Ще до розпаду Радянського Союзу в Одесі розпочалося повернення історичних назв вулиць. Одним із перших рішень стало перейменування вулиці Мікояна на Садиковську. Розповідаємо, чому це сталося, як проходило громадське обговорення та що відомо про походження старої назви.
Ключові моменти:
Матеріал підготовлено на основі постанови Одеського міськвиконкому від 22 лютого 1990 року, досліджень з історії одеської топоніміки, архівних публікацій газети «Вечірня Одеса», а також праць сучасних істориків і краєзнавців. Ці джерела дають змогу простежити не лише історію перейменування вулиці, а й зрозуміти, як наприкінці існування СРСР в Одесі розпочалося повернення історичних назв міських об’єктів.
Коли сьогодні говорять про перейменування одеських вулиць, найчастіше згадують події останніх років. Проте перше масштабне повернення історичних назв відбулося ще за часів Радянського Союзу. 22 лютого 1990 року, майже за півтора року до розпаду СРСР, Одеський міськвиконком ухвалив постанову про відновлення історичних назв низки міських вулиць і площ.
Цьому рішенню передувало широке громадське обговорення. На сторінках газети «Вечірня Одеса» протягом кількох місяців публікували листи читачів, які пропонували повернути історичні назви або, навпаки, залишити звичні радянські. Міська комісія з найменування вулиць аналізувала ці пропозиції та готувала рекомендації для міськвиконкому. Для кінця 1980-х така відкрита дискусія була рідкісним явищем і стала одним із проявів суспільних змін.
Постановою міськвиконкому були відновлені або змінені такі назви:
Однією з вулиць, які повернули собі історичне ім’я, стала Садиковська. За найпоширенішою версією, її назва походить від прізвища одного з місцевих землевласників XIX століття. Така практика була звичною для старої Одеси, де нові вулиці нерідко називали на честь власників прилеглих земельних ділянок. Тому 1990 року місто не отримало нову назву — воно повернуло ту, що існувала ще задовго до радянської доби.
До лютого 1990 року вулиця носила ім’я радянського державного та партійного діяча Анастаса Мікояна (1895–1978). Він входив до вищого керівництва СРСР протягом кількох десятиліть — від епохи Володимира Леніна до часів Леоніда Брежнєва, обіймав посади народного комісара, члена Політбюро та голови Президії Верховної Ради СРСР. В історії Мікоян залишається однією з найбільш суперечливих постатей радянського періоду: його діяльність пов’язують як із розвитком радянської торгівлі та харчової промисловості, так і з участю в ухваленні низки рішень сталінської доби. Саме його ім’я в радянські роки носила одна з вулиць Одеси, однак під час повернення історичних топонімів у 1990 році їй повернули колишню назву — Садиковська.
«Одеське життя» підготувало повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлюється). Сподіваємося, він стане вам у пригоді.
Ім’я Анастаса Мікояна сьогодні згадують значно рідше, ніж кілька десятиліть тому. Проте в радянський період воно було добре відоме: його носили вулиці, підприємства й установи в багатьох містах СРСР. Не стала винятком і Одеса, де одна з вулиць Молдаванки тривалий час називалася на його честь.
Анастас Мікоян (1895–1978) належав до числа найвпливовіших радянських державних і партійних діячів. Його політична кар’єра тривала понад півстоліття — від перших років радянської влади за Володимира Леніна до епохи Леоніда Брежнєва. У різний час він очолював Народний комісаріат торгівлі, входив до складу Політбюро ЦК ВКП(б), був першим заступником голови Ради Міністрів СРСР, а згодом — головою Президії Верховної Ради СРСР.
Менш відомо, що молодший брат Анастаса — Артем Мікоян (1905–1970) — став одним із найвидатніших радянських авіаконструкторів. Саме його прізвище разом із прізвищем Михайла Гуревича увійшло до назви винищувачів МіГ, які й сьогодні залишаються одними з найвідоміших бойових літаків XX століття.
Проте назву одеській вулиці дали не на честь конструктора, а саме на честь його старшого брата — Анастаса Мікояна, одного з керівників Радянського Союзу. Тож, щоб зрозуміти, чому у 1990 році місто відмовилося від цієї назви й повернуло історичну — Садиковську, варто згадати роль Анастаса Мікояна в історії СРСР.
Анастас Мікоян народився 1895 року у вірменській селянській родині. Замолоду він захопився революційними ідеями, під час Першої світової війни служив у вірменській добровольчій дружині, а згодом вступив до більшовицької партії. Після Громадянської війни швидко зробив політичну кар’єру й уже наприкінці 1919 року став одним із партійних керівників на Кавказі. У 1920-х роках за підтримки Йосипа Сталіна увійшов до найвищого керівництва країни.
У різні роки Мікоян очолював народні комісаріати внутрішньої та зовнішньої торгівлі, а також харчової промисловості. Саме на цих посадах він найбільше вплинув на розвиток радянської торгівлі. Після поїздки до США у 1936 році до СРСР були запроваджені нові для того часу технології: фасування товарів у магазинах, швидке заморожування продуктів, сучасне холодильне обладнання та промислове виробництво напівфабрикатів. Тоді ж у Радянському Союзі з’явилися кетчуп, гамбургери (їх називали «мікоянівськими котлетами») та низка інших нових продуктів.
За ініціативою Мікояна у 1932 році в системі громадського харчування було запроваджено так звані рибні дні. Через кілька десятиліть ця практика знову набула поширення в радянських їдальнях уже в умовах дефіциту м’ясних продуктів.
Втім, діяльність Мікояна мала й інший бік. У період Великого терору він виконував доручення керівництва СРСР, пов’язані з політичними репресіями. Зокрема, у вересні 1937 року перебував у Вірменській РСР, де проводилася кампанія репресій проти партійних і державних діячів.
Одним із найсуперечливіших епізодів його біографії стала історія Катинського розстрілу. 2 березня 1940 року народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія подав Йосипу Сталіну записку з пропозицією розстріляти польських військовополонених і ув’язнених без суду.
На документі, окрім підпису Сталіна, стояли візи кількох членів Політбюро, серед яких був і Анастас Мікоян. 5 березня 1940 року Політбюро ухвалило рішення про застосування найвищої міри покарання до польських військовополонених і цивільних ув’язнених. Саме цей документ став підставою для масових розстрілів, які сьогодні відомі як Катинська трагедія.
Під час Другої світової війни Мікоян очолював Комітет продовольчо-речового постачання Червоної армії та входив до Ради з евакуації. Після смерті Йосипа Сталіна він повернувся до найвищого керівництва країни й став одним із тих, хто підтримав курс Микити Хрущова на засудження культу особи.
Під час XX з’їзду КПРС Мікоян виступив із промовою, у якій закликав відмовитися від практики культу особи та наголошував на необхідності мирного співіснування із Заходом. Під час Угорської революції 1956 року він був одним із небагатьох членів Президії ЦК КПРС, які висловлювали сумніви щодо введення радянських військ і пропонували політичне врегулювання конфлікту.
У 1962 році Мікоян брав участь у переговорах під час Карибської кризи, представляючи радянське керівництво в контактах із Джоном Кеннеді та Фіделем Кастро. Того ж року він був направлений до Новочеркаська після масових протестів робітників. Після силового придушення демонстрації, яке призвело до людських жертв, ця подія стала однією з найтрагічніших сторінок історії пізнього СРСР.
У 1965 році Анастас Мікоян пішов у відставку, а 1978 року помер у віці 82 років.
Завершуючи розповідь про колишнього «тезку» одеської вулиці, варто згадати ще одного представника цієї родини. Онук Анастаса Мікояна — Стас Намін (Анастас Олексійович Мікоян) — став відомим радянським і російським музикантом, засновником рок-гуртів «Квіти» та «Парк Горького», автором багатьох популярних пісень. У 2025 році він повідомив про отримання громадянства Вірменії.
Біографія Анастаса Мікояна добре показує суперечливість радянської епохи. Він був одним із найвпливовіших державних діячів СРСР, причетним до економічних реформ і модернізації торгівлі, але водночас входив до керівництва країни в період політичних репресій і ухвалення рішень, які сьогодні мають однозначну історичну оцінку.
Саме тому рішення Одеського міськвиконкому від 22 лютого 1990 року про повернення історичної назви Садиковській вулиці стало не просто черговим перейменуванням. Воно стало частиною процесу переосмислення міської історії та повернення топонімів, які існували задовго до радянського періоду.
Сьогодні про Анастаса Мікояна нагадують насамперед сторінки підручників з історії. А Садиковська знову стала частиною історичної Молдаванки — району, де назви вулиць зберігають пам’ять про людей, які жили й працювали тут задовго до бурхливих подій ХХ століття.
Завершуючи розповідь про людину, ім’я якої понад півстоліття носила одна з одеських вулиць, варто згадати ще одного представника цієї родини. Онук Анастаса Мікояна — Стас Намін (Анастас Олексійович Мікоян, 1951 року народження) — відомий музикант, композитор і засновник рок-гуртів «Квіти» та «Парк Горького», автор багатьох популярних пісень. У 2025 році він повідомив про отримання громадянства Вірменії.
Історія Садиковської показує, що назви міських вулиць — це не лише адреси. Вони зберігають пам’ять про різні епохи й відображають те, як із часом змінюється ставлення суспільства до власної історії.
Читайте також:
Ворог продовжує бити по цивільній інфраструктурі Одеської області. Цього разу під удар потрапили порти, судна… Read More
У Росєйці немає офіційно відкритих пляжів, укриттів і гарантій безпеки. Та це не заважає туристам… Read More
Аномальна спека та затяжна посуха в Європі спровокували рекордне обмелення Дунаю — найбільшу гідрологічну та… Read More
Страшна трагедія сталася в Біляївській громаді Одеського району. Водійка автомобіля, виїжджаючи з двору, не помітила… Read More
В Одесі головний спеціаліст профільного управління міськради, до обов'язків якого входила боротьба зі стихійною торгівлею… Read More
Вдень 3 серпня російські війська завдали удару по транспортній інфраструктурі Одеської області. Внаслідок ворожого обстрілу… Read More
