Лотогип Одесская жизнь

НОВОСТИ ОДЕССЫ И ОДЕССКОЙ ОБЛАСТИ

Дни финансовой обязанности
Главная / Город / В пошуках дому: чи знаходять його в Одесі біженці з інших країн?
 
 

В пошуках дому: чи знаходять його в Одесі біженці з інших країн?

Темношкірий чоловік готує обід. В маленькій кухні дуже чисто, всі поверхні порожні: жодної виделки або блюдечка, немає ні скатертин, ні серветок. Стерильність вбиває затишок. Так буває тільки в казенних закладах. Чоловік відмовляється назвати своє ім’я – так безпечніше. Називає тільки країну звідки приїхав - Ефіопія.

Весною країну сколихнули протести мешканців містечка Яготин під Києвом, які були проти розташування у місті Пункту тимчасового розміщення для біженців. У повідомлення ЗМІ з’являлася інформація з різними аргументами, основними з яких були: «вони не нашої віри», «відберуть робочі місця» [з матеріалу BBC Україна за 29 березня 2016]. Насправді, пункт, який збираються відкрити у Яготині, не перший подібний в Україні. Вже багато років такі існують в Одесі та Мукачевому. Пункти тимчасового розміщення для біженців (ПТРБ) – установи відкритого типу, фактично, гуртожитки, які знаходяться у підпорядкування Державної міграційної служби. Тут живуть люди, які отримали статус біженця, статус особи, що потребує додаткового захисту або знаходяться в процедурі отримання цих документів. 

Номінальна адреса розташування одеського пункту тимчасового розміщення – безпосередньо Одеса, але, насправді, ця місцевість вже вважається передмістям, приватним сектором. Місцеві називають її Чорноморка. Для того, щоб дістатися центру, знадобиться не менше години, а ось до моря можна дійти пішки. Навколо пункту кілька приватних будинків, санаторіїв і багато зелені.

Хоч ніхто не обмежує людей у пересуванні, установу все-таки огороджено парканом. На території два будинки – адміністративний і гуртожиток в якому живуть біженці. Пункт розташований на території колишнього дитячого садочка. Напевно, ще з тих часів тут зберігся дитячий майданчик. Зараз майданчик став по-справжньому інтернаціональним – тут граються дітлахи з усього світу.

Метрів через п’ятдесят на лавці перед будинком адміністрації сидять кілька чоловіків: Амро з Палестини, Бахадур (ім’я змінено) з Таджикистану та Алі з Сирії. Загалом тут мешкають представники більше десяти країн: Афганістану, Ефіопії, Сомалі, Малі, Гамбії, Конго, Пакистану, Кот-д’Івуару, Судану. Зараз у Пункті живуть близько 80 людей, хоча він розрахований на 200. Адміністрація пояснює: у половині приміщень ремонт та й охочих наразі не так багато.

Сьогодні видають продуктові набори, саме тому біля корпусу адміністрації людно. Такий набір отримує кожен мешканець Пункту раз на місяць. У ньому  тільки найнеобхідніше – в основному крупи, борошно та консерви. Але з нового року, відповідно до постанови Кабінету міністрів,  змінився спосіб розрахунку продуктів – тепер раціон складається по кілокалоріях. До уваги береться вік та стать. Працівники стверджують, що продуктові набори стали набагато кращими. Додали сир, молоко, вершкове масло, яйця, сметану. Але не все з переліченого біженці отримують кожного місяця. Цього місяця, наприклад, в списку, який показує мені Амро, крім круп і консервів, борошна є згущене молоко, «курка по-домашньому», твердий сир, вершкове масло, яйця.

- Все одно було би краще якби нам давали гроші на харчування і ми могли купити те, що хочемо, - каже Амро.

- Не жалійся, - штовхає його вбік Бахадур з м’яким докором.

Бахадур найстарший з усіх, тому дозволяє собі жартувати над Алі і Амро. Між собою вони говорять арабською. Для Алі і Амро вона рідна, а Бахадур місцевий поліглот – знає не тільки арабську, а ще кілька іноземних мов. У нього 30 років досвіду роботи в журналістиці. За його словами, в різний час працював у п’яти газетах, інформаційних центрах, на державному телебаченні.

Борець за правду

Бахадур запрошує до себе в гості. Піднімаємося на ганок житлового корпусу та повертаємо ліворуч. Коридор напівтемний і порожній. Тільки біля дверей в кімнати стоять пластмасові полички для взуття.

Перше, що відчуваєш, переступаючи поріг - запах свіжих квітів, а через секунду долинають звуки інструментальної музики. Кожний куток додає шматочок до мозаїки особистості власника: зліва від дверей імпровізована виставка трубок для куріння, поруч  - сніп пшениці і велике видання «Кобзаря». Відразу під вікном стіл з ноутбуком, під низу виглядає об’єктив фотоапарату. Він мешкає тут з дружиною. А діти, які теж приїхали з ним з Таджикистану, займають сусідню кімнату.

- Взагалі, моя проблема в тому, що я завжди говорю те, що думаю, - пояснює з посмішкою Бахадур. У мене одна ідея, можна навіть сказати ідея-фікс – свобода мого народу від російського ярма. Моя країна знаходися в залежності від Росії. Наше керівництво зараз це колгосп, який підпорядковується Росії. Вони «видавлюють» з країни протестну масу – молодь, і вона їде на заробітки в РФ замість того, щоб змінювати щось вдома.

Відразу відчувається, що це – його улюблена тема, про яку він може говорити годинами. Розповідаючи,  про несправедливість влади, дістає з шухляди книгу, сторінок на 300.

- Це моя книга. Тут філософські есе про Бога, статті на теми політики, економіки. Видав ще в Таджикистані. Я був не останнім журналістом у своїй країні, в інтернеті можете поцікавитися.

Цікавлюся. Гугл видає багато статей у яких згадується про оголошення безстрокового голодування незалежним журналістом. Саме після цього він поїхав з країни. В Україну потрапив на початку 2014 року. Як він каже: «Янукович убежал от вас, а я приехал». В Україні намагався знайти себе, але на роботу влаштуватися, за його словами, не зміг. Нещодавно він отримав грант від УВКБ ООН – техніку – фотоапарат і ноутбук для того, щоб мати зможу продовжувати діяльність журналіста. Але поки що знімає в основному для себе. Показує ролик-гайд власного виробництва для біженців, які прибувають в Україну, інтерв’ю з Хобартом Ерлом та колекцію фотографій.

- Чаю? - дістає піали і заварює ароматний чорний чай. Музика, що весь звучить на фоні, стає ледь чутною. Бахадур стишує голос в такт і розповідає далі, - в кінці 80-х я заснував свою першу газету. Вона була політична, але дуже своєрідна. На одній сторінці політика, а на іншій – порнографія. Наприклад, стаття про Президента Таджикистану, який уклав договір з Код д’Івуаром, а на сусідній шпальті про те, що Чиччоліна уклала договір з кіностудією XX сторіччя Fox. Я надрукував одразу шість номерів, але всі довелося знищити.

Про минуле Бахадур говорить натхненно, а чим ближче підходимо до теперішнього, тим більше похмурніє. В Пункті він з сім’єю вже близько року. До того як потрапити сюди, вони знімали квартиру, поки була фінансова можливість. Найбільше, чого він хоче – це повернутися додому.

- Хочу повернутися в Таджикистан. Там кожна собака тебе знає. Треба поміняти життя. Заради дітей і дружини. Я зараз думаю про різні варіанти. Мене легко приймуть назад, але доведеться стати частиною тоталітаризму. Можливо, піду і на це. Я тридцять років боровся і що отримав?

Перша допомога

Відділ роботи з біженцями – місце куди найчастіше заходять ті, хто тут живе. Звертаються з абсолютно різними питаннями від побутових негараздів – до пошуку роботи. Бахадур, наприклад, заходить поцікавитися, де в Одесі можна більше дізнатися про українську культуру.

Питання пошуку роботи – досить болюче. Це вдається не швидко і не всім. Перепон дуже багато, але документи – перша з них.

- Звісно, їм не завжди легко влаштуватися на роботу, особливо тим, хто знаходиться в процедурі отримання статусу, - говорить Світлана Пещова, соціальний працівник.

- Зробити це легально часто нереально, тому що вимагає додаткових клопотів від роботодавця – потрібно отримати дозвіл на працевлаштування іноземця. А кому хочеться цим займатися? Але тих, хто має статус біженця або додатковий захист, беруть охочіше. Багато також залежить від бажання і мотивації: у нас був хлопчик, який просто не виходив з нашого кабінету, поки не знайшов роботу. Він шукав оголошення, знаходив телефони, просив нас по них передзвонювати.

- Один хлопчик у нас живе, він коли тільки приїхав, я його запитала: «Що ти вмієш?». Виявилось, він добре шиє, - підхоплює Наталія Кравцова, психолог, - я подзвонила в цех, який тут у нас Чорноморці знаходиться, і його відразу взяли на роботу. І таких випадків багато. Багато хто влаштовується в кафе і ресторани, один чоловік, Бахтіяр, на залізниці працює.

Список найрозповсюдженіших професій серед біженців доповнюють працівники організації  «Віра, Надія, Любов», яка є партнером УВКБ ООН в Одесі та співпрацює з Пунктом тимчасового перебування:

Жінки часто печуть і продають щось національне, африканки плетуть косички, чоловіки в сфері харчування працюють, в основному, закладах азіатської кухні. Дехто відкриває свої заклади. Один з біженців, отримавши грант УВКБ ООН налагодив бізнес, що пов'язаний з баранами: він продає і м'ясо, і хутро – повний цикл виробництва, - каже Віктор Курсоніс, соціальний працівник.

Але беззаперечним лідером по працевлаштуванню з великим відривом від інших залишається величезний оптовий ринок «7-й кілометр», що знаходиться в декількох кілометрах від міста. Величезна частина біженців та іноземців, не тільки мешканці Пункту тимчасового перебування, працюють саме тут. Кому пощастить більше – продавцем, кому менше – вантажником. У більшості випадків це дуже важка фізична робота, тому одна з найрозповсюдженіших медичних проблем серед чоловіків – хвороби спини. Через кілька років такої роботи відновити спину часто неможливо.

- Ринок «7-й кілометр» є найпопулярніший місцем працевлаштування, тому що там – «живі гроші». Часто складається така ситуація, що після того, як люди сильно зривають собі спину, більше працювати там не можуть, - каже Єлєна Кривенко, старший соціальний консультант організації «Віра, Надія, Любов».

Маленька українка

- Как тебя зовут? – дивиться на мене великими чорними очима дівчинка років семи. Вона говорить майже без акценту. Взагалі діти тут стають перекладачами для батьків, особливо, для матерів, які через культурні особливості часто не працюють, набагато менше спілкуються з зовнішнім світом. На їх плечах лежить піклування про сім’ю, де часто буває по п’ятеро-шестеро дітей. 

У Хадідже - шестеро. Двоє підлітків вже працюють на ринку вантажниками, а ввечері спішать на заняття у вечірню школу. Одна, Маріам, ще зовсім маленька, їй немає і двох років,  вона народилася вже тут, в Україні.

- Заходьте в кімнату, чоловік краще говорить, ніж я, - збентежено посміхається Хадіджа.

Сім’я приїхала з Афганістану, з Кабулу. Вони належать до шиїтів-хазарейців, що жорстоко переслідуються представниками руху Талібан. Покинули країну ще у 2008 році, коли свекра Хадідже таліби забрали в заручники. Вимагали великий викуп, врятувати його так і не змогли. Спочатку вони намагалися влаштуватися в Росії, але не вийшло. Приїхали в Україну.

Навіть зараз вони уважно спостерігають за тим, що відбувається вдома,­ в Афганістані. Чоловік Хадідже показує роздруківки новин з інтернету, де йдеться про чергові напади талібів.

- Ось цій дівчинці було всього дев’ять років, а що вони з нею зробили, - на фотографіях жахливі зображення жертв терактів та нападів. У тексті ручкою підкреслені слова «хазарейці» та «шиїти».

Чоловік Хадідже не може працювати. У нього типова для біженців хвороба -  проблеми зі спиною. Єдина різниця  – отримав він її працюючи вантажником на ринку в Росії, а не на «7-му кілометрі». Зараз вантажниками працюють двоє його синів. Зранку робота, а ввечері навчання у вечірній школі.  

Заходить маленька Маріам, в руках – пачка соку, який сьогодні сім’я отримала у продуктовому наборі.

- Вам вистачає продуктів, які тут видають?
- Ні, - сумно посміхається Хадіджа. Кожний місяць каші-каші, їх багато дають, але діти не хочуть їсти одне й те саме кожного дня. Ми самі купуємо картоплю, якісь овочі.

Зараз сім’я знаходить в процедурі отримання документів, а точніше оскарження в суді рішення про відмову України надати їм офіційний статус. Чим все закінчиться ніхто не знає. Батько бере маленьку Маріам на руки і садить до себе на коліна:

- Вона - українка, - каже гордістю, - вона народилася в тут, а значить зможе отримати громадянство.

Водій з Судану

Поганий зв’язок, але Ібрагіму вдається дуже точно пояснити, де саме знаходиться автомобільна заправка, на якій він працює. Помилитися просто неможливо. Згодом стає зрозуміло чому – він працював таксистом та дуже добре орієнтується у місті.

- Я раніше працював добу через три на заправці, а в інший час – таксистом. Тому, місто знаю дуже добре. Клієнти називають будь-яку вулицю, я всі знаю!  Зараз машини немає – потрапив в аварію.

Сьогодні Ібрагім працює з 7.00 до 19.00. Зараз вже 19.20, але з роботи його ще не відпускають – не прийшов його напарник, який заступатиме на нічну зміну. Користуючись тим, що машин поки що немає машин, він виносить для мене стілець з підсобки, запарює каву, і біжить до колонки, куди щойно під’їхав білий мікроавтобус. 

Ібрагім приїхав в Одесу ще у 1996 році з Судану. У 1998-му отримав статус біженця. З гордістю демонструє свій паспорт біженця. Йому завжди доводиться носити його з собою, на випадок, якщо на вулиці поліція захоче перевірити документи.

- Ибрагимчик, там третья колонка, полный бак, пожалуйста, - з дверей визирає усміхнена жінка, і дивиться на Ібрагіма благально.
- Напарника ще немає. Я швидко, поки пий каву,- каже мені і зникає.

Ібрагім невисокий, худий та багато посміхається. З першого погляду нагадує персонажа зі східної казки. На цій заправці він працює вже 11 років. Каже, що йому дуже подобається. З’явилося багато знайомих і навіть постійні клієнти серед водіїв. Спостерігаю за машинами, які під’їжджають одна за одною. Водії привітно усміхаються, і не заперечують, коли я фотографую Ібрагіма біля їх автомобілів. Один з них, молодий хлопець, просить зробити спільне фото.

Крім роботи і пункту для біженців, який слугує йому домом, місцем, яке він постійно відвідує, є мечеть.

- Я мусульманин. Дотримуюсь посту в Рамадан. Молюсь п’ять разів в день. Навіть на роботі, - уточнює він.

В мечеть ходить кожної п’ятниці. Там – багато друзів, зокрема і суданців. Уточнює, що багато з них працюють на «7-му кілометрі». Деякі живуть тут давно і вже мають громадянство України. Ібрагім теж хоче стати українцем. Каже, що чекає відпустки, щоб зайнятися документами.

                * * *

Хтось живе в Пункті кілька місяців, а хтось затримується на кілька років. Одним легше вдається знайти роботу і адаптуватися до нового соціального, а частіше за все і культурного середовища, а іншим потрібно на це значно більше часу. Комусь щастить натрапити на підтримку і допомогу, а хтось залишається сам на сам з бюрократичною машиною нової для нього держави. Біженці стикаються з тими ж проблемами, що і громадяни України, але їх розв’язання часто дається їм в декілька разів складніше.

Валентина Чабанова-Бабак.

Фото: Валентина Чабанова-Бабак.

 
Выпуск: 26 (2016)  2016.07.04   
 1384  
< предыдущая статья 
 
 следующая статья >
Рекомендуем также почитать по этой теме:

• Два ДТП за один час (ФОТО)

• Бювет на Черёмушках снова работает (ФОТО)

• Одесский роддом временно прекращает работу

• Бесплатная помощь семейного врача: новые условия для одесситов (ВИДЕО)

• В Одессе нет сыворотки против столбняка (ФОТО)

• Заработать в такси на личном авто в Курске: мифы и реалии

• Как прожить на пенсию: поучительные истории бабы Нади и других пенсионеров

• Право на смерть

• Гипсокартон: какой, где и почем?

• Английский язык для теста IELTS

Не важно, сколько дней в твоей жизни. Важно, сколько жизни в твоих днях.

 

 

 
 
 
 

Что, где, почем?

 
НЕДВИЖИМОСТЬ

Квартиры – Дома – Участки – Офисы – Гаражи. Покупка, продажа, аренда.

 
РАБОТА

Резюме – Вакансии – Свежие новости на рынке труда.

 
АВТОМОБИЛИ

Самый большой автобазар Украины. Продажа – Покупка – Объявления.

 
 
Система Orphus
 
 
Лучшая система размещения статей
 
 
КОФЕтовары в Одессе

Последние новости:

 
 
 
 
 
 
 
 
Все права на материалы сайта принадлежат ИА «Центр медиа». Копирование и использование материалов возможны только с письменного разрешения или при наличии активной ссылки на этот сайт.
Copyright © 2009-2017, Центр медиа. All Rights Reserved.