Броня з етичних стандартів: як саморегуляція та практичний досвід захищають українську журналістику

Насправді ж усе навпаки. Перевірені факти, зважені заголовки та повага до героїв — це не обмеження, а найкращий захист журналіста від тиску та головний інструмент, який будує довіру читачів.

Ми підготували огляд того, як сьогодні змінюється саморегуляція в українських медіа: де проходить межа між цензурою та відповідальністю, як працюють скарги читачів, чому не варто боятися штучного інтелекту та чому реальний досвід важливіший за сухі закони. Про все це ми поговорили з журналістом, медіаекспертом та головою Комісії з журналістської етики Андрієм Куликовим.

Та перш ніж читати далі, перевірте, як зросла ваша медіаграмотність за останній час: пройдіть тест.

Стандарти як захист, а не кайдани

За останні десять років уявлення про саморегуляцію в Україні сильно змінилося. Якщо раніше це сприймали як сухі формальності для галочки, то сьогодні це простий ланцюжок: дотримуйся стандартів, відповідай за свої слова та поважай читача.

Що цікаво, найшвидше ці правила приживаються саме в регіональних редакціях. Великі центральні медіахолдинги змінюються повільніше — через гроші, популярність та підтримку власників у них часом виникає ілюзія, що їм можна працювати й без правил.

Молодим журналістам професійні інструкції часто здаються нудною бюрократією. Голова КЖЕ Андрій Куликов пригадує, як сам змінював ставлення до стандартів:

— Коли 1992 року я приїхав з України працювати в Британію на BBC і вперше глибоко познайомився з настановами для продюсерів, спершу мені теж здавалося, що це обмеження. Лише згодом, попрацювавши у цій системі і навчившись використовувати їх для підтримки власної журналістської роботи, я зрозумів, що вони надають набагато більше можливостей. Основне — перетворити їх із інструкції на керівництво до дії.

Коли дотримання правил стає звичкою, зростає майстерність. А висока майстерність — це найкращий захист від самодурства керівництва чи власників медіа. 

Про цензуру, тиск і відповідальність під час війни

Під час війни межа між вимогами закону, безпекою та етикою часто здається розмитою. Справжня цензура — це коли держава офіційно перевіряє кожне слово перед публікацією і ставить штамп «до друку дозволено» (як це було в радянські часи). В сучасній Україні така заборона діє лише в дуже вузьких межах — коли йдеться про військові таємниці та безпеку країни.

А от те, що журналісти часом називають «цензурою» з боку посадовців, є звичайним тиском. І цей тиск не завжди поганий. Наприклад, коли читачі чи правозахисники критикують медіа — це позитивний імпульс. Він не обмежує журналістів, а змушує звернути увагу на важливі проблеми, про які раніше мовчали.

З іншого боку, якщо журналіст вилучає з матеріалу лайку, не ставить шокуючі фото чи ретушує обличчя поранених, робиться це не з остраху. Це не «самоцензура», а звичайна людська відповідальність і повага до читача.

Директорка АНРВУ Оксана Бровко каже, що чесність під час війни — це питання виживання суспільства:

— Знання як перемогти не лише вказує напрямок руху, а й визначає результат. Брехати задля перемоги, приховувати правду, — так само згубно, як вводити в оману заради будь-якої іншої мети, якою шляхетною вона б не видавалась. Саморегуляція має сенс, як і етичні стандарти мають значення… Бо правда здатна допомогти розрахувати сили так, що поразка просто неможлива.

Читацькі скарги: як діалог змінює медіа

Найкращий показник зрілості видання — це вміння слухати своїх читачів. У британських газетах для цього роками існувала посада читацького редактора (омбудсмана). Сьогодні завдяки інтернету цей зв’язок став миттєвим.

В Україні ця практика активно працює в регіонах. На сайтах деяких видань є спеціальний розділ чи кнопка «Поскаржитися». Натиснувши її, читач надсилає звернення напряму до Комісії з журналістської етики.

Підпис: Розділ скарг на сайті видання «20 хвилин. Тернопіль»

А деякі медіа, як-от полтавське «Коло.News», іноді самі радяться з КЖЕ щодо складних матеріалів ще до публікації.

Аналізуючи практичний вимір таких звернень, Андрій Куликов підкреслює:

• Запити до публікації свідчать про бажання додатково перевірити факти та «звірити годинники» у неоднозначних ситуаціях.
• Звернення після публікації розкривають високу вимогливість редакції до себе та усвідомлення того, що журналістські матеріали мають довготривалі наслідки для суспільства.

Тематика скарг теж змінюється. На початку повномасштабного вторгнення читачів більше хвилювала лексика про окупантів та висвітлення корупції. Зараз повернулися традиційні теми: захист репутації та чутливе ставлення до людей.

Останнім часом зросла кількість скарг від адвокатів. У КЖЕ до цього ставляться обережно, адже юристи іноді намагаються використати етичний висновок як аргумент для судових позовів проти журналістів. Проте висновок Комісії — це фахова оцінка етики, а не юридичний документ.

Особливо обережними журналістам варто бути під час висвітлення теми зниклих безвісти. Тут КЖЕ виділяє три головні помилки:

1. Надмірне розкриття персональних даних, яке може зашкодити людям, якщо вони перебувають у полоні чи окупації;
2. Стереотипізація окремих випадків зникнення;
3. Применшення зусиль державних органів, активістів і родичів, спрямованих на їхнє визволення.

Без паніки через штучний інтелект

Ще один виклик сьогодення — штучний інтелект. Проте експерти закликають не драматизувати: ШІ — це лише інструмент, такий самий, як колись були друкарська машинка чи диктофон. 

— І лопату, і друкарську машинку можна використати несумлінно — інструмент треба розглядати саме як інструмент. Дискусія відображає невеликий рівень медіаграмотності серед нас самих, коли новітні розробки сприймаються як щось принципово нове, хоча багатьма з них ми давним-давно послуговувались. Я зі свого досвіду порівню це з переходом від механічної друкарської машинки до електричної, а згодом до комп’ютера.

Небезпека полягає не в самих програмах, а в тому, як їх використовують. З’явилися нові маніпуляції — наприклад, «дивіденд брехуна», коли герой публікації заперечує реальний аудіозапис чи фото, стверджуючи, що це «підробка ШІ». А оскільки жодні онлайн-детектори не дають 100% гарантії перевірки, головним запобіжником брехні залишається людський розум та перевірка фактів через кілька джерел. 

Практичний досвід цінніший за теорію

Міжнародні документи, як-от Європейський акт про свободу медіа, дають гарні орієнтири, але реальний досвід завжди важливіший. Ще наприкінці 80-х років українські журналісти інтуїтивно відкривали ті принципи, до яких західні медіа йшли десятиліттями. 

Сьогодні для української медіаспільноти критично важливо посилювати внутрішню солідарність та горизонтальні зв’язки. Журналісти в Києві та регіональних центрах — Чернігові, Кропивницькому, Тернополі чи Полтаві — мають більше спілкуватися між собою, адже в регіонах створюється якісний та глибокий продукт, який не поступається столичному. 

У цьому контексті хочемо спитати наших читачів: яким ви бачите повоєнне майбутнє наших медіа? Андрій Куликов на це питання відповів так:

— Насамперед я би хотів побачити їх після війни.

А що скажете ви?

***

Матеріал підготовлено в рамках програми «Медіамости: Фінляндія — Україна», яку реалізує Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» в партнерстві з News Media Finland та фінансує Міністерство закордонних справ Фінляндії