки? Кажуть, що чоловіки – раціональна істота, а жінки – емоційна, ірраціональна?

– Жінки-науковці такі ж жінки, як і інші. І вони такі ж спеціалісти, як і чоловіки. І справа тут не в гендері, а в особистості. Як серед чоловіків можуть бути емоційні та ірраціональні люди, так і серед жінок. В нашому інституті є дівчата радіоастрономи, вони не тільки чудові науковці, але й дуже красиві жінки, гарні мами та дружини. Я в одній кімнаті працюю з жінкою, яка займається дослідженням випромінювання Юпітера. Вона просто нереальний спец у своїй тематиці, але й ми запросто можемо обговорити  нові парфуми. Тож, так, вважаю, що в науці всі рівні. 

— Що б ви побажали майбутнім дівчатам-науковцям? Чому потрібно не боятися присвячувати своє життя науці? 

– Країна без науки не може бути повноцінною країною. Наукові досягнення та наукова робота – це не тільки престиж у глобальному сенсі, це ще й нововведення у виробництві, розвиток економіки, зміцнення обороноздатності тощо. Наука може існувати лише в тісній співпраці зі всім світом.

Тож це ще й залучення країни у міжнародну спільноту, знак того, що вона є частиною цивілізованого світу. Причому наряду з прикладною наукою величезне значення має й фундаментальна. Саме вона є основою усього, що було винайдено людством, особливо того, що ми називаємо новими технологіями.

Дівчатам, які хочуть присвятити себе науковій діяльності, я б побажала ніколи не здаватися, йти до мети, мріяти, нічого не боятися, а ще залишатися самими-собою, бо ж українські жінки чудові. 

– Ви зараз спілкуєтеся зі своєю експедицією? Чи плануєте ще вирушити в подорож?

– Звичайно спілкуємось. Рік разом дуже гуртує людей, тим паче у нас була просто надзвичайно чудова команда. В нас в перший день війни навіть був «переклик» командою – всі турбувалися один про одного. Дуже хочеться колись всіх побачити, обійняти. В подорож до Антарктики поки не планую, загалом зараз якось нічого не планується. От як Україна переможе, тоді вже можна буде будувати плани на майбутнє, мріяти та збувати ці мрії.