58 років на передовій медицини: історія Антона Ланецького — головлікаря Ренійської лікарні

У мене зупинялося серце…

Зазвичай інерція «старих свят» ще довго зберігається, тож 16 червня телефон Почесного громадянина міста Рені Антона Івановича Ланецького дзвонитиме увесь день, адже він пропрацював у медицині 58 років, із них 22 роки — головлікарем Ренійської районної лікарні.

Це були роки масштабного будівництва, коли головлікар, окрім основних обов’язків, оббивав пороги проєктних інститутів, щоб роздобути документацію, «вибивав» ліміти на будівництво, шукав підрядника, діставав ліс, цеглу і шифер, які були в дефіциті, і лаявся на будівництві з виконробами, часто використовуючи їхню ж лексику.

— Одного разу о третій годині ночі прокинувся — у мене зупинялося серце! — згадує чергове відрядження екскерівник. — Я так злякався! Протягом тижня я не відчував, що живий.

Але ось результат: під час свого перебування головлікарем Ланецький збільшив кількість ліжок у два з половиною рази. Прийнявши лікарню на 180 ліжок, розкиданих по відділеннях, що знаходилися в пристосованих приміщеннях, він довів потужності стаціонару до 450 ліжок, оскільки було зведено новий лікувальний корпус.

Потім, щоправда, у «лихі дев’яності» створену мережу своїми ж руками Антону Ланецькому довелося «оптимізувати» до 250 ліжок. Дуже боляче ламати те, що створював.

Колов дрова і позував із простягнутою рукою

Часи не обирають… Антон Ланецький, п’ята дитина в родині, народився 1937 року в селищі Криве Озеро, що на Миколаївщині. У день його появи на світ батька звинуватили у «зраді батьківщині» і заарештували.

— Мама, залишивши мене в пологовому будинку, побігла до міліції. Великий загін «ворогів народу» вже вели під вартою, щоб відправити етапом.

Побачивши її в натовпі, тато крикнув: «Хто в нас народився? — Син! — Бережи його!» Більше мої батьки не побачилися. І я ніколи в житті не бачив батька.

Дитинство і юність Антона Ланецького припали на повоєнне лихоліття. Якось, будучи старшокласником, він захворів на запалення легенів і надовго потрапив до лікарні. Тут сільський хлопець побачив «надлюдей» у білих халатах, які повертали до життя пацієнтів. Юнак був захоплений — так прийшло рішення пов’язати життя з благородною справою, з медициною.

Студенти в ті роки жили скромно. Мама могла вислати Антону хіба що мішок картоплі. Спасибі, допомагали старші сестри. Але й сам намагався заробляти. Після лекцій колов дрова в студентській їдальні, де можна було розжитися харчами і принести їх у гуртожиток.

— А ще на прохання товариша-скульптора я іноді позував у майстерні, — сміється Антон Іванович. — З мене навіть вождя пролетаріату ліпили! Ось ви смієтеся, а я годинами стояв із простягнутою рукою, вказуючи шлях уперед.

Раритетний тонометр і остання чашка

Після 22 років роботи, незадовго до виходу на пенсію, Ланецький передав повноваження своєму заступнику Степану Іванову. А собі «придумав» місце: створив і очолив у лікарні відділення переливання крові, де пропрацював завідувачем понад 20 років.

Я нерідко бувала в його кабінеті — Антон Іванович вважав за необхідне пропагувати в ЗМІ благородну справу донорства.

На його робочому столі, праворуч, незмінно стояв старий ртутний тонометр для вимірювання тиску. Лікар стверджував, що цей раритет набагато точніший за всі сучасні аналоги. А по ліву руку був комп’ютер — Антон Іванович створив базу даних про всіх донорів.

Коли я приходила в цей кабінет, заввідділенням грів самовар і заварював чай у раритетній чашці.

— Вона єдина залишилася з сервізу на 12 персон — його я купив на свою першу зарплату, — розповідав Антон Іванович.

За чаєм Ланецький згадував кумедні історії зі свого життя.

«Слухай, одесит, ти мені осточортів!»

Одна з таких історій — будівництво в селі Долинське нової будівлі під амбулаторію.

— Гадюшник був у Долинському! — із властивою йому прямотою змалював початковий стан справ екс-головлікар. — Я весь час критикував голову колгоспу і на сесіях, і на пленумах. Нарешті, він не витримав, прийшов і сказав: «Слухай, одесит (він мене чомусь називав одеситом), ти мені так осточортів! Давай уже будемо будувати». Ми поїхали в Ізмаїл у проектну організацію, голова написав заяву. Минає місяць — тиша. Їду в Ізмаїл — у чому справа? А мені кажуть: «Через тиждень ваш голова приїхав, забрав заяву, сказав, що немає грошей».

І ось дізнаюся, що голова колгоспу поїхав у санаторій. Я — до його заступника: «Давай, поки діда немає, зварганимо що-небудь». Ми вибрали в Долинському гарне місце на центральній вулиці, накидали план. На той час колгосп якраз почав будувати житло для фахівців — перекинули будбригаду на амбулаторію: залили фундамент, підняли стіни. Коли голова колгоспу повернувся, лаявся на чому світ стоїть: «Куди ви колгоспні гроші діваєте?!» Але шляху назад уже не було. Амбулаторію добудували, навіть паркетом підлогу постелили. Потім у Долинське возили всі делегації — амбулаторію показувати.

Здоров’я треба берегти самому

Амбулаторія працює і сьогодні, тільки тут уже один сімейний лікар. Відмінник охорони здоров’я Антон Ланецький сучасну реформу системи охорони здоров’я сприймає неоднозначно, але каже, що іншого шляху немає.

— Я вважаю, насамперед здоров’я треба берегти самому, — давно дійшов він висновку.