Чотири дими над селом: як доживає свій вік Акулинівка на Одещині

Ключові моменти:

• Акулинівка виникла 1786 року під назвою Бородавка.
• Колись у селі працювали ферми та розвивалося шовківництво.
• Сьогодні тут залишилися кілька місцевих родин і переселенці.
• Погані дороги ускладнюють доступ до школи, медицини та транспорту.

Дорога до Акулинівки давно перестала бути звичайною сільською дорогою: старий асфальт змінила ґрунтовка, яку розмиває після дощу. Коли журналістка «Одеського життя» Любов Кузьменко приїхала в село, її зустріли тиша, старі сади та хати, крізь дахи яких уже проростають дерева. На кількох подвір’ях ще жили люди — ті, хто не хоче залишати рідну землю, і ті, хто знайшов тут прихисток після початку повномасштабної війни.

Колись Акулинівка була зовсім іншою. Тут працювали свиноферма й вівчарня, вирощували шовкопрядів, а вулиці на свята наповнювалися людьми. Тепер про минуле села розповідають його старі сади, спорожнілі будинки та спогади тих, хто ще застав Акулинівку живою.

Старі сади і цілковита тиша

Дорога, яка повертає з траси до Акулинівки, змушує зменшити швидкість. Від старого асфальту залишився тільки спогад – він  давно поступився місцем грунтовці, яку під час дощів розмиває. Перше, що впадає в око в Акулинівці, – це її старі розлогі сади та майже цілковита тиша.

Тут не чутно звуків сільгосптехніки, голосів людей та гавкоту собак. Осиротілі хати дивляться підсліпуватими вікнами, а крізь їхні дахи вже проросли дерева. Великі сади, де колись рясно родили яблука і груші, заросли чагарником. Село, що займає площу трохи більше 30 гектарів, заростає диким хмелем, відходячи в забуття.

Вирішили зробити «неперспективним» і зруйнували все

У XIX та першій половині XX століття село жило повноцінним життям. Землі Подільської височини давали чудові врожаї, люди  тримали багато худоби, будували великі кам’яні хати.

За радянських часів Акулинівку підпорядкували Білинській сільській раді. Саме тоді почалася політика «перспективних» та «неперспективних» сіл. Акулинівку віднесли до останніх. Тут не будували підприємств, а молодь заохочували їхати на роботу до Балти, Подільська чи Одеси. Люди залишали село.

Спочатку в Акулинівці закрили школу. Дітей возили до Балти чи до сусіднього села Борщі. Згодом тут закрився клуб, де проводили культурні заходи, крутили кіно та влаштовували танці.

Медичний супровід та фінансування за деклараціями ФАПу передали до Білинської амбулаторії, яка є найближчим центром для мешканців Акулинівки. За потреби профоглядів, вакцинації або аналізів до села організовують виїзди мобільних медичних бригад від Балтського центру первинної медико-санітарної допомоги.

Припинення регулярного автобусного сполучення стало останнім ударом – далися взнаки погані дороги. Зрештою закрився і останній магазин. Пошту, хліб, товари першої необхідності та медичного працівника возила у село староста Олена Рашкован.

Баба Ольга: «Поки з мого димаря йде дим, село живе»

Вулиці Акулинівки нас зустріли тривожним мовчанням. Ніде не скрипнула хвіртка, не заспівав півень і лише на кількох подвір’ях зустрілися люди.

Одна зі старих мешканців – 88-річна Ольга Сінельнікова. Вона із задоволенням погомоніла з нами.

– Діти кличуть мене у місто. А куди я поїду – тут мої батьки на цвинтарі. Та й не можу я в чотирьох стінах. Мені треба моє подвір’я, відчувати свою землю. Я не боюсь, що тут одна залишусь, це мій дім. І поки з мого димаря йде дим, доти живе ще село, – каже бабуся Ольга.

Коли зі співрозмовників – два котики та пес

У 1960-1970 роках Акулинівка була унікальною бригадою колгоспу «50 років Жовтня». Тут розвивалось потужне виробництво. Головним дивом села було шовківництво.

– Уздовж доріг росли сотні шовковиць, листя яких жінки та підлітки щодня збирали для вигодовування гусені, – розповідає бабуся Ольга. – У спеціальних теплих кімнатах на дерев’яних стелажах жили тисячі шовкопрядів. Наприкінці сезону етажерки вкривались білими пухнастими коконами, які здавали на заготівлю.

Жінці скоро 90, але вона добре пам’ятає не лише шовкопрядів, а й важку жіночу роботу на свинофермі. Пам’ятає і пісні, які, попри втому, співали  жінки, повертаючись додому. А ще каже, що колись у селі на свята вулиці повнилися людьми.

Тепер її основні співрозмовники – два котики та пес. Зв’язком із зовнішнім світом є радіоприймач та онуки, які її доглядають.

Родина Андрусенків: купили хату, якій сто років

– Ми з Вінниччини. Мене перевели до Подільська у військову частину. Тоді був такий бум – мати дачу в селі. Ми з дружиною приїхали до Акулинівки і купили тут хату, якій вже тоді було понад сто років. Хатину відновили, побудували підсобні приміщення. А згодом перевезли сюди маму дружини. Ми більше часу проводили в Акулинівці, ніж в Подільську. Коли син одружився, то молодим залишили квартиру, а самі тут і осіли, – розповідає Микола Андрусенко.

Чоловік згадує, як село колись було багате – тут були свиноферма, вівчарня.

– Схили ярів були ідеальними пасовищами, – розповідає пан Микола. – Щоранку на балки виходили сотні овець. Двічі на рік тут кипіла стрижка.

Із сумом згадує чоловік, що у селі був ставочок, який розкопав якийсь підприємець, виловив рибу та й залишив напризволяще.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, подружжя Андрусенків пустило у свій будинок сім’ю з Покровська.

– А чому не пустити? Люди залишились без нічого, – каже пан Микола.

Самі Андрусенки переїхали ближче до Подільська, бо Микола Андрійович має проблеми зі здоров’ям і йому потрібен нагляд лікарів.

– У селі є кілька сімей із дітьми, яким треба добиратися у Борщі до школи та в дитсадок. А у нас погані дороги. То може хоча б засипали  щебенем, щоб відновити рух автобусів, – бідкається пан Микола.

Хліб, пошта і лікар на вимогу

– Зараз раз на тиждень до Акулинівки приїжджає пошта. Крім пенсії та кореспонденції, привозить хліб і до хліба. За ліками жителям села доводиться їхати до сусідніх населених пунктів або просити когось із сусідів чи родичів привезти необхідне, – розповідає староста Олена Рашкован. – За необхідності приїжджає у село лікар. Людей із села забирає автобус, який курсує з Обхідної.

Як каже пані Олена, головна проблема сьогодні – дорога до Акулинівки. Це питання наразі має вирішити служба місцевих автомобільних доріг Одеської області.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Лелеки повертаються щовесни, а люди роз’їхалися: як живе Бочманівка на Одещині

Що зникає разом із селом?

Сьогодні на місці акулинівських ферм немає навіть цеглини. Але якщо на мить зупинитися серед цієї степової тиші, здається, що в гарячому балтському вітрі й досі можна почути відлуння овечих отар і тихий шелест шовкової нитки, яка колись тримала на собі життя цього працьовитого села.

Та з мапи України зникає не просто село, а йде у небуття унікальний пласт подільської культури, місцеві діалекти, традиції, рецепти автентичних страв та родова пам’ять. Земля, яка століттями годувала українців, перетворюється на дике поле. Проте Акулинівка живе, допоки тут звучить людський голос і горить хоча б одне вікно.

За час незалежності України з офіційного обліку та адміністративної мапи країни зникло близько 600-700 сільських населених пунктів.

Довідка «ОЖ»

• Акулинівці цьогоріч виповнюється 240 років.
• Село було засноване наприкінці XVIII століття – 1786 року – у період активного заселення південних українських земель після ліквідації Запорізької Січі.
• Перша історична назва Бородавка (подекуди фігурує як хутір Бородавкин) походить від прізвища першого поселенця-козака.
• Офіційна назва «Бородавка» поступово зникла з карт Балтського повіту Подільської губернії наприкінці XIX – на початку XX століття.
• За даними всеукраїнського перепису 2001 року, в селі на той час проживало 83 особи.

Легенда про Акулину-Орлицю

Про походження назви Акулинівка існує дуже красива легенда. За переказами старожилів, у XVIII столітті на місці майбутнього села заснував хутір вільний козак на прізвище Бородавка. Під час одного з ворожих набігів козак Бородавка загинув.

У нього залишилася дружина Акулина, яка мала справжній козацький характер – крім того, що була гарною, гордою, вона надзвичайно влучно стріляла. Козаки з ближніх зимівників поважали її і між собою називали Орлицею.

Легенда розповідає, що коли на хутір знову напав ворожий загін, Акулина разом із козаками організувала оборону, повела людей у бій і змусила ворога відступити.

З часом, коли люди згадували цей хутір, вони дедалі менше називали його Бородавка. Натомість сусіди і мандрівники казали: «Їдемо до Акулини». Поступово хутір Бородавкин перетворився на Акулинівку – поселення сміливої козачки-орлиці, яка зберегла цей край.

Раніше ми розповідали, чому із сіл Одещини зникли автобуси і як тепер добираються люди.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Кістки мамонтів, чумаки та зйомки кіно: секрети села Гольма на двох берегах Кодими